Ось нашвидку пригадайте наших чудових митців і борців за правду — Олександр Довженко, Віктор Некрасов, Григір Тютюнник, Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук... І, звісно ж, Олесь Гончар.
Він не належав до дисидентів, не сидів по таборах, був успішним радянським письменником, мав привілеї і дачу в Кончі-Озерній, уже в 30 років став визнаним майстром завдяки своїм «Прапороносцям». Хоча саме за цю трилогію дехто вважав його пристосуванцем, бо ж заідеалізовані солдати-переможці тієї страшної війни видавалися ходульними, вигаданими, а тому й несправжніми.
Однак, думаю, створюючи свій перший великий твір, Олесь Гончар не прагнув сподобатися владі, отримати її схвалення, а відтак і квиток у велику літературу. Скоріш за все, він просто був романтиком, йому хотілося віддячити своїм побратимам по зброї за їх подвиг, зрівняти їх за величчю духу з античними героями, увічнити їх жертовність та самозречення в ім’я Батьківщини. Тож і пафос «Прапороносців» ішов від щирого серця молодого автора, а не від кон’юнктурного розрахунку.
Утім, уже роман «Людина і зброя» про хлопців і дівчат зі студбату значно жорсткіший та реалістичніший, а часом і геть наближений за стилістикою оповіді до окопної правди Віктора Некрасова, Василя Бикова, Юрія Бондарєва. А новелістика Олеся Гончара — то чи не найвдаліша спроба розповісти про людину на війні та поруч із нею якомога щиріше, достовірніше й водночас із трепетним ставленням до внутрішнього світу своїх героїв. Власне, Гончар тим і відзначався, що прагнув завжди через правду життя сягнути краси людського духу. Можна сказати: він був лицарем правди й краси!
Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 pоку. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся у слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.
Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу у Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті у Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та інші) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз зустрічався в житті.
У 1936-му, коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п’ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.
Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин Олесь Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися у перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел.
Робота ж над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. У цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання у вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». Високу оцінку твору, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Юрій Яновський, Павло Тичина, Остап Вишня.
У кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й інші), багато в чому суголосних із попередніми творами про війну. У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.
Літературознавці відзначали якісну новизну романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970), яка полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності людського духу.
Свіжість погляду на світ Олесь Гончар продемонстрував у нових своїх творах, що з’явилися протягом 60–70-х років. Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974).
Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.
Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики Михайла Коцюбинського і Василя Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися у трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «Про тих, хто дорогий», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника.
Твори Олеся Гончара перекладалися 67 мовами, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.
Помер письменник 14 липня 1995 року. Спочиває на Байковому кладовищі.
Ярослав ШЛАПАК,

Укрінформ