— Нам дозволили взяти із собою лише документи, — згадує ті події Василина Кропивчук — мешканка одного з населених пунктів. — А все нажите десятиліттями майно через кляту радіацію залишили...
Завітавши до Музею, ви дізнаєтеся не тільки про відселені села. Побачите і деякі речі з так званої зони відчуження.
Перше, що помічаєш, переступивши поріг Музею,— це іконостас. Його зібрали з фрагментів Воскресенського храму, що в зоні відчуження. Замість звичної купелі — поліський човен, який символізує Ноїв ковчег.
Відвідувачі залишають у ньому дитячі іграшки на знак скорботи й пам’яті про загиблих. Над іконостасом — два ангели: білий та чорний, що символізують добро і зло.
На їхніх крилах розміщено фотографії: крилами білого ангела виступають фотознімки малюків, народжених після аварії, а крилами чорного — ті, що відображають трагічні події останніх років.
Увагу відвідувачів привертають документи під грифом «таємно» і «цілком таємно». Вони — німий докір тодішній компартійній владі, яка приховувала від свого народу справжні масштаби катастрофи, цим самим сприяючи радіаційному опроміненню мільйонів українців.
Так, один із тодішніх керівників Міністерства охорони здоров’я УРСР доповідав у ЦК КПУ про надзвичайно високий рівень радіації у Києві, зокрема, зазначаючи у доповідній записці, що «лише протягом 4 травня госпіталізовано 1375 осіб. У 119 (з них — 64 дитини) виявлено променеву хворобу».
Отже, партійна верхівка знала всю правду про наслідки вибуху на 4му енергоблоці, але приховала її від своїх громадян. А на 1 травня 1986 року — через тиждень після вибуху на реакторі — організувала в Києві багатотисячну демонстрацію на честь «солідарності трудящих усього світу».
Виросло покоління, якому це «свято» ні про що не говорить, але яке пожинає наслідки злочинної байдужості тодішніх партійних вождів СРСР і УРСР. Академік Валерій Легасов, який входив до складу урядової комісії з наслідків Чорнобильської катастрофи, писав:
«Рішення задіяти армію для мінімізації трагічних наслідків було правильним. Саме люди в погонах зробили все можливе і навіть більше, щоб вони, ці наслідки, були мінімальними. Прості солдати й офіцери, часто не маючи елементарних засобів для захисту, отримували божевільні дози радіації. Але я не знаю випадку, коли б поставлене перед ними завдання вони не виконали. Робили це ціною власного здоров’я, а то й життя».
Першими, хто вступив у смертельний двобій із невидимим ворогом, були пожежники: 28 молодих людей стіною стали на шляху «мирного атома» і вже о 6й годині 35 хвилин ліквідували пожежу на 4му енергоблоці.
Шестеро з них — Володимир Правик, Віктор Кібенок, Микола Ващук, Василь Ігнатенко, Микола Титенок, Володимир Мішура буквально через кілька тижнів пішли з життя, отримавши «дози опромінення, несумісні з життям».
Сьогодні про цих мужніх людей відвідувачам Музею нагадують їхні фотознімки, особисті речі, листи, які вони писали своїм рідним і близьким.
Охочі можуть познайомитися з публікаціями тодішньої радянської преси, яка розповідала про перебіг робіт, пов’язаних з ліквідацією наслідків катастрофи, людей, які воювали з «мирним атомом», побачити фото тих, хто, наражаючись на смертельну небезпеку і отримуючи божевільні дози опромінення, йшов у атомне пекло. Свідомо.
Гордістю Музею є діючий макет енергоблока ЧАЕС та діорама «Чорнобильська АЕС: до, під час й після аварії».
У Музеї, про який наша розповідь, є також інформаційнопошукова система «Книга пам’яті учасників ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи». Вона доступна кожному відвідувачу Музею та сайта.
Погортавши її сторінки, ви зможете відшукати імена своїх батьків, близьких родичів, якщо вони брали участь у ліквідації наслідків аварії чи проживали на територіях, які зазнали радіаційного забруднення, які дози радіації отримали і як склались їхні подальші долі тощо.
До цієї Книги увійшли імена багатьох українців, але робота з її поповнення новими іменами триває. Книга пам’яті, за словами працівників Музею, потрібна насамперед тим, хто пройшов нелегкою Чорнобильською дорогою, але з різних причин і сьогодні, трапляється, змушений доводити чиновникам свою участь у ліквідації наслідків тієї катастрофи.
— Музей відкрито 25 квітня 1992 року — напередодні 6ї річниці Чорнобильської катастрофи, — розповідає заступник директора з наукової роботи Ганна Королевська.
Спочатку бракувало експонатів, але сьогодні маємо їх близько 10 тисяч. Насамперед завдяки науководослідній та пошуковій роботі наших працівників, які працювали і в зоні відчуження.
Щороку Музей відвідують десятки тисяч людей. Як українців, так і іноземців. Якщо погортати Книгу відгуків, то побачимо, що тут побували представники понад... 90 країн світу!
— Коли приходжу сюди, то наче повертаюсь у свою молодість, — говорить житель Київщини Анатолій Звалюк — учасник ліквідації наслідків тієї катастрофи. — Експозиції, які тут демонструються, досить правдиво відображають ті давнішні події.
— Вчора мій син після перегляду теленовин, в яких ішлося про цей Музей, побажав його відвідати, — каже киянка Олена Максимець. — Не послухати його не могла, тим більш що його дід теж брав участь у ліквідації того лиха.
Виповнюється 33 роки з тієї квітневої ночі, коли на ЧАЕС стався вибух, який позначився на долях десятків мільйонів людей. Усе меншає серед нас тих, хто брав участь у ліквідації найбільшої в історії людства техногенної катастрофи. Але Національний музей «Чорнобиль» ніколи не дозволить українцям забути ні про цих людей, ні про саму аварію.
Сергій ЗЯТЬЄВ
