У квіт­ні 2016 ро­ку бу­ло ут­во­ре­но Мі­ніс­тер­ство з пи­тань оку­по­ва­них те­ри­то­рій та внут­ріш­ньо пе­ре­мі­ще­них осіб, яке опі­кує­ть­ся до­лею цих лю­дей.

Про те, як це від­бу­ва­єть­ся, які проб­ле­ми для них є най­бо­лю­чі­ши­ми, ми по­про­си­ли роз­по­віс­ти за­ступ­ни­ка мі­ніс­тра з пи­тань оку­по­ва­них те­ри­то­рій та внут­ріш­ньо пе­ре­мі­ще­них осіб Ге­ор­гія Ту­ку.
— На сьогодні маємо приблизно 1,5 мільйона людей, змушених через російську агресію змінити місця проживання, — говорить Георгій Борисович. — Проблем у них стільки, що хоч греблю гати, але уряд докладає зусиль, щоб вони не почувалися покинутими напризволяще.
— На­скіль­ки ре­аль­ною є ця циф­ра — 1,5 міль­йо­на?..
— Скажу відверто: назвати достеменну кількість цих громадян складно. З різних причин. Наприклад, на непідконтрольних територіях чиновники так званих «ДНР» і «ЛНР» налагодили бізнес щодо отримання громадянами, які проживають у цих «республіках», довідок, які дають право на отримання пенсії без виїзду на підконтрольну територію. Я особисто вважаю, що потрібно шукати дієві механізми для розв’язання цієї проблеми.
Тепер про те, що Україна робить для цих людей. Восени 2017 року затверджено Стратегію інтеграції внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року.
Цим документом передбачено спрощені процедури реалізації та захисту їхніх майнових прав, подолання бар’єрів у доступі до засобів існування і реалізації їхніх прав на освіту та медичне обслуговування тощо.
Започатковано програму надання субвенцій із державного бюджету місцевим бюджетам на придбання житла і вже маємо перші паростки вирішення житлової проблеми: в Маріуполі 63 сім’ї вже отримали квартири. Тенденцію мають підхопити всі приймаючі громади України.
У 2018 році з державного бюджету виділено 3 мільярди гривень на виплату тим, кого війна вигнала з рідних домівок. Зокрема, на оплату житловокомунальних послуг, виплат найбільш соціально незахищеним категоріям громадян: інвалідам, пенсіонерам, дітям, у тому числі багатодітним сім’ям, — з 2400 гривень до 5 тисяч.
Вирішено, нарешті, і питання доставки соціальних виплат додому особам з інвалідністю І групи та людям, які не здатні до самообслуговування і потребують постійної сторонньої допомоги.
Студенти з числа колишніх жителів Донеччини і Луганщини, які навчаються в українських вишах, отримують стипендії — такі ж, як і решта.
До чинного законодавства внесено зміни, які спростили механізм нарахування субсидій щодо відшкодування витрат на оплату житловокомунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива, що суттєво вирішує питання доступності оренди житла.
Соціологічні опитування засвідчують, що більш як 60% переселенців тривалий час залишаються на нових місцях проживання, більшає також і тих, хто не має намірів повертатися на Донбас навіть по закінченні там бойових дій. Але разом із тим проблем, які потребують вирішення, дуже багато.
— На­при­клад...
— Соціологічні дослідження, проведені представниками Міжнародної організації з міграції, засвідчили: для 75% переселенців найболючішою проблемою є житлова.
Не маючи над головою власного даху, люди змушені знімати помешкання, сплачуючи шалені як для них гроші, шукають прихистку у родичів, знайомих. Із цієї причини є багато випадків, коли переселенці змушені повертатися назад.
— У сві­ті є дер­жа­ви, які теж ма­ли на сво­їх те­ре­нах внут­ріш­ньо пе­ре­мі­ще­них осіб, які по­тре­бу­ва­ли жит­ла. У мі­ніс­тер­стві не ви­вча­ли їх­ньо­го до­сві­ду роз­в’язан­ня за­зна­че­ної проб­ле­ми?
— Я особисто займався цією проблемою. І переконався, що на сьогодні не існує досвіду успішного вирішення зазначеної проблеми протягом незначного проміжку часу.
Приблизні підрахунки показують, що для вирішення цієї проблеми в Україні потрібно не менше 5 мільярдів американських доларів.
До того ж українці досі живуть по Житловому кодексу УРСР, де взагалі не існує поняття «внутрішньо переміщена особа». Словом, житлова проблема переселенців є нагальною для багатьох людей.
— Ви, Ге­ор­гію Бо­ри­со­ви­чу, три­ва­лий час очо­лю­ва­ли Лу­ган­ську вій­сь­ко­во-ци­віль­ну ад­мі­ніс­тра­цію. От­же, зна­єте най­бо­лю­чі­ші проб­ле­ми тих лю­дей, які про­жи­ва­ють у цьо­му ре­гіо­ні. Які во­ни?
— Понад 90% проблем мають фінансовоекономічне забарвлення. Якщо ж точніше, то це житлова і працевлаштування.
— Де­які по­лі­ти­ки ствер­джу­ють, що по­над 90% жи­те­лів Дон­ба­су, які про­жи­ва­ють на оку­по­ва­них те­ри­то­рі­ях, лю­то не­на­ви­дять Ук­раї­ну як дер­жа­ву...
— Я б таким категоричним не був і не став би записувати всіх людей, які там проживають, до сепаратистів і ворогів України. Майже 99% цих громадян хочуть миру. Більшість із них розгублені і перебувають в очікуванні тих чи інших змін. Багато хто зрозумів, що, взявши участь у псевдореферендумі і підтримавши кремлівських маріонеток, зробив велику помилку.
Вони ще не стали палкими прихильниками України, але вони розуміють, що той шлях, який вони обрали, хибний.
Змінити світогляд старшого покоління нереально, а от за молодь, громадян середнього віку треба боротись. Адже ці люди здатні адекватно сприймати інформацію про те, що відбувається в Україні, дії влади.
— А чи ві­до­мі Вам по­гля­ди бо­йо­ви­ків, які во­юють у банд­фор­му­ван­нях? Во­ни є ідей­ни­ми бор­ця­ми з «ки­їв­ською хун­тою»?
— Ті, хто щиро вірив у міф про бандерівців і хунту, що дорвалися до влади, давно у кращих світах, куди їх відправили бійці українського війська ще у 2014–2015 роках, коли на Донбасі було «гаряче» і «визвольні армії Донбасу» понесли важкі втрати.
Скажу так: сьогодні все ж є «ідейні», але їх мало. Більшість є просто зомбованими російською пропагандою, є і такі, хто взяв до рук зброю, не маючи можливості якось інакше заробити на шматок хліба.
— Скіль­ки ж от­ри­мує ря­до­вий «опол­че­нець»?
— У межах 200 американських доларів.
— Не­гус­то...
— Так, особливо якщо брати до уваги той факт, що всі ці так звані ополченці з числа місцевого населення є для своїх командирів (а це, як правило, кадрові російські офіцери) звичайним гарматним м’ясом.
Упевнений: у разі широмасштабного наступу Об’єднаних сил, коли вони побачать реальну загрозу, то покидають зброю і втечуть. Якщо, звісно, за ними Росія не виставить загороджувальні загони, як це було в роки Другої світової війни, коли Сталін наказав військам НКВС розстрілювати відступаючих червоноармійців.
— Не­за­ба­ром в Ук­раї­ні про­хо­ди­ти­муть ви­бо­ри Пре­зи­ден­та Ук­раї­ни. Пе­ре­мі­ще­ні осо­би змо­жуть бра­ти в них участь?
— Звісно, що так. Ця проблема має кілька складових. Перша — це переміщені особи, які проживають і зареєстровані як переселенці на території України. З ними проблем немає.
Саме на президентських виборах вони зможуть проголосувати так, як вони могли це зробити і на минулих виборах. Натомість складність матимуть громадяни, які проживають на тимчасово окупованих територіях.
Але ще більше проблем буде з іншою категорією осіб, які тільки числяться як внутрішньо переміщені особи, але реально проживають на території, підконтрольній ОРДЛО: впевненості, що вони зможуть дістатися до тих дільниць, на яких вони могли б проголосувати, немає.
Без змін у чинному законодавстві полегшити процедуру реєстрації і голосування для цієї категорії громадян неможливо. На сьогодні в парламенті перебуває відповідний законопроект.
— Кремль дав­но про­по­нує ук­ра­їн­ській вла­ді сіс­ти за стіл пе­ре­го­во­рів із ва­таж­ка­ми «ДНР» і «ЛНР». Остан­нім ча­сом пі­ти цим шля­хом про­по­ну­ють і на­ші «опо­зи­ціо­не­ри», мов­ляв, за­ра­ди ми­ру пе­ре­мо­ви­ни тре­ба вес­ти хоч із дідь­ком. Ва­ша дум­ка з цьо­го при­во­ду.
— Ще влітку 2017 року у Ростові відбулася нарада з так званими очільниками «ДНР» і «ЛНР» — кремлівськими маріонетками. І вони отримали наказ своїх господарів кардинально змінити імідж цих «республік».
— Що ма­єть­ся на ува­зі?
— А те, що вони повинні були створити ілюзію трансформації цих напівбандитських утворень у такі собі державні утворення, переконати суспільство, у тому числі світову спільноту, у своїй миролюбності.
Сьогодні, як відомо, цими псевдореспубліками керують інші люди, але якихось серйозних змін не сталось, оскільки «куратори» залишилися все ті ж — путінські посіпаки.
Щодо закликів сісти за один стіл переговорів: згадайте конфлікт між Молдовою і Придністров’ям. Як тільки Кишинів почав переговори з так званими керівниками Придністров’я, Росія відразу ж оголосила себе спостерігачем, а потім ще й миротворцем! Скільки минуло часу відтоді? Чимало. А росіяни все продовжують «налагоджувати мир».
Окрім придністровськомолдовського конфлікту, ще є Нагірний Карабах, Абхазія, Південна Осетія, на теренах яких тліють конфлікти. Такий же сценарій нав’язують і нам.
— Не­за­ба­ром ви­пов­нить­ся п’ять ро­ків, як час­ти­на на­шої зем­лі пе­ре­бу­ває під ро­сій­ським оку­па­цій­ним чо­бо­том. Ва­ша дум­ка що­до ре­аль­них тер­мі­нів по­вер­нен­ня її в ло­но Ук­ра­їн­ської дер­жа­ви. І скіль­ки для цьо­го мо­же зна­до­би­ти­ся ча­су?
— Один зі шляхів — це введення поліцейської міжнародної місії. Іншого шляху немає, але це не говорить про те, що одразу після введення цієї місії можна призначати вибори, повертатися до цивільного життя, відразу на теренах Донбасу наступить мир і спокій.
Це — утопія, це не так. І міжнародний досвід про це каже. Треба ще певний час на демілітаризацію. Треба певний час для повернення офіційних державних інституцій України на ці території.
За об’єктивними міжнародними дослідженнями, які проводяться протягом останніх 30 років, термін мирної деокупації визначається приблизно у 5 років. Є ще один — військовий, але ми не можемо ним піти, знаючи, що за так званими «ДНР» і «ЛНР» стоїть російська армія.

Ін­тер­в’ю про­вів 
Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ