Але як його ступити, щоб не зашкодити демократії? Відповідь на це запитання шукали учасники круглого стола «Право на брехню агресора чи убезпечення Української держави: чи сприяє блокування антиукраїнських сайтів появі в Україні «інформаційного авторитаризму»?», який проходив в Укрінформі 31 травня.

Сидить страшний чорт пропаганди, як намальований
Блокування на території України російських сайтів з антиукраїнським та сепаратистським контентом (окрім відомих російських соцмереж Одноклассники.ру, Вконтакте.ру, загалом близько 20 сайтів) стало величезним подразником не тільки для тих, хто за свободою слова приховує свою ворожу діяльність, а й для частини українського суспільства, яка вбачає в блокуванні мало не ознаки «наїзду» на власні права та свободи.
Дійсно, Україна досі не налаштувала чітких правил гри у сфері власної інформаційної безпеки так, щоб це відповідало і демократичним стандартам, і, власне, безпеці. Ми постійно наштовхуємось і на невдоволення власних громадян, і на «пхе» західних партнерів.
А між тим західні держави вимушені також дедалі активніше вдаватися до обмежувальних заходів щодо російських псевдомедіа. Так, Німеччина ухвалила закон із протидії поширення мови ненависті в соціальних мережах. Подібний документ готується прийняти Франція.
У європейських державах та в Євросоюзі в цілому створюються спеціальні державні структури, спрямовані на протидію валу російської дезінформації.
«Ті інформаційні впливи, які сьогодні діють на території України, а також в інших країнах, підтверджують — у нас іде гібридна війна, і потужна пропаганда є її невід’ємним та чи не найефективнішим інструментом. Раніше ми над цим узагалі не замислювались.
Але маємо визнати: деструктивні інформаційні впливи — це ознака вже не лише україно-російського конфлікту, а й світової гібридної війни, що розгортається на наших очах», — зазначає Тетяна Черненко, завідувач відділу гуманітарної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень.
Деструктив полягає перш за все в тому, що розповсюджувана інформація в результаті змінює світогляд та поведінку людини (у військовій, політичній, економічній сферах).
Пропаганда страшна тим, що перетворює неприязнь — на ворожість, друга — на ворога, а свободу — на вседозволеність... І, що найгірше, весь цей деструктив має легальні канали розповсюдження.
«Гібридні інформаційні інструменти впливу на масову свідомість постійно модифікуються, як вірус. Сьогодні ми зіткнулися з реальною загрозою інформаційних отруєнь. І як ті вірусологи, маємо реагувати на появу нових штамів вірусів, щоб розробляти протиотруту.
Тому обмеження, гігієна чи карантин (якщо говорити в медичних термінах) для нашої країни є вкрай необхідними. Це питання нашого виживання», — каже Олег Покальчук, член правління Інституту суспільно-економічних досліджень, соціальний психолог.
За словами пана Олега, частина нашого суспільного організму уражена шкідливими звичками — «споживає» інформацію не перебірливо і не «перетравлює» її, тобто сприймає некритично. А коли у людей забирають їх звичний інформаційний продукт, то ще й обурюються.
Згадайте лишень, яке незадоволення викликало блокування російських соціальних мереж та російських телеканалів у кабельних мережах України, через які в українські вуха вільно лилася ворожа пропаганда та не припинялася сепаратистська мобілізація.

Ціль ворога — наші емоції
Як зауважили соціологи, ми живемо в часи «постправди» — це той тип політичної культури, яка, спираючись на інформаційні технології, постійно звертається до емоцій.
«Це вже не просто життя в межах «правда-брехня», мова про те, чи виникла в людини потрібна емоція, чи вона залишилася невразливою, тобто байдужою.
На війні ворог завжди використовує максимально руйнівні засоби з тих, які є в його розпорядженні: впливаючи на емоційну сферу суспільства, він буде формувати в ньому максимум негативу», — каже Віктор Циганов, професор Національної академії внутрішніх справ України.
Однак намагання знизити чи взагалі припинити дію руйнівних «спеціальних інформаційних засобів» в умовах неоголошеної війни — справа непроста. На заваді стає... демократія.
«З одного боку, маємо російську агресію, одним з інструментів якої є тотальна пропаганда. З іншого — державу, яка попри всі свої деформації прагне залишатися демократичною. Тому перед нами всіма постають болючі питання.
Як знайти баланс між свободою слова та інструментами протидії пропаганді? Які легітимні обмеження свободи слова ми як демократичне суспільство можемо собі дозволити? На підставі яких критеріїв маємо визначати інформаційних ворогів?» — акцентує увагу Володимир Фесенко, керівник «Центру прикладних політичних досліджень «Пента».
У випадку з протидією російським каналам розповсюдження пропаганди все більш-менш зрозуміло. Це — країна-агресор, з її боку руйнівний для українського суспільства контент лізе, не криючись, з усіх щілин.
І тому блокування російських ЗМІ та соціальних мереж — це не питання свободи слова, це вже питання національної безпеки.
«Кожен знає, що ЗМІ — соціальний інститут, який має виконувати певні соціальні функції (інформувати, виховувати, розважати). Російські ж ЗМІ не мають відношення до свободи слова, оскільки цих функцій вони не виконують.
Єдина їхня функція сьогодні — це бути смисловою зброєю. Вони на 90% наповнені агресивним контентом, який повністю відповідає поняттю «смислова війна».
Навіть той факт, що Путін після анексії Криму нагородив 300 російських журналістів медаллю «За повернення Криму», є визнанням того, що це не журналісти, а солдати на війні, як десантники чи танкісти», — зазначає Рена Марутян, доцент кафедри національної безпеки Національної академії державного управління при Президентові України.
Інша справа, коли йдеться про заборону українських інформаційних ресурсів, які абсолютно легально з території України транслюють на українську аудиторію ті ж самі тези ворожої російської пропаганди.
Будь-які намагання заборонити їх одразу наштовхуються на галас про свободу слова. Причому не тільки з боку місцевої опозиції, а й ззовні.
«Чому Україна сором’язливо оминає питання цензури? Цензура — це ж не тільки політичний «зашморг», як прийнято вважати (знову ж таки переконання сформовано не без допомоги відповідної пропаганди). Однак у нашому випадку — це превентивний засіб, який разом із контрпропагандою дає чудові результати!» — переконаний Віктор Циганов.

Цензура як засіб національної безпеки.
Чому б ні?
Дійсно, для цензури важливі чіткі, перш за все смислові, критерії небезпечності для держави тієї чи іншої інформації. Лінгвістична експертиза в цьому випадку малоефективна.
Простий приклад — видання, яке виступило проти мобілізації під час війни. Вважати, що воно діяло на захист національних інтересів чи проти? Застосувати про нього цензуру чи легенько посварити пальчиком? Накласти штраф чи взагалі заборонити?
Насправді сьогодні не тільки Україна, а й європейські держави шукають адміністративні інструменти протидії інформаційній зброї, які б укладалися в демократичні рамки.
Різниця лише в тому, що Україні доводиться брати до уваги не тільки нову медійну реальність, а ще й війну, фронт, тисячі вбитих українських громадян.
«Норми та законодавство, які діють в умовах демократичного суспільства, виявилися неефективними в умовах гібридної війни (агресивної інформаційної політики та військової агресії), коли все, навіть ЗМІ, перетворюється на зброю», — переконаний Дмитро Дубов, завідувач відділу «Досліджень інформаційного суспільства та інформаційних стратегій» Національного інституту стратегічних досліджень.
Тому нове бачення національної безпеки та приведення вітчизняного інформаційного законодавства до відповідного сучасним реаліям, на його думку, є для України нагальною потребою.

Марина НЕЧИПОРЕНКО, Укрінформ