Культура
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Жовтень 21, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 15 Липень 2016 16:42

Коли ж народився майстер?

Rate this item
(0 votes)

18 ЛИП­НЯ — 80 РО­КІВ ВІД ДНЯ НА­РО­ДЖЕН­НЯ ЮРІЯ ІЛ­ЛЄН­КА, УК­РА­ЇН­СЬКО­ГО КІ­НО­РЕ­ЖИ­СЕ­РА, КІ­НО­ОПЕ­РА­ТО­РА, КІ­НО­ДРА­МА­ТУР­ГА

Досі немає єдиної думки щодо того, коли народився Юрій Іллєнко? Одні джерела подають 9 травня 1936 року, за іншими стверджується, що 18 липня. Утім, багатомільйонних шанувальників мистецтва кіно, насамперед, цікавить, коли ж народився саме Майстер, стрічки якого хвилювали, хвилюють і хвилюватимуть нас ще дуже довго?
Чи тоді, у далекому нині 1960 році, коли як оператор створив фільм «Прощавайте, голуби», чи вже за чотири роки по тому, коли разом із Сергієм Параджановим подарував світові незабутні «Тіні забутих предків»? А може це сталося в 1971му, коли здійнявся в небо символом нескореної України його «Білий птах з чорною ознакою»? Зрештою, залишимо це для дослідів кінознавцям, а собі відповідально зауважимо: головне, що він у нас є!

...Доля в кіно Юрія Іллєнка склалася блискуче, хоча й дуже непросто. Заявивши про себе у шістдесяті роки ХХ ст., він прожив багате творче життя. Хоча у своїй короткій біографічній довідці зауважував, що «за сорок вісім років роботи в кіно рівно половину був безробітний як кінематографіст, але примудрився всупереч усьому стати лауреатом Державної премії імені Т. Шевченка, народним артистом України, академіком Академії мистецтв України, професором кафедри кінорежисури і кінодраматургії, почесним доктором Міжнародної кадрової академії...»
Час його творчого становлення й визначення громадянських і світоглядних позицій збігся з періодом «хрущовської відлиги». Іллєнко належав до яскравої плеяди творчої інтелігенції, яка стала ядром українського «шістдесятництва». Мистецькі обрії молодого митця розширювалися. Він помітив у кінематографі, особливо українському, більшу, ніж будьколи, можливість висловити авторську позицію.
А для цього йому потрібен був власний фільм від початку й до кінця, вистражданий нервами, серцем, розумом. Він вирішує спробувати свої сили в режисурі. Режисерським дебютом стала картина про винищення українського села «Криниця для спраглих» (1965), поставлена за сценарієм Івана Драча. Незвичайний стиль картини, яскраво висловлені національні прикмети викликали протест у можновладців. Фільм було заборонено за допущення ідейних збочень постановою ЦК КПУ у 1966му. Уперше він з’явився у прокаті лише в 1987 році. Така ж доля спіткала й наступний фільм Іллєнка «Вечір напередодні Івана Купала» (1967). Рішенням міністра культури СРСР Романова стрічку було знято з екрана й покладено на полицю аж на 18 років.
Національним характером, видовищністю, поетичним піднесенням відзначається наступний фільм режисера «Білий птах з чорною ознакою», який завдяки режисерській роботі, добору акторського ансамблю (І. Миколайчук, Б. Ступка, О. Плотников, Л. Кадочникова, Д. Фірсова, Н. Наум), зображенню та музиці став яскравою поемою про людське життя, про те коріння, що пов’язує нас із землею.
На ХХІV з’їзді Компартії України вустами першого секретаря Львівського обкому КПУ Добрика фільм «Білий птах з чорною ознакою» було визнано, як «найбільш шкідливий фільм, який колись було зроблено в Україні, особливо шкідливий для молоді». У фільмі вперше головним героєм був вояк УПА.
Рятуючи себе, Петро Шелест, перший секретар ЦК КПУ (бо саме він дозволив показати фільм з’їздові) відправив «Білого птаха» на Московський міжнародний кінофестиваль, де той тріумфально виборов Гранпрі, завдяки півгодинній овації шести тисяч глядачів Кремлівського палацу з’їздів, де проходив кінофестиваль. Про Юрія Герасимовича Іллєнка заговорили як про режисера світового масштабу. Але через деякий час стрічка все ж таки опинилася в опалі на довгі роки.
На XXV з’їзді КПУ Володимир Щербицький з радістю звітував, що з поетичним кіно в Україні покінчено. Та Іллєнко не здався, намагався створити на «Мосфільмі» стрічку про Катерину Білокур. Зняв фільми «Свято печеної картоплі» (1976), «Смужка нескошених диких трав» (1978), «Лісова пісня. Мавка» (1980), «Легенда про княгиню Ольгу» (1982), «Солом’яні дзвони» (1987)...
За незалежної України Іллєнко створив незалежну кіностудію «ФестЗемля» і на ній зняв перший в Україні фільм за недержавні кошти. «Лебедине озеро. Зона», присвячений Сергію Параджанову, в основу сценарію якого було покладено його оповідання, написані в тюрмі. Щемлива історія кохання, людської гідності, не втраченої на зоні, вразила критиків на Каннському фестивалі.
Фільм отримав приз Міжнародної федерації кінопреси — ФІПРЕССІ і приз «Ескор» — незалежної молодої кінокритики. А далі на митця чекали десять років мовчання, з якого народився перший в Україні підручник з кінорежисури «Парадигма кіно», три персональні виставки живопису й графіки.
До свого останнього фільму Юрій Іллєнко йшов півжиття. Він згадував, що коли тількино почав формуватися задум фільму про гетьмана Мазепу, вже добре усвідомив, що збирається зняти кіно, яке не сподобається жодній владі. Режисер був цілком свідомий того, що його фільм дуже непросто пробиватиме собі шлях до глядача...
Вибух стався вже після перших показів. Особливу роль у його долі зіграли події, що сталися після показу «Молитви за гетьмана Мазепу» на кінофестивалі «Кінотавр» у 2002 році в Сочі. Саме після цього в російській пресі почали писати про «русофобський» фільм.
Сам режисер пояснював, що зовсім не намагався вкласти у свою картину про Мазепу якусь однозначну ідеологію. Стрічка не є пропагандистським маніфестом, її мета — викликати певну рефлексію в душі глядача.
Оселившись у селі Прохорівка, яке у найважчі роки життя стало для нього справжнім родинним притулком, Юрій Герасимович кожну мить наповнював творчістю: писав книги, сценарії, займався живописом і графікою, вирізьблював скульптури, згадував минуле, мріяв про майбутнє...
Але невиліковна хвороба, що не щадить нікого, не помилувала і його. 15 червня 2010 року на 75му році життя серце видатного українського кінорежисера перестало битися. Юрія Герасимовича Іллєнка поховали у Прохорівці, де його вистраждалій душі буде затишно і спокійно.
Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».