Ще до ухвалення цього сумнозвісного документа він був підданий неабиякій критиці не лише в Україні, а й за її межами. Зокрема, у висновках ОБСЄ прямим текстом було сказано, що проект закону «може призвести до скорочення використання державної мови... Це, у свою чергу, може розширити існуючий мовний поділ у середині країни».
Ґрунтуючись на цій оцінці, ОБСЄ рекомендувала органам української влади утриматися від розгляду законопроекту. Практично аналогічними були й висновки Венеціанської комісії.
Звісно, ні до цих, ні до багатьох інших порад тодішня влада не прислухалася. Мотивуючи свій проект «нагальною потребою захисту мов традиційних національних меншин України», ініціатори просто прагнули мінімізувати використання саме української мови. За їхнім сценарієм зміни мали торкнутися майже всіх сфер, передусім судочинства, державного управління, освіти, мас-медіа...
Невдовзі після голосування деякі місцеві ради почали масово ухвалювати рішення про регіональний статус російської мови. Чомусь так сталося, що саме вона виявилася пріоритетною для вжитку в окремих регіонах.
До честі представників угорської, румунської чи болгарської меншин, котрі доволі масово мешкають на території окремих областей, вони тоді утрималися від аналогічних рішень на користь власної мови.
Хоча відповідні можливості згідно із законом Ківалова — Колесниченка в них були. Адже закон містив норму, відповідно до якої регіональну мову дозволялось офіційно узаконювати, якщо кількість її носіїв — не менше 10% від населення певного регіону (а в окремих випадках навіть менше цієї цифри).
Більше того, одна зі статей зобов’язувала (!!!) громадян, які проживають на території, де функціонує регіональна мова або мова меншин, розвивати та використовувати таку мову: «У межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини, здійснення заходів щодо розвитку, використання і захисту регіональної мови або мови меншини, передбачених цим Законом, є обов’язковим для місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, установ, організацій, підприємств, їх посадових і службових осіб, а також громадян — суб’єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб».
Закон містив також надто неоднозначне визначення терміна «рідна мова», трактуючи його таким чином: «рідна мова — перша мова, якою особа оволоділа в ранньому дитинстві». Навіть згідно з висновками Головного науково-експертного управління Верховної Ради визначення терміна «рідна мова» в законі є неточним і некоректним, оскільки з нього, як вказано у висновку, випливає, що рідною мовою може бути чужа мова, якщо за певних обставин людина оволоділа нею першою.
Зараз ми зумисне наводимо ці цитати, щоб у читачів, котрі вже, ймовірно, дещо підзабули мовні пристрасті шестирічної давнини, не склалося враження про якусь упередженість нинішнього рішення Конституційного Суду. Бо ж Основний Закон України абсолютно чітко встановлює єдину державну мову — українську.
Навесні та влітку 2012-го чимало дослідників наголошували навіть на тому, що документ, ухвалений Верховною Радою, по суті, є ще більш небезпечним для української мови, ніж пряме запровадження російської як другої державної.
Тоді, принаймні, всю державну документацію довелося б дублювати. Це — незручно, це несе масу додаткових бюджетних витрат. Зрештою, це — неабияк дратує громадян, котрі справедливо переконані: в державі Україна має бути єдина державна українська мова...
Але річ у тім, що бестселер Ківалова — Колесниченка не просто узаконював такий дубляж. Він ніби підкрадався під усе українське, поступово витісняючи його з ужитку в дошкільних закладах, школах, вузах...
Отож зовсім не дивно, що відразу після перемоги Революції Гідності парламент проголосував за скасування цього закону. Щоправда, подальші сепаратистські шабаші в Криму та на сході утримали тодішнього Голову ВР та виконуючого обов’язки Президента Олександра Турчинова від підписання того парламентського рішення. Нині ж, після надзвичайно очікуваного українським суспільством рішення Конституційного Суду, усе нарешті стало на свої місця.
Ярослав ГАЛАТА
