Аналогії та відмінності
Зрештою, «заморожені» конфлікти на пострадянському просторі мають багато спільного. Конфлікт на Донбасі не став винятком. Між подіями в Молдові і Грузії, які втратили частину своїх територій, і в Україні, яка захищає свою територіальну цілісність, відстань — у роки, але багато з того, що відбувалося і відбувається, має загальну площину.
Звісно, ключова подібність у тому, що Росія грала і грає головну роль у цих конфліктах. І у Придністров’ї, і в Абхазії, і на Донбасі місцеві лідери спочатку протистояли центральній владі, в тій чи іншій мірі сподівалися на приєднання від хапаних територій до Росії, а потім ставили за мету створення окремої незалежної республіки.
Каталізатором конфлікту як у Придністров’ї, так і на Донбасі стали зовнішньополітичний курс центральної влади й мовне питання. На початку 90-х у Молдові було багато розмов про можливе об’єднання з Румунією. Нова влада в Україні, котра сформувалася в результаті перемоги Революції Гідності, оголосила курс на зближення з Європейським Союзом.
Влада Молдови, Грузії та України, так чи інакше, у процесі конфлікту зверталася і звертається за зовнішньою підтримкою. При цьому в усіх трьох країнах укладали угоди про принципи врегулювання конфлікту, припинення вогню, створення ліній розмежування за посередництва світової спільноти. Цих угод належним чином не дотримувалися.
Молдова, Грузія і Україна пропонували широкі права самопроголошеним територіям у складі держав, однак жодній з-поміж трьох країн не вдалося уникнути проблеми з біженцями з території самопроголошених республік. Що ж до самих псевдореспублік, то жодна з них не визнана у світі і, водночас, не може існувати самостійно, без підтримки Росії.
Проте на цьому подібність і закінчується. Бо що стосується умов, то в українське питання наші агресивні північні сусіди «влізли» набагато більше. Зрештою, ні для кого не секрет, що донбаський сепаратизм не був настільки значним до 2014 року, як у Придністров’ї або Абхазії та Південній Осетії — в цих землях заявляли про наміри отримати незалежність ще при розпаді СРСР.
В Україні ж і Донецька, і Луганська області під час референдуму від 1 грудня 1991-го дали понад 80 відсотків за Незалежність саме єдиної, цілісної держави. Сепаратизм в Україні сформований штучно, принаймні, тому, що спершу так звані лідери «ДНР» та «ЛНР» виступали не стільки проти України, скільки проти нової влади.
Та не варто забувати й про те, що чим довше окремі території Донбасу перебувають під окупацією, тим сильніше зменшуватиметься вплив на мешканців, котрі там проживають. Для прикладу: в тому-таки Придністров’ї за майже чверть століття виросло ціле покоління. Попри всі нюанси, значна його частина вважає, що в них є своя держава, там є чітке уявлення про існування своєї, хоч і не надто привабливої країни — ПМР.
До речі, ця абревіатура розшифровується як «Придністровська Молдавська Республіка». Тобто тамтешні сепаратисти усе ж таки включили назву нелюбої їм Молдови до назви власного утворення. На Донбасі ж нині переслідуються навіть найменші натяки на все, що пов’язано з Україною...
Хоча українська влада намагається не вживати терміну «заморожений конфлікт», проте більшість політиків визнає, що остаточне повернення неконтрольованих територій може відбутися не раніше, ніж через чотири-п’ять років. Зокрема, такий термін називали в СБУ.
Деякі аналітики, в тому числі західні, говорять, що для офіційного Києва саме нинішній статус-кво є кращим, ніж війна за кожен кілометр української території і подальше виснаження людських і матеріальних ресурсів. Певна логіка в цьому, звісно, є. Виснажувати потрібно супротивника, котрий, хоч би якими бравурними фразами хизувався, постійно зазнає втрат.
Обіцянки-цяцянки
За активної та всебічної допомоги Росії сепаратистам вдалося утримати позиції й зберегти наспіх зліплені квазідержави. Однак, незважаючи на певні військові успіхи, через два роки після початку війни жодна з первинних обіцянок, якими оратори сепаратистів щедро пічкали громадян у березні-травні 2014-го, не була виконана. Популістські гасла, котрі лідери сепаратистів виголошували на мітингах, виявилися банальним обманом.
Нині тверезомислячим громадянам по обидва боки лінії фронту вже зрозуміло, що учасників «русской весны» просто використовували у своїх іграх політики та олігархи, які боролися за контроль над фінансовими потоками й територією. Утім, сотні тисяч жителів окупованих територій і досі відмовляються вірити в те, що стали лише інструментом у чужих руках.
Із того, до чого закликали глашатаї «руського міра» два роки тому, у життя втілилася лише боротьба з українською мовою та символікою. Захопивши владу, бойовики кинулися з фанатичною завзятістю збивати з фасадів українські герби, зривати українські таблички з державних установ, змінювати покажчики на вулицях...
Це, до речі, — надзвичайно промовистий приклад для тих, хто досі скептично ставиться до процесу декомунізації в Україні. Мовляв, руйнувати радянську спадщину — не на часі. Насправді ж така «спадщина» здатна сама зруйнувати що завгодно, якщо виявить живучість і протримається ще хоч якийсь період.
Утім, повернімося до обіцяних сепаратистами два роки тому «благ». Ще свіжі в пам’яті заклики до якнайшвидшої побудови так званої Новоросії. Для нормальних людей крах тих задумів — очевидний позитив. Більше того, чимало тверезомислячих експертів передбачали такий крах ще навесні 2014-го.
Але для тих, хто щиро переймався подібними мареннями, розчарування настало доволі швидко. Сепаратисти не те що не збудували «Новоросію», а навіть не спромоглися об’єднати дві свої недореспубліки. Жителі захоплених бойовиками частин Донецької та Луганської областей виявилися розділеними між собою якоюсь подобою державного кордону, який сьогодні контролюють збройні формування, що беруть данину за можливість проїзду.
Таке враження, що навесні позаминулого року мешканці Донбасу і в страшному сні не могли побачити, що, аби проїхати з Донецька в Луганськ, їм доведеться долати кілька кордонів. Однак саме це тепер є цілком логічним підсумком тієї авантюри, в яку організатори «русской весны» втягли цей край.
А власне відмова навіть від такого кроку, як об’єднання «ЛНР» і «ДНР», є прямим свідченням того, що незаконні збройні формування на Донбасі воюють не за ідею, а за територію. Зараз уже зрозуміло, що обіцяна «Новоросія» виявилася фейком, який був потрібен для прикриття справжніх, більш ницих мотивів організаторів війни. За фактом, угруповання Захарченка та Плотницького просто захопили ресурси на частині території Донецької та Луганської областей, які тепер по-хижацькому експлуатують.
Популістські обіцянки «народних губернаторів», котрі засвідчували натовпу, що Донбас більше не годуватиме Київ та Львів і купатиметься в грошах після того, як «скине із себе ярмо», також передбачувано не збулися. Донбас, фактично, занурився в економічний колапс.
Нормальне функціонування економіки в частині Донбасу, що виявилася в стані правового вакууму, більше неможливе. Увесь великий місцевий бізнес, щоб мати можливість працювати, як і раніше, змушений платити податки в Україні й мати українську реєстрацію. Єдине, що отримав бізнес на Донбасі після захоплення влади проросійськими формуваннями, — додаткове податкове навантаження. Тепер, окрім податків до українського бюджету, власники заводів і фабрик вимушені також платити данину бойовикам.
Навіть у вугільній галузі, яка й далі працює та постачає на підконтрольну Києву територію вугілля, спостерігаються серйозні проблеми. Так, наприкінці березня сепаратистські ресурси повідомили, що на шахтах об’єднання «ДТЕК Свердловськантрацит» запроваджується режим простою. Таке рішення було ухвалене через проблеми з реалізацією продукції.
Не раз надходили повідомлення і про затримки зарплат на шахтах інших вугільних об’єднань. Особливо широко висвітлювався інцидент у Макіївці, де спроба влаштувати страйк закінчилася для місцевих шахтарів звинуваченнями «в роботі на ворога». Хто зараз на окупованих територіях іменується саме так — здогадатися неважко.
Але, мабуть, найпоказовішим «результатом» двох років сепаратистських заворушень на Донбасі є доля самих безпосередніх організаторів путчу. Сьогодні в керівництві псевдореспублік майже не залишилося людей, які стояли біля витоків нинішнього конфлікту. Влада опинилася в руках набагато менш ризикових та ідейних людей. Керують процесами безвідмовні й прагматичні виконавці, готові без вагань виконати будь-яку примху московських кураторів...
За свідченням багатьох очевидців, розчарування в сепаратистах серед населення окупованих територій, хоч і не так швидко, як би того хотілося, але спостерігається. Це зрозуміло навіть із дописів у соціальних мережах. Тільки у 2014 році прихильники сепаратистів, зруйнувавши державу, фактично відмовилися від власних прав і свобод. У псевдореспубліках їхня думка більше нічого не важить, від них більше нічого не залежить.
Як там модно було говорити два роки тому: «Донбасс никто не слышит!» А тепер — почули?..
Ярослав ГАЛАТА
