Культура
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Грудень 04, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 16 Грудень 2016 06:01

Оксана Пекун: характеристика мого голосу – душа

Rate this item
(1 Vote)

Му­зич­на про­гра­ма «Фольк-music» ста­ла ре­кордс­мен­кою й по­тра­пи­ла до На­ціо­наль­но­го ре­єс­тру ре­кор­дів Ук­раї­ни.
«Фольк-music» — це най­біль­ша кіль­кість на­се­ле­них пунк­тів, в яких від­бу­ли­ся зйом­ки те­ле­ві­зій­ної му­зич­ної про­гра­ми. Ав­тор і про­дю­сер — Во­ло­ди­мир Ко­ва­лен­ко. Ве­ду­ча — на­род­на ар­тист­ка Ук­раї­ни Окса­на Пе­кун.
Го­лов­ним твор­цям про­ек­ту — спів­ач­ці Окса­ні Пе­кун з гру­пою од­но­дум­ців, на­сам­пе­ред із про­дю­се­ром і чо­ло­ві­ком Во­ло­ди­ми­ром Ко­ва­лен­ком — уда­ло­ся по­вер­ну­ти жит­тя май­же ти­ся­чі ма­ло­ві­до­мих ук­ра­їн­ських пі­сень.
Уже про­тя­гом ба­га­тьох ро­ків му­зич­на про­гра­ма «Фольк-music» не­змін­но три­має най­ви­щий гля­даць­кий рей­тинг у те­ле­прос­то­рі Ук­раї­ни, ви­зна­на од­ним із кра­щих те­ле­ві­зій­них фор­ма­тів Єв­ро­пи (The Eurovision Creative Forum 2014 у Бер­лі­ні).

За фі­лі­жан­кою ка­ви у му­зеї-світ­ли­ці ве­де­мо роз­мо­ву з ве­ду­чою про­гра­ми «Фольк-music», на­род­ною ар­тист­кою Ук­раї­ни Окса­ною Пе­кун.

— Окса­на Пе­кун — на­сам­пе­ред...
— Оксана Пекун — насамперед співачка, з часом — ведуча, а загалом — життєрадісна, вільна в думках пані без комплексів і рамок. Дуже легко знаходжу спільну мову з людьми. Ну така собі Скорпіонка — весела, позитивна на сцені і в житті. Ті, хто знав мене раніше, стверджують, що я не змінилася, просто стаю мудрішою. Завжди шукаю те, чого прагну.
Народилася в Тернополі. Як і більшість моїх ровесників, дитячий садок, середню, музичну школу та вищий навчальний заклад закінчила в рідному місті. І все життя мріяла про велику сцену.
— Пер­ший ви­ступ, ви­хід на сце­ну при­га­дує­ть­ся?
— Я співала, скільки себе пам’ятаю. У нашій родині бабуся (мамина мама) мала чудовий голос. Вона виходила на луг і починала співати. Кажуть, чули в кінці села. Хоч і нелегка в неї була доля — співала. Моя ж перша пісня і перший вихід на сцену — це пісня «Пропала собака по кличке Дружок».
Я плакала, коли її виконувала. Уявляєте собі таку повненьку, пухкеньку дівчинку з двома косичками... До слова, мене ніхто не любив, наді мною знущалися. Жорстокість була ще та. Коли хтось запитував: «Що Пекун робить?», тут же відповідали: «Огірки солить! Солістка вона в нас!» Таке якесь нездорове цькування було. Знаю, що й зараз у школах це подекуди процвітає...
Повне задоволення від співу отримувала в музичній школі. Розкривалася, коли хвалив викладач. Уперше виступала на сцені Палацу «Україна», коли вчилася в 6му класі. То був звіт Тернопільської області. Я була солісткою у дитячому хорі. Мала найважчу партію. Я вміла просто й легко заспівати. Аж зараз чую: «П’є моє коріння сіль землі»...
Я відчувала справжній політ. Можливо, через те й стала співати. У те, що стану співачкою, мало хто вірив. Лише я твердо вірила і знала, що співатиму. Перші концертні сукні й костюми мені шила мама й бабуся Євдокія Йосипівна.
— Тоб­то проб­лем у ви­бо­рі про­фе­сії в Окса­ни Пе­кун не бу­ло?
— Коли постало питання, куди піти вчитися, я довго не вагалася і вибрала те, що пов’язано з музикою. Отримавши вищу педагогічну музичну освіту, почала брати участь у різних фестивалях і конкурсах. «Червона рута», «Доля», «Мелодія», «Романси Славутича», «Слов’янський базар95» та Конкурс імені Володимира Івасюка...
Усі ці конкурси та фестивалі загартували мене й відкрили шлях до музичного Олімпу. А потім прийшло шалене прагнення концертів, виступів, гастролей, які зараз і є основним та найважливішим видом моєї діяльності, моїм життям.
До речі, мої пісні «Вперше», «Квіти в дарунок», «Дика орхідея», «Відлітаю, прощай» п’ять років поспіль ставали шлягерами року. А відома пісня «Зелен клен» в оновленому варіанті, яку написали метри української естради Ігор Поклад і Юрій Рибчинський, була названа шлягером ХХ століття.
— Та клю­чо­вим мо­мен­том ста­ло те­ле­ба­чен­ня, «Фольк-music»?
— Так, ключовим моментом у своєму житті вважаю початок роботи на телебаченні. У 2008 році на телепросторі України, а саме на Першому, з’явилася неординарна музична програма для всіх поколінь «Фолькmusic» (автор і керівник проекту — Володимир Коваленко). Мета цього проекту — відродити українську народну пісню, неповторний мелос українського народу і разом із тим популяризувати автентичну музику насамперед серед молоді.
— Але ж до то­го до­ля Вас зве­ла з Во­ло­ди­ми­ром Ко­ва­лен­ком?
— Справді, якщо говорити, чого я досягла, то це, власне, завдяки Володі. Він керує всім, а я його крила — надихаю. Бо коли я була сама, просто співачка... Певно, прийшов той момент, коли я вже не могла бути одна. Коли познайомилася з Володею, запитала його: «Як це сталося, що в мене немає продюсера?», на що він відповів: «От і добре!»
А починалося все з конкурсів. Участь у конкурсіфестивалі «Червона рута» для мене була провальною. Власне, я зневірилася тоді в правдивості конкурсів. Але я так хотіла співати й перемагати, що на один із фестивалів поїхала з восьмимісячною донечкою Лідусею. Допомагала в усьому моя мама.
Щоправда, мені тоді натякнули, що дитиною спекулюю, а одна відома зіркова пані зробила зауваження, коли я почала годувати дитину в гримерці: «Ти, мовляв, іншого місця не знайшла...» Прикро все це згадувати.
Мій зірковий час почався з пісні Олександра Бурмицького «Кав’ярня кохання». Далі був фестиваль «Мелодія», на який відібрали пісню «Сезон прощань». Оскільки то був мій єдиний запис, я попросила повернути мені його, а в резюме написала, що прагну досягти пісенного Олімпу.
Володимир Коваленко був директором і ведучим фестивалю. Пригадую, підійшов до мене й запитує: «То це Ви прагнете досягти музичного Олімпу?» Я ствердно відповіла: «Так!» Пізніше зустрілися на «Пісенному вернісажі» в Києві.
Володін приїзд був для мене приємною несподіванкою. Душею відчула, що він мені сподобався. Але ж знала, що в нього сім’я та й у мене. Хоча моя сім’я вже розвалювалася. Чоловіку не подобалися мої фестивалі. Він прагнув, щоб я сиділа вдома. За філіжанкою кави довго говорили з Володею. Дійшли висновку, що маємо бути разом. У 1998 році приїхали жити до Києва.
— Ваш го­лос, па­ні Окса­но, якийсь осо­бли­вий...
— Мабуть, знаю секрети успіху свого голосу. Крім голосу, має співати й душа. Змінюючи мелодію, сама можу обробити її тембрально, подати так, щоб людям сподобалося. Можливо, в тому і секрет. Я вмію показати нашу українську душу, хоч і маю білоруське коріння, але ж народилася в Україні і безмежно люблю її. А з піснею я вже злилася, зрослася.
— У Ва­шо­му ви­ко­нан­ні зву­чить чу­до­ва піс­ня про ма­му...
— Богу дякувати, мене тішить, що мама моя ще жива й в усьому мене підтримує. А слова написала Олена Лайко. Просто подумали, що у піснях мама обов’язково живе в селі і всі дороги туди ведуть...А наші мами живуть у місті і ми з усіх доріг вертаємо до них. Слова прості, а пропускаються через душу і викликають сльози. Потім була пісня «Не залишай». Олена відчуває і вгадує, чого я хочу.
— І зно­ву по­вер­не­мо­ся до про­гра­ми «Фольк-music». При­га­ду­єте, як пи­са­ли пер­шу про­гра­му?
— Ще й як... Головне — було створити щось нове й неповторне. А якщо врахувати, що на той час майже нічого українського не було. Мали поєднати автентику із сучасністю, дати життя пісні — пісні в сучасному звучанні. А ще — обов’язкова телеподорож у місце, де живуть люди, які зберігають культуру, майстри, яких ми також відкриваємо глядачам.
А перша наша подорож була в село Лука на Київщині. З часом зрозуміли, що треба шукати цікаві легенди, а не те, що вже є в Інтернеті. І почалося: хтось збирає грамплатівки, годинники, грамофони... Хтось вишиває оригінальним стилем... Або ось на Луганщині чоловік зі цвяхів зробив портрет... Тараса Шевченка. А пісень там яких знають і ще співають... Головне — не повторитися й здивувати чимось глядача.
А зустрічі які бувають! Якось приїхали два колективи акордеоністів: один — із Чернівців, інший — із Київщини. І раптом кидаються в обійми акордеоністи. Виявляється, вчилися разом, а потім доля розвела, не бачилися 30 років...
Є й інша сторона у нашій програмі «Фолькmusic». Колективам, які їдуть до нас на запис, оновлюють костюми, спонсори допомагають, у клубах вставляють вікна, фарбують, готуються. Нас чекають по дватри роки. Особисто я люблю подорожувати Україною. Приємно здивував колектив із Тернопільщини «Добровляни», в якому співає мама відомої народної артистки України Наталії Шелепницької.
— А ще у Вас чу­до­вий му­зей-світ­ли­ця «Фольк-music»!
— Наш музей — єдиний у світі музей однієї програми. А починалося все з того, що учасники дарували нам хліб на рушнику. Рушник зазвичай був вишитий. Ми їх складали, зберігали. Єдине, кому можна подарувати рушника, — це дівчатам із програми, які виходять заміж. Ну а ті, які з написом «Фолькmusic», звісно, для музею.
Багато у нас картин від художників, ляльокмотанок, писанок, кошиків із лози, скатертин... Раніше в цій кімнаті був смітник. Володя з нуля наводив порядок, робив ремонт. Тепер уже й місця для сувенірів не вистачає. Я пам’ятаю все, що звідки й від кого. Від усіх сувенірів тепла енергетика, бо все зроблено з любов’ю.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».