У центрі вистави звичайна незаможна родина — чоловік (артист Юрій Чобатарьов), вагітна дружина (Світлана Брагіна), теща (Ірина Бондаренко) та діти. Хоча сім’ї й доводиться постійно вести боротьбу з нестатками, але на долю ніхто не скаржиться. Та одного дня приходять дипломати (Вадим Доценко та Тетяна Куеш) та доводять до відома мирного сімейства, що відтепер через їхній будинок проходитиме державний кордон. Це кардинально змінює їхнє життя. Адже тепер навіть щоб сходити до ванної кімнати або взяти каву в буфеті, потрібно пройти митний контроль і отримати відповідні дозволи. Кордон проходить всюди, навіть через ліжко, на якому відпочиває подружжя.
Творці вистави визначили її жанр як абсурд на одну дію. І очевидно, ще два роки тому все, що відбувається на сцені, ми б сприйняли як звичайний абсурд. Але сьогодні, коли Україна переживає чи не найтрагічніший період своєї історії, все побачене не лише вражає, а навіть шокує глядачів.
Молодий режисер вистави — біженець з Криму Антон Романов. У цій начебто на перший погляд абсурдній історії насправді він показав сучасну Україну. А персонажі польської п’єси насправді кримчани, які втратили власні домівки, але зберегли гідність. Це п’єса про роз’єднані сім’ї та абсурдність війни.
Також глядачі можуть упізнати в цьому спектаклі й сучасний Донбас. Адже згадаймо, що через цілий ряд сіл на сході проходить державний кордон між Україною та Росією. Раніше близькими родичами, які жили по різні боки кордону, такий стан речей вважався звичайною формальністю. Тепер же це сумна реальність, яка нерідко має трагічні наслідки. Також всі ми добре знаємо, що, згідно з Мінськими домовленостями, сьогодні лінія розмежування між українською армією та російськими найманцями досить часто проходить через населені пункти. Чи можна уявити ситуацію абсурднішу за цю? Але нині це теж сумні реалії нашого життя.
«Глядач сьогодні звик ще до досить класичних постановок. Є глядачі, які прагнуть сучасної драматургії, але дуже багато тих, хто не звик до того, щоб була зруйнована «четверта стіна», до будь-якої незвичної побудови залу. У нас саме така побудова. Глядачі сидять один навпроти одного та дивляться один одному в очі. Дія відбувається між ними, за ними, навколо них. Тобто і глядач, і актори існують в одному просторі, і глядачі, як і актори, беруть участь у виставі. Такий full контакт», — розповів в одному з інтерв’ю Антон Романов.
Достовірності всьому, що відбувається на сцені, додають епізоди, коли так звані «зелені чоловічки» описують речі та майно глядачів. Вони відбирають телефони, сумки, відкривають їх. Тобто це реально повний контакт акторів та глядача. Глядачі реагують на такий поворот дії по-різному. Хтось посміхається, хто розгублений. Але помітно, що переважно глядачі, звиклі до академічного театру, ще не підготовлені до такого незвичного розвитку дії.
Всім акторам вдалося створити достовірні образи, які не можуть не зачепити за живе. Особливо блискуче це вдалося Вадиму Доценку, який водночас є дипломатом, митником, капітаном саперів, вартовим і навіть прикордонним псом.
Закінчення вистави теж є повною несподіванкою. Глядачам не вдається віддячити акторам за їхню гру гучними оплесками. Адже під фінал вистави їх по одному начебто евакуюють із зали. Фінал, здавалося б, несподіваний, але цілком логічний. І ще вражає те, що під завісу вагітна жінка народжує, у темряві чути дитячий плач. А це значить, що життя продовжується і його нікому не спинити. Отож, незважаючи на всі реалії вистави, сповненої чорного гумору, у ній також можна знайти підстави для обережного оптимізму.
Едуард ОВЧАРЕНКО
