Звісно, ставити знак рівності між цими двома людьми жодним чином не можна. Як і між тими епохами, коли вони досягали піку власної політичної кар’єри. Однак певна аналогія усе ж таки напрошується.
У деяких стратегічних напрямах Україна просунулася у 2014–2019-х набагато далі, ніж за всі попередні роки Незалежності. Причому за деякими пунктами досягнення перевищили найсміливіші очікування. Утім, попри все це три чверті суспільства вирішили, що рухатися далі варто без чинного Глави держави на чолі.
Багато з тих гріхів, які закидають Президентові його численні опоненти, далекі від реальності. Він, очевидно, не святий, але той, хто вміє аналізувати, не міг не помітити, що Порошенко — об’єктивно найуспішніший Президент, якого обирали собі українці з часу здобуття Незалежності. Чимало з того, що обіцяв, він не зробив. Часом без видимих причин. Припустився помилок і наставив собі ж політичних пасток.
Але багато з того, що навіть не обіцяв, таки зумів утілити. У дуже, до речі, несприятливий для цього час. І ті кроки за значущістю часто справді історичної ваги.
Крутий розворот країни на Захід та практичне втілення гасла «Геть від Москви»; декомунізація та квотна українізація інформаційного простору; реальний безвізовий режим з Європою; міжнародні санкції, що хоч і помалу, але послідовно знекровлюють ворога; створена з нуля нова армія, яка має за гімн марш ОУН і на озброєнні якої американські «Джавеліни» й турецькі безпілотники; створення Помісної церкви...
Та, врешті, просто збереження Української держави в надзвичайно складних зовнішніх та внутрішніх умовах. Погодьтеся, що не так уже й мало.
Та що там казати: навіть позавчора, після оприлюднення указу президента Росії Путіна щодо спрощення процедури отримання російських паспортів мешканцями окупованих територій Донбасу, чинний Глава Української держави відреагував миттєво й рішуче.
І це при тому, що нині його можливості уже далеко не ті, що до виборів. Адже за кілька тижнів, максимум за місяць, він передасть президентські повноваження своєму учорашньому опонентові. Котрий, до слова, як і під час передвиборної кампанії, нітрохи не поспішав прокоментувати черговий агресивний крок від північного сусіда.
Про те, що цей крок — справді агресивний, свідчить ціла низка аналогій. Пригадується, перед нападом на Грузію у 2008 році Росія також дуже активно видавала свої паспорти мешканцям Абхазії та Південної Осетії. Щоби згодом здійснити вторгнення, мотивуючи його уже не підтримкою «рускоязичних», а захистом своїх громадян.
У перший день після своєї перемоги на виборах Володимир Зеленський заявив про масовану інформаційну війну, котра з часом має розпочатися на окупованих територіях. Так, а нинішні дії Кремля — не привід її розпочати? Або, принаймні, просто звернутися до мешканців непідконтрольних територій із закликом не отримувати російських паспортів.
Словом, уже тепер зрозуміло, що усвідомлювати здобутки останніх п’яти років — дуже важливо. Принаймні, щоб не допустити відкату назад. А якщо відкат таки почнеться, вчасно на нього зреагувати.
Хай там як, а первинна вимога Євромайдану була виконана й перевиконана. Нагадаємо, вона полягала в укладенні Угоди про асоціацію з ЄС, політична частина якої була підписана в березні, а економічна — у червні 2014-го. І упродовж року ратифікована всіма державами, що входять до Європейського Союзу.
З травня 2017-го Україна має також безвізовий режим з ЄС. Однак зближення із Заходом цим не обмежилося. Звичайно, наша держава ще не є членом НАТО й має лише асоційоване членство в ЄС, але ми стали одним із ключових елементів у системі стримування Росії.
Звичайно, наше становище слід сприймати реалістично: значною мірою увага Заходу до України є наслідком стурбованості тим, що Кремль системно підриває основи світового ладу. З огляду на свій невеликий геополітичний калібр Україна не є і не могла стати архітектором міжнародних санкцій проти Росії і через свою економічну слабкість дуже залежить від допомоги союзників.
У боротьбі з агресором нам відведено переважно пасивну роль. Притому що саме на нашій державі лежить основний тягар військового спротиву.
Але у 2014-му альтернативою була національна катастрофа, цілком імовірно, розчленування країни й утрата державності. Уникнути цього сценарію вдалося не тільки завдяки стійкості українських солдатів і добровольців, а й завдяки ефективній міжнародній комунікації вищого керівництва держави.
Таким чином, Україні вдалося виконати одразу подвійне завдання: з одного боку, вистояти під ударом Росії, а з іншого — вступити в конструктивні відносини із Заходом, які зараз сягають набагато глибше, ніж асоційоване членство в Євросоюзі.
Крім того, у 2014–2019 роках наша держава неабияк просунулася шляхом деколонізації. Відповідний імпульс, наданий ще на Євромайдані, був значно підсилений російською агресією.
Але керівництво країни зайшло набагато далі, ніж елементарні безпекові заходи. Мінімізацію економічних, дипломатичних та інформаційних відносин із Росією можна вважати вимушеною реакцією на агресію.
Проте на це неможливо списати ні декомунізацію, ні здобуття автокефалії, ні введення мовних квот, не кажучи вже про реанімацію українського кінематографа та інші ініціативи включно зі створенням багатьох постійно діючих інституцій (Інститут книги, Український інститут тощо).
Навряд чи слід нагадувати, що безпосереднім ініціатором частини таких заходів був саме Президент України. Причому частина з них (наприклад, лобіювання Томосу) не входили до кола його безпосередніх обов’язків.
Зрозуміло, що процеси деколонізації розпочалися в Україні не у 2014-му і навіть не у 1991-му, а раніше. Однак за останні п’ять років ми пройшли значно більшу дистанцію, ніж за попередні два десятиліття.
До того ж гуманітарні ініціативи супроводжувалися ще й відродженням армії, що є запорукою самого існування Української держави. У цьому сенсі підвищення обороноздатності є головним деколонізаційним заходом.
Звичайно, функції Президента не тотожні функціям Міністерства оборони й уряду загалом. Але в українських умовах відродження війська було неможливим без підтримки союзників. А цьому ми повинні завдячувати ефективній дипломатичній роботі, значну частину якої виконував безпосередньо Петро Порошенко.
Чи міг він обрати інший курс і чи є досягнутий результат максимальним — питання риторичні. Але загалом позитивний внесок Президента видається беззаперечним, принаймні в тому, що стосується реалізації курсу, названого самим гарантом: «Геть від Москви!»
Зрештою, та чверть виборців, котра 21 квітня підтримала Петра Порошенка, усе це чудово усвідомлює. А найбільш активні прибічники чинного Президента навіть прийшли наступного після виборів дня подякувати йому за проведену роботу.
Звісно, опоненти в один голос заявили, що така акція — проплачена і вони не вірять у щирість подібних заходів. Але тут виникає справедливе запитання: а навіщо команді Петра Порошенка зумисне організовувати щось подібне уже після виборів? Коли сам Президент публічно визнав перемогу опонента і навіть пообіцяв усіляко посприяти йому прийняти справи.
Унікальність згаданої акції радше у тому, що досі до Адміністрації Президента натовп приходив переважно з вигуками «Геть!» та «Ганьба!». А от слова підтримки і подяки авторові цих рядків довелося тут чути вперше в житті...
Втім, сьогодні значно більшої актуальності набувають запитання, пов’язані не з чинним, а з майбутнім Главою держави. Чи дотримуватиметься новий Президент попереднього курсу? Якщо так, то наскільки ефективним він може бути? А якщо ні, то чи не стане гарант Конституції рушієм відкату в ключових для державності напрямах?
До речі, такі запитання вже зараз підштовхують декого з опонентів Зеленського до радикальних пропозицій: від скасування президентської посади як такої до підготовки масових протестних виступів. Звісно, не сьогодні-завтра, коли довіра до новоявленого політика зашкалює. А так, за кілька місяців, коли вона неодмінно почне котитися донизу.
Бо ж члени команди переможця уже в перший тиждень після перемоги встигли наговорити чимало такого, що вже тепер змушує декого з виборців почухати потилицю. Скажімо, стосовно неможливості зниження тарифів чи повальної посадки корупціонерів.
Взагалі, зважаючи на обставини, радикалізація суспільства є цілком природним явищем, проте аж ніяк — не конструктивним. По-перше, ставлення до державних інститутів не повинно визначатися ставленням до тих, хто обіймає посади.
Керівництво держави, яке щоразу формується під впливом ситуативних обставин, не тотожне самій державі, що є спільним історичним надбанням українського суспільства. Люди у високих кабінетах — це змінна, натомість держава — це константа.
По-друге, ефективні державні інститути, особливо система центральної влади, є не менш важливими підвалинами Незалежності, ніж армія. Хоч би яким розвиненим було громадянське суспільство, воно не може замінити собою ні регулярну армію, ні державу.
Теоретично деякі функції Президента може перебрати на себе парламент, над чим ми вже розмірковували в одній із попередніх публікацій. У складних умовах Верховна Рада справді вже не раз ставала таким собі форпостом стабільності. Як буде цього разу — поки що сказати складно.
Але ключове завдання на короткострокову перспективу нині полягає в згуртуванні патріотичних сил: від непублічних інтелектуалів до політиків, від вуличних активістів до представників духівництва.
Необхідно стежити за діями влади та чинити на неї послідовний тиск, щоб примусити її дотримуватися державницького курсу чи, як мінімум, відмовлятися від найбільш деструктивних ініціатив.
Наскільки цей тиск буде результативним, поки невідомо. Навіть попри те що чимало активістів, котрі відмовилися підтримувати Порошенка, нині одностайно запевняють: громадянський контроль над Зеленським буде таким, що він нікуди не подінеться ні від євроінтеграції, ні від інших ключових кроків.
Якщо ж говорити про віддаленішу перспективу, то громадянському суспільству якнайшвидше слід розпочати процес формування нової національної еліти. Нинішня політична ситуація свідчить про те, що еліти пізньої радянської та пострадянської формації вичерпують свій ресурс.
Останніми роками під впливом історичних обставин розвиток нашого суспільства, принаймні його активної меншості, значно прискорився. Відтак еліти і громадяни, навіть коли дотримуються спільного курсу, рухаються на різних швидкостях, а тому розрив між ними заповнюється невдоволенням останніх.
Порошенко йде, причому йде — з високо піднятою головою. Звісно, він ще спробує продовжити своє співавторство у написанні новітньої історії Незалежної України. Щонайменше вже восени, обравшись до Верховної Ради на чолі потужної правоцентристської партії. Але, очевидно, головне своє слово Петро Олексійович уже сказав...
Ярослав ГАЛАТА
