Дівоче прізвище Віри Сергіївни — Сосюрко. Коріння батьківської родини сягає у часи Запорозької Січі, реєстрового козацтва. Батько Сергій Сосюрко був директором заводу в Лубнах. Але в роки сталінських репресій його було заарештовано, й у 1943 році він помер. Місце смерті та поховання досі невідомі.
По материнській лінії рід Віри Роїк бере свій початок від Яворських, нащадками якого були знамениті Карпо ЗначкоЯворський, осавул Лубенського полку, та його син Матвій (церковне ім’я Мелхиседек) — ігумен та духовний наставник усіх церков та монастирів Правобережної України.
Неймовірно, але тоді шестирічна Вірочка, якій матуся вперше дала в руки голку, м’яко кажучи, не дуже полюбляла вишивання. Лише чотири роки потому у Віри почав прокидатись інтерес до цього заняття. Немалу роль тут відіграв письменник Володимир Короленко, який був частим гостем у родині Сосюрків.
Одного разу батько Віри пожалівся Володимиру Короленку, що його донька не хоче бути доброю господинею та не любить вишивати. Тоді маленька Віра вирішила для себе, що вона «ще всім їм покаже». Так вона взялася за голку, щоб зустріти свій десятий день народження у костюмі, вишитому власними руками. Але, на жаль, Володимир Короленко не дожив до цього моменту.
Навчалася Віра багато й охоче, і навчання давалося їй на рідкість легко. Закінчила полтавську Маріїнську гімназію, займалася в балетній студії. Вчилася на робочому факультеті Полтавського інституту сільськогосподарського будівництва. Успішно працювала в артілі вишивальниць.
Саме вишиті її власними руками речі врятували від голодної смерті Віру Сергіївну, її маленького сина Вадима та матір — Лідію Еразмівну під час війни. До військкомату рідного міста Лубни Віра як військовозобов’язана прийшла сама, але оскільки в неї була трирічна дитина, в армію її одразу не взяли. Чоловік Михайло Роїк замість того, щоб виїхати в евакуацію зі своїм підприємством, записався у винищувальний батальйон та покинув місто разом із частинами, що відступали.
Перед окупацією Віра Сергіївна потрапила під бомбування. Вибуховою хвилею її відкинуло та накрило землею. Декілька тижнів контужена жінка з чималими переломами та пошкодженою правою рукою не могла говорити, місяць нічого не чула. Додому її доставили у гіпсовому «футлярі». Наступні два роки вона практично не вставала з ліжка. Не було сил навіть на маленького Вадима. Щоранку мати Віри виходила з дому, а разом з нею зникали роботи, розшиті руками дочки, та продати їх за гроші вдавалося рідко — цінителів прекрасного в ті голодні роки було небагато. Частіше красиві речі міняли на продукти. Цим і виживали. І вижили.
Потім повернулися з фронту брати та чоловік, фронтовий розвідник, який пройшов шлях від Сталінграда до Варшави. Чоловік повернувся ледве живий після численних поранень, теща буквально виходила зятя. Життя потроху почало налагоджуватися. У Ставропольському краї, куди сім’я переїхала в 1944 році, Віра змогла відновити старовинну вишивку полтавською гладдю та хрестиком, які вивчила ще в Лубнах, працюючи в артілі. Пошкоджена під час війни права рука не стала перешкодою — вона навчилася вишивати лівою.
У 1952 році сім’я Роїків знову переїжджає. На цей раз до Криму, у теплий сонячний Сімферополь. А в 1963 році вона закінчила Московський художній інститут і цілком віддалася вишиванню. Понад десять років Віра Сергіївна присвятила навчанню підростаючого покоління витонченості української вишивки, адже вишивка — це не просто набір кольорових стібків на тканині. Вона містить код послання, де кожний колір несе у собі зашифровану інформацію.
Паралельно з практичною діяльністю Віра Роїк двадцять років працювала методистом декоративноприкладного мистецтва у Будинку народної творчості та художньої самодіяльності профспілок. Чудовий педагог та організатор, вона створила в Криму справжню школу української народної вишивки. За її ініціативою було відкрито Музей декоративного мистецтва народних майстрів та салон живопису самодіяльних художників Криму.
У 2003 році Віра Сергіївна опублікувала автобіографічну книгу «Мелодії на полотні». За роки творчості майстриня організувала 140 персональних виставок, а всього брала участь у більш ніж 300. Її вишивки зберігаються в 44 музеях світу. На знак глибокої пошани до майстрині у 2006 році була заснована Міжнародна премія імені Віри Роїк.
19 серпня 2006го — за визначний особистий внесок у розвиток культури України, утвердження традицій національного декоративноприкладного мистецтва, багаторічну самовіддану творчу та педагогічну діяльність — Віра Сергіївна Роїк була удостоєна звання Героя України із врученням ордена Держави. Вона також нагороджена Орденом княгині Ольги III ступеня, удостоєна звань «Заслужений майстер народної творчості України» і «Заслужений художник Автономної Республіки Крим». Пішла із життя 2010 року.
Варто процитувати слова Віри Роїк, які можна вважати її життєвим кредо: «Люблю бувати на морі, особливо коли воно штормить. Хвилі намагаються наздогнати одна одну, але це їм не вдається. Таке й моє життя: я прагну залишатися на гребені хвилі та не допустити, щоб хвиля мене зім’яла».
Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ