Про смерть Володимира Висоцького радянські засоби масової інформації практично не сповіщали (з’явилося лише два повідомлення у «Вечерней Москве» про смерть і дату громадянської панахиди, невеликий некролог у газеті «Советская культура» і, можливо, вже після похорону стаття пам’яті Висоцького у «Советской России»).
Над віконцем театральної каси було вивішене скромне оголошення: «Помер актор Володимир Висоцький». Жодна людина не повернула квиток — кожен зберігає його в себе як реліквію. І, тим не менше, біля Театру на Таганці, де він служив, зібрався величезний натовп, який знаходився там протягом декількох днів (у день похорону були також заповнені людьми й дахи будівель навколо Таганської площі).
Висоцького ховала, здавалося, вся Москва, стадіони стояли напівпорожні, хоча офіційного повідомлення про смерть не було. Марина Владі вже в автобусі, що прямував у бік Ваганьково, сказала одному з друзів чоловіка — Вадиму Туманову: «Вадим, я бачила, як ховали принців, королів, але не бачила нічого подібного!..»
Минуло вже 35 років, виросло покоління, яке ніколи не бачило живого Висоцького — ані на сцені його Таганки, ані на концертах, ні просто на вулицях нашої тоді ще спільної країни — у Москві, Пітері, Києві, Ташкенті й багатьох інших містах, де Володимир Семенович бував на гастролях із театром, із сольними виступами або на відпочинку з друзями і своєю знаменитою дружиною — Мариною Владі. Не бачили живим. Але він живий і сьогодні, він завжди з нами, людьми, кому дорога свобода думки і совісті, почуття власної гідності й органічна потреба у справедливості.
Його авторські пісні, а створив він їх близько 700, завжди відрізнялися змістовністю, смисловим навантаженням і такою зрозумілою стилістикою, близькою шахтарям і рибалкам, водіям і льотчикам, інженерам і вченим, чиновникам і партпрацівникам. Останні, здавалося б, мали його недолюблювати (адже діставалося їм часом від поета), та, як не дивно, теж слухали із захопленням записи з його піснями. Навіть Брежнєв не цурався творчості всенародного барда. Чому? Сила таланту — не у формі, а у змісті, де завжди у ньому була правда життя. Він співав про те, що кожен відчував, що думав і хотів сказати. Співав сміливо, чесно і жодного разу не сфальшивив. За це й любили, любимо і будемо любити.
Багато хто знає актора Висоцького по фільму «Місце зустрічі змінити не можна». Хоча в кіно Володимир Семенович зіграв близько тридцяти ролей. Найбільш значні з них — геолог Максим у фільмі режисера Кіри Муратової «Короткі зустрічі» (1967), Бродський у фільмі Геннадія Полоки «Інтервенція» (1968), поручик Брусенцов у фільмі Євгена Карелова «Служили два товариші» (1968), фон Корен у фільмі Йосипа Хейфіца «Погана хороша людина» (за мотивами повісті Чехова «Дуель» (1973), Ібрагім Ганнібал у фільмі Олександра Мітти «Розповідь про те, як цар Петро арапа женив» (1976), Дон Гуан у телефільмі Михайла Швейцера «Маленькі трагедії» (1980) і, звісно, улюблений усіма капітан Гліб Жеглов з «Місця зустрічі...».
Незважаючи на такий відносно благополучний на вигляд послужний список, доля Висоцького-кіноактора складалася драматично. Деякі фільми за його участі були фактично заборонені («Короткі зустрічі», «Інтервенція») і прийшли до глядача тільки у 80-ті роки, деякі піддалися скороченням (фільм «Служили два товариші»). Непоодинокими були випадки, коли після вдалих кінопроб офіційні інстанції не затверджували Висоцького на ролі (зокрема, на роль Омеляна Пугачова), вважаючи, що використання цього актора є недоцільним з політичних мотивів. З великими труднощами «проходили» пісні Висоцького, написані спеціально для кінофільмів: більша їх частина до картин не увійшла.
Театр же був любов’ю Висоцького з дитинства. Будучи десятикласником, він відвідував драматичний гурток Будинку вчителя, мріяв про театральний інститут, проте після закінчення школи за порадою рідних вступив до Московського інженерно-будівельного інституту. Напередодні нового 1956 року Володимир приймає остаточне рішення залишити технічний вуз і присвятити себе театру. Він приходить до школи-студії імені В. І. Немировича-Данченка при МХАТ, яку закінчує у 1960 році.
Деякий час Висоцький працював у Театрі імені О. С. Пушкіна, у Театрі мініатюр, а з 1959 року почав зніматися в кіно. Але по-справжньому його акторський талант розкрився у Театрі драми і комедії на Таганці під керівництвом Юрія Любимова, де він працював з 1964 року і до кінця життя.
Висоцький зіграв головні ролі в спектаклях «Життя Галілея» (за п’єсою Б. Брехта) і «Гамлет», брав участь у виставах «Добра людина з Сезуана», «Антисвіти», «Полеглі і живі», «Послухайте!», «Вишневий сад», «Злочин і кара» тощо. У кількох спектаклях зі сцени звучали пісні Висоцького.
Втім для багатьох любителів творчості У. Шекспіра він, насамперед, один з головних виконавців ролі Гамлета XX сторіччя. На думку театрознавців, внесок Володимира Семеновича в історію «російського Гамлета» важко переоцінити. Образ, створений актором-поетом на сцені знаменитого Театру на Таганці, безумовно, є значимим феноменом у скарбниці світового театру. Висоцький у ролі принца Датського є яскравим прикладом того, наскільки вічні образи світової культури здатні відображати в собі умонастрої, що панують у тому чи іншому суспільстві.
Ось і весь секрет актуальності і незгасимості творчості Висоцького — здатність відображати умонастрої людей на сцені, на екрані, в поезії. Одне слово, він висловив все те, що ти хотів сказати.
Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ