Мовчання – золото?
Власне, Володимиру Зеленському навряд чи й потрібні якісь додаткові експерименти. Секрет його несподіваного для багатьох успіху якраз і полягає в тому, щоб поменше говорити. Історія з так званою підготовкою до дебатів напередодні другого туру -- яскраве тому підтвердження.
Вочевидь, члени команди переможця першого туру, пропонуючи ідею з дебатами на стадіоні, стовідсотково були впевнені, що Петро Порошенко відразу відмовиться від такої ідеї. Відтак президентська фраза: «Стадіон так стадіон» і подальші кроки чинного гаранта Конституції до підготовки змусили штаб Зеленського нервувати. Звідси й невпевненість «зеленого» кандидата, котру нарешті помітили всі.
Інакше як сприймати дві відмови пана Зеленського здавати аналізи лаборантам, присутнім на НСК «Олімпійський», спершу 4-го, а потім ще й 10-го квітня? Виходить так, що, ініціювавши цей процес, кандидат свідомо уникнув реальної медичної процедури... Те, що заміна теми дебатів темою аналізів почала перетворюватися на фарс, -- питання інше.
Хоч як дивно, але досвідчений політик Порошенко в історії з аналізами та підготовкою до можливих дебатів виглядає навіть сучасніше за свого молодого опонента. А фраза Володимира Зеленського: «У меня выкачали всю кровь, но ее, слава Богу, еще много», взагалі навіяла спогади про не такі вже й далекі часи, коли в Києві керував один відомий політик із не менш молодою «молодою командою». Для тих, хто забув, нагадаємо: йдеться про Леоніда Черновецького.
Взагалі, нинішня ситуація, що склалася в державі після першого туру президентських виборів, чимось схожа на ту, що була в столиці України навесні 2006-го. Тоді в Києві на виборах мера несподівану перемогу здобув Леонід Черновецький, котрий також не відзначався надмірним красномовством під час передвиборної кампанії. В обох політиків навіть дуже схожі результати волевиявлення -- у Черновецького тоді було 31,83%, у Зеленського зараз -- 30,24%.
Єдина і водночас найсуттєвіша відмінність -- у тому, що тринадцять років тому виборці Києва не мали шансів переглянути отримані кандидатами результати. Адже на той момент другого туру при місцевих виборах в Україні не передбачалося.
Зламати традиції...
Нині громадяни України усе ж таки мають можливість переосмислити те, що сталося на виборчих дільницях 31 березня. Розрив, що відділяє Петра Порошенка від Володимира Зеленського, справді надзвичайно великий -- 14,29%.
В історії загальноукраїнських виборів Глави держави за умови наявності другого туру більшого не було ще жодного разу. Навіть у 1999-му Петро Симоненко відстав від Леоніда Кучми в першому турі лише на 14,25%. А за два тижні -- безальтернативно програв остаточно.
Разом із тим на користь шансів чинного Президента свідчить той факт, що досі й переможця першого туру з настільки низьким відсотком (заледве більше 30%) в Україні ще не було. До речі, про це починаючи з вечора 31 березня чомусь уперто не говорить жоден політолог.
Аналізуючи перемогу Володимира Зеленського у першому турі, всі вказують виключно на досягнення, продемонстровані ним та його прибічниками в ході передвиборної кампанії. Можливо, так відбувається тому, що буквально за місяць до волевиявлення жоден із потенційних лідерів не виходив і за 20% підтримки?
Нинішня чисельність тих, хто проголосував за обох претендентів, дає підстави припустити, що в другому турі жоден із них не набере 50% підтримки. Таке в Україні досі було лише одного разу. У 2010 році Віктор Янукович відправився на інавгурацію, заручившись підтримкою лише 48,95% виборців.
На жаль, відповідно до законодавства цього достатньо для перемоги і «перегравання» усього «матчу» не передбачається в принципі. До слова, про це не завадить пам’ятати тим виборцям, котрі воліють або проігнорувати другий тур узагалі, або мають намір, зайшовши до кабінки для голосування, зіпсувати бюлетень. Президент України буде обраний, незважаючи на подібні «нестандартні» кроки...
Власне, завдання прибічників чинного Президента -- архіскладне, але не неможливе. Шанси іще є, хоча й мінімальні. Однак для цього насамперед треба перестати панікувати й зробити дійсно важливі кроки.
Зрештою, стежачи за поведінкою пана Зеленського з моменту його проміжної перемоги, не полишає враження, що він і сам шокований таким результатом. Хтозна, чи уявляє кандидат насправді: в яку політичну трясовину йому доведеться зануритися? І чи готовий він до неї, як про це розповідається в його передвиборних роликах на одному з телеканалів?..
Куди веде «молода команда»
Разом із тим проблема нинішнього політичного розкладу -- не тільки в постаті Володимира Зеленського. Ми невипадково згадали події 13-річної давнини у Києві, коли до влади в столиці прийшов Леонід Черновецький та його «молода команда».
По суті, тоді відбулася повальна дискредитація політиків так званого молодого покоління. Адже більшого непрофесіоналізму, ніж спостерігався в КМДА зразка 2006--2010-го років, -- годі й пошукати. І це -- зовсім не закид у бік справжніх професіоналів, котрим нині умовно за 25 років. Просто тоді політтехнологічно владний «перст» вказував зовсім не на таких людей.
Зараз ситуація -- ще більш загрозлива й заплутана. Бо, по-перше, Володимир Зеленський претендує не на київський «престол», а на найголовнішу загальноукраїнську посаду. А, по-друге, за цього кандидата проголосували не стільки люди старшого покоління чи якісь умовні «маргінали».
Передусім Володимира Зеленського підтримала молодь, тобто -- майбутнє держави, на відповідний суспільно-політичний рівень якого нині покладається так багато сподівань.
Пригадується, як після Революції Гідності на всіх політичних дебатах пафосно звучала теза про те, що суспільство змінилося. Відтак саме на цю молодь, яка виросла вже в Незалежній державі та мислить іншими прогресивними категоріями, покладалися сподівання щодо позитивних змін. Тепер виявилося, що не все так однозначно...
Поки що ми маємо дещо іншу реальність, де прогресивність полягає в доступі до технологій, а не в рівні свідомості. Поверховість мислення попри дипломи про вищу освіту, на жаль, демонструє: рівень розуміння суспільних, економічних та геополітичних процесів, а також державного мислення в Україні все ще -- критично низький.
Думка про те, що електорат переможця першого туру виборів лише протестує проти застарілої державної системи, також є перебільшенням. Протест справді присутній. Тільки базується він не на тих аргументах, які намагаються просувати в простір члени штабу Володимира Зеленського.
Справді, до Президента Петра Порошенка можна висувати які завгодно претензії. Почнемо з того, що попри перемогу вже в першому турі у 2014-му Порошенко отримав підтримку лише 54% виборців. А значить, решта 46% -- так чи інакше вважали його «не своїм» обранцем.
До слова, в цьому відношенні парламентські вибори видаються значно більш наближеними до загальних вимог електорату. Скажімо, в Україні, де прохідний бар’єр для політичних партій нині становить 5%, усі ті, хто його долає, автоматично вважаються переможцями. І, хочеш не хочеш, мусять «варитися» на політичній кухні щонайменше до наступного парламентського волевиявлення.
Президентська ж кампанія значно сильніше поляризує суспільство, що вже не раз доводилося спостерігати на теренах Незалежної України. Так от, повертаючись до нинішніх перегонів, можна констатувати: у Петра Порошенка є багато промахів та недоліків. Вочевидь, на нього варто тиснути, варто казати про це у вічі та змушувати не тільки пояснювати певні кроки, а й виправляти їх.
Однак у ситуації, що склалася на сьогодні, коли країна ледь утрималася на ногах і тільки-тільки почала оговтуватися після трагедії 2014--2015 років, віддавати свій голос не “за”, а “проти” -- це не що інше, як елементарна втеча від реальності.
Загрози мінімальні?
Найімовірніше, Володимир Зеленський -- не агент Кремля, як на цьому дуже помилково впродовж нинішнього тижня почала повсякчас наголошувати команда чинного Президента. Але через брак відповідних знань та досвіду шоумен апріорі перетворюється на чудовий об’єкт для маніпуляцій.
Вочевидь, його значно легше, ніж досвідченого Порошенка, можна “обійти” політично. І, ймовірно, в Кремлі саме на це й розраховують. Недаремно ж Зеленського підтримав навіть такий одіозний український емігрант, як екс-прем’єр-міністр Микола Азаров...
Нині, спостерігаючи за політичними дискусіями після першого туру, напрошується ще один висновок: справи в Україні йдуть далеко не найгіршим чином. Передусім тому, що відверто проросійські кандидати (Юрій Бойко та Олександр Вілкул) зазнали поразки. А до другого туру так чи інакше вийшли політики, котрі не орієнтуються на Росію.
Частково такі висновки справді мають право на життя. Однак є тут і суттєве «але». Бо спільні результати екс-регіоналів, які ретранслюють російські думки про війну в Україні та дружбу з Російською Федерацією, насправді мають шокувати: Юрій Бойко та Олександр Вілкул, які напередодні виборів розсварилися й вступили в президентську гонку окремо, на двох набрали 15,83% голосів.
А це -- всього-на-всього на 0,1% менше, ніж у нинішнього Президента. Хтозна, як би розвивалися події і як би виглядав другий тур, якби «Опозиційний блок» буквально за лічені місяці до виборів не затріщав по швах...
Схоже також, що всі кандидати, котрі позиціонують себе як демократичні, наразі не бачать жодної загрози в потенційному приході до влади Володимира Зеленського. Інакше бодай котрийсь із них (а це, як мінімум, Юлія Тимошенко, Анатолій Гриценко, Ігор Смешко, Олег Ляшко та Руслан Кошулинський) висловилися б на підтримку чинного Глави держави у другому турі.
Оскільки ж цього не зроблено, виходить, що всі з перелічених уже екс-кандидатів покладають надії на парламентські вибори, що мають відбутись уже восени цього року.
Справді, станом на сьогодні є певні надії, що сили, які пройдуть у вже нову Верховну Раду, виявляться спроможними об’єднатися в дієву коаліцію і змусити наступного Президента грати за чіткими правилами.
Зрештою, Україна є парламентсько-президентською республікою. І чинний Глава держави, на відміну від попереднього, жодною своєю дією не ставив це під сумнів. А от що буде далі?.. Поживемо -- побачимо...
Ярослав ГАЛАТА
