Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Липень 24, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 08 Липень 2016 10:30

Нові відтінки партійного спектра

Rate this item
(0 votes)

ПОЯВИ ЯКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПРОЕКТІВ МОЖНА ЧЕКАТИ В УКРАЇНІ ВЖЕ НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ?

По­при те що до­стро­ко­вих пар­ла­мент­ських ви­бо­рів в Ук­раї­ні най­ближ­чим ча­сом, ско­рі­ше за все, не бу­де, про­цес фор­му­ван­ня но­вих по­лі­тич­них про­ек­тів на­ра­зі не при­пи­няє­ть­ся. До ви­бо­рів го­тую­ть­ся біль­шість віт­чиз­ня­них по­лі­ти­ків, при­чо­му не тіль­ки в скла­ді ни­ніш­ніх пар­тій, що за рей­тин­га­ми стрім­ко втра­ча­ють до­ві­ру лю­дей. Чи­ма­ло ді­ячів уже ак­тив­но роз­ви­ва­ють но­ві по­лі­тич­ні про­ек­ти, які тео­ре­тич­но мо­жуть не­вдов­зі за­мі­ни­ти на­яв­ні.

Чер­го­ве ді­лен­ня на стар­ті
Найсвіжіший та найяскравіший приклад — довгоочікуване для багатьох оголошення про створення відразу двох ліберальних політичних сил. Про першу заявив один із найближчих соратників колишнього грузинського президента, а нині керівника Одещини Міхеіла Саакашвілі Давид Сакварелідзе. Буквально наступного дня народні депутати, котрі іменують себе єврооптимістами — Сергій Лещенко, Мустафа Найєм, Світлана Заліщук та інші, оголосили про створення власної структури.

Взагалі, постмайданна Україна останнім часом справді потребує заповнення ліберальної ніші. Адже більшість чинних парламентських та навколопарламентських політичних сил, м’яко кажучи, не надто виправдовують отриманої півтора року тому громадянської довіри.
Однак стосовно згаданих двох проектів не може не насторожувати ціла низка обставин. Перше й найголовніше — попри заяви обох сторін про те, що їхні представники активно співпрацюватимуть одне з одним, залишаються підозри, що все буде з точністю до навпаки. Навіть одномоментний старт свідчить про конкуренцію та бажання застовпити за собою місце першопрохідця в цій царині. Відтак знову маємо нерадісну реальність: українці (а тепер ще й активно підкріплені грузинами) не вміють домовлятися.
Уже не один місяць, відколи умовна команда Міхеіла Саакашвілі почала проводити свою антикорупційну кампанію, політологи не втомлювалися смакувати подробиці чвар у середовищі цієї команди. Там справді зібралося чимало перспективних політиків, котрим виявилося не до снаги обрати собі єдиного лідера.
Тим паче що сам Саакашвілі, схоже, ще остаточно не визначився: в якій державі (Україні чи Грузії) він має намір продовжувати своє активне політичне життя. З огляду на те, що в Грузії вже восени цього року відбуватимуться парламентські вибори, воно й не дивно...
Так чи інакше, усі кроки стосовно реального партійного будівництва українського ліберального проекту досі були вельми кволими. Час спливав, а з ним і потенційні непогані рейтинги нової команди. За прогнозами експертів, реальна електоральна стеля, якої в ідеалі може досягти об’єднана ліберально-демократична партія, — це близько 10%. Нібито й непогано, однак завдяки згаданому поділу від самого початку обидві партії вже балансують на межі прохідного бар’єра.
Також впадає у вічі те, що ні в одній, ні в іншій командах не вистачає реальних партійних організаторів, котрі вміють займатися не власними ефірами, а реальним партійним будівництвом. В умовах зубожілого та розбещеного постійним підкупом електорату таке будівництво є дуже важким завданням. А тому, схоже, що єдиним шансом на успіх для новоспечених лібералів є виключно об’єднання в одну структуру, інакше взаємна боротьба може призвести до поразки ідеї, яка справді зараз є доволі актуальною.
Вій­сь­ко­ва по­лі­ти­ка
Не настільки очевидно, та все ж таки доволі впевнено відбувається активізація й на умовному правому спектрі. Ні для кого не секрет, що серед депутатського корпусу є чимало командирів, котрі здобули мандати виключно за свої бойові заслуги. Більшість із них з перших днів роботи Верховної Ради восьмого скликання розбіглися по різних фракціях. Однак дехто залишається позафракційним, а отже, більш-менш рівновіддаленим від усіх непростих процесів, що відбуваються у приміщенні під куполом.
Один із таких — лідер батальйону «Азов» Андрій Білецький. Варто зауважити, що донедавна «Азов» асоціювався винятково з війною. Один із найуспішніших добровольчих підрозділів, на рахунку якого визволення Маріуполя й Широкиного, за короткий час зумів не лише розростися до полку, а й зажити слави дисциплінованої, добре вишколеної військової частини.
Утім, віднедавна про «Азов» заговорили ще й у політичному контексті. Яскрава піротехнічна акція проти виборів на Донбасі, проведена нещодавно в Києві, не залишила сумнівів, що амбіції вийти на вищий політичний рівень в азовців доволі серйозні.
До речі, це підтвердив і сам їхній лідер Андрій Білецький, який, щоправда, відразу наголосив, що однойменний полк Національної гвардії не має жодного стосунку до політики, а всі політичні акції слід асоціювати лише із Цивільним корпусом «Азов» як із самостійною структурою.
Перетворення Цивільного корпусу «Азов» на партію цілком можливе, вважають експерти. За задумом лідерів, це буде права сила, ґрунтована на державницькій ідеології. До того ж серед активістів організації чимало ветеранів-добровольців, які раніше не мали відношення до політики, представники інтелігенції, середнього та малого бізнесу.
Звичайно, поки що важко прогнозувати: наскільки серйозними виявляться шанси «Азова» як партії. Але не можна не погодитися, що ця широка мережа майже вождистського типу з потенційно популярною ідеологією та дисциплінованими членами неабияк нагадує новий тип політичної організації. Чиї витоки варто шукати десь у нетрях самоорганізації революційного Майдану.
За­пас­ний ва­рі­ант для «На­род­но­го фрон­ту» і но­ва «ві­зит­ка Яро­ша»
Ще один політичний проект, на який експерти радять звернути увагу, це рух «Вільні люди». Його облаштуванням переважно займається народний депутат Андрій Левус із «Народного фронту». Доводилося навіть чути, що цю ініціативу у партії екс-прем’єр-міністра Арсенія Яценюка серйозно розглядають як запасний варіант на випадок, якщо НФ так і не вдасться виборсатися з нинішньої «рейтингової ями».
Поки що ця структура ще не встигла безпосередньо заявити про створення партії, хоча серед її членів уже чимало депутатів різного рівня, чиновників держструктур, тому з огляду на цілі та масштаби розгорнутої діяльності таку трансформацію «Вільних людей» цілком можна чекати вже найближчим часом.
Уперше цей рух заявив про себе ще перед Революцією Гідності, коли активісти мережі започаткували кампанію «Євронаступ», спрямовану на захист євроінтеграційних прагнень України. Потім був Майдан та участь у формуванні сотень «Самооборони».
Після початку російської окупації «Вільні люди» активно заявили про себе протидією сепаратистським виступам у Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Одесі та на Донбасі. Чимало учасників руху пішли добровольцями на фронт, а в тилу була розгорнута однойменна волонтерська мережа.
Соціальна база організації — це активісти патріотичних структур. У «вільних» немає одного лідера, структурою керує група координаторів, що визначає основні напрями діяльності, планує і реалізує проекти. Наразі активісти мережі активно зосереджені на боротьбі з російським окупаційним бізнесом, покаранні представників колишньої злочинної влади та деокупації країни.
Про самостійний політичний проект «Вільні люди» поки що не говорять. Але вже зроблено перший крок до формування партії: утворено так званий Комітет національної дії, координаційний центр, до якого, окрім «Вільних людей», увійшли також представники руху «ДІЯ» Дмитра Яроша, Спілки офіцерів України, парламентської групи «Наступ», а також чимало відомих громадських та політичних діячів.
Саме з ім’ям Яроша пов’язана чи не найактивніша на сьогодні політична ініціатива. Так, уже на осінь у Києві було анонсовано проведення першого з’їзду суспільно-політичного руху «ДІЯ» («Державницька ініціатива Яроша»). Цей рух почав створюватися відразу після розколу в ще одній донедавна потужній патріотичній силі, яка виникла в час Революції Гідності, — «Правому секторі».
Як заявив сам Ярош, «ДІЯ» ставить собі за мету згуртування всіх державницьких сил для збереження Незалежності України й утілення ідеалів Майдану. «Ми хочемо об’єднати людей, які ще не були в політиці, які є патріотами, але вони необов’язково націоналісти, як було в «Правому секторі», — додає пан Дмитро.
Він також не виключає створення на базі об’єднавчого руху партійного проекту. Якщо подібним планам судитиметься здійснитися, нова політична сила чимось нагадуватиме Народний рух України, яким він був перед здобуттям Незалежності. «ДІЯ» позиціонує себе як правоцентристська структура і планує активно залучати до своїх лав людей, які пройшли війну. Вже на початковому етапі серед її членів опинилася частина колишніх членів «Правого сектора».
Утім, уже тепер, тобто ще до початку активної діяльності з боку «ДІЇ», зрозуміло: на справжній успіх організація може розраховувати, лише досягнувши порозуміння з іншими патріотичними проектами. А ще — доведеться запропонувати суспільству такий порядок денний, від якого втомлені політикою українці просто не зможуть відмовитися.
«Ліве» місце порожнім не буває?
Дещо активізувався й лівий фланг української політики, котрий уже два роки перебуває в глибокій кризі як через утрату традиційного фінансування від Партії регіонів та Кремля, так і через світоглядний глухий кут. Більшість лівих рухів та партій у 2014-му так чи інакше виступила з підтримкою російського агресора. Відтак чимало активістів нині або ж співпрацюють із терористами, або втекли до Росії.
Навзамін їм окремі політики намагаються створити щось нове. На базі частини колишньої Соціалістичної партії Олександра Мороза торік утворився партійний новотвір під назвою «Соціалісти». Його лідером став екс-міністр закордонних справ в уряді Миколи Азарова Леонід Кожара. Зараз він доволі активно їздить країною, намагаючись звести в одну структуру лівоорієнтовані організації. Розрахунок нескладний: нав’язати громадськості тезу про те, що саме ліві пропагують ідеї примирення, боротьби з олігархами та соціальною несправедливістю.
Конкурентом «Соціалістів» на цьому полі є «політв’язень Януковича» Василь Волга, котрий нині так само активно намагається застовпити за собою вакантне місце «лівого вождя» зі своїм проектом «Союз лівих сил». Цей діяч намагається ще й втілитися в образ «жертви попереднього режиму», котра намагається прийти до влади на противагу «нацистам» із сучасної влади.
Також активізувався екс-голова КПУ Петро Симоненко. Його проект під назвою «Лівий рух» не варто скидати з шальок терезів, адже в Симоненка серед іншого досі наявні чималі медійні та фінансові ресурси.
Ще одним політичним проектом, який можна зарахувати до умовно лівого флангу, є так звана партія «Успішна країна», провідником і головним фінансовим джерелом якої є колишній керівник Міністерства доходів і зборів Олександр Клименко. Наразі він перебуває за межами України, однак мріє повернутись із Москви до вітчизняної політики.
Таким чином, чимало нових політичних проектів перебувають в очікуванні сигналу про початок нових виборчих перегонів. Утім, українське політичне життя наскільки непередбачуване, що достеменно сказати: коли саме станеться такий партійний старт і чи не виявиться він фальшивим, поки що важко.
Ярослав ГАЛАТА

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».