Вік­тор Шиш­кін (1991–1993)
Перший господар головного прокурорського крісла пробув на своїй посаді два роки. За цей час він не відзначився гучними або скандальними справами. Тоді Генеральна прокуратура України лише починала своє становлення. Саме при Шишкіні було ухвалено перший у державі Закон «Про прокуратуру».
Крім роботи в ГПУ, Віктор Шишкін кілька разів обирався народним депутатом. А у 2005му тодішній президент Віктор Ющенко призначив його суддею Конституційного Суду України. На цій посаді, передусім, запам’ятався тим, що під час скасування конституційної реформи, що дало Віктору Януковичу розширені повноваження, Шишкін виявився єдиним суддею КС, який публічно виступив проти такого рішення.
Вла­ди­слав Да­цюк (1993–1995)
Ім’я другого генпрокурора України Владислава Дацюка пов’язано з першими гучними антикорупційними справами. Саме за його поданням нинішній парламентський старожил та колишній в. о. прем’єрміністра Юхим Звягільський був позбавлений недоторканності. Тоді Дацюк звинувачував Звягільського в розкраданні державного майна в особливо великих розмірах та зловживанні службовим становищем.
Однак довести справу до кінця Генпрокуратурі так і не вдалося: у листопаді 1994го Звягільський виїхав до Ізраїлю, а через три роки, вже при новому генпрокурорі, благополучно повернувся до парламенту.
Прокурорство Владислава Дацюка було відзначене ще, як мінімум, однією гучною справою, не доведеною до пуття. Ідеться про намагання посадити тодішнього першого заступника голови парламенту Олександра Ткаченка. Вочевидь, саме через це намагання Дацюк упав у немилість до тодішнього керівництва ВР на чолі з Олександром Морозом. Численні наміри звільнити генпрокурора увінчалися успіхом лише восени 1995 року.
Гри­го­рій Вор­сі­нов (1995–1997)
Наступник Владислава Дацюка, передусім, прославився тим, що успішно «поховав» більшість резонансних справ. Григорій Ворсінов був цілком лояльним генпрокурором до тодішньої влади й примудрявся досить довго успішно балансувати між інтересами тодішніх президента Леоніда Кучми та прем’єрміністра Павла Лазаренка.
Відомий борець із корупцією кінця 90х народний депутат Григорій Омельченко неодноразово звинувачував Ворсінова в тому, що той відмовлявся порушувати кримінальну справу проти Павла Лазаренка, хоча необхідні докази були надані.
Водночас йому робили закид щодо нерозкритого резонансного вбивства олігарха і політика Євгена Щербаня, який на той час вважався найбагатшою людиною на Донбасі.
Олег Лит­вак (1997–1998)
Свого часу (на посаді заступника начальника Управління з розслідування особливо важливих справ прокуратури СРСР) Литвак проводив гучні арешти у справі «ГКЧП». Відтак стосовно прокурорського майбутнього Литвака в суспільстві існувало чимало сподівань, однак стовідсотково виправдати їх Литвак не зумів, зокрема через те, що так і не став повноцінним генпрокурором, увесь час працюючи «в. о.». Та й у цьому статусі працювати йому випало недовго — менше року.
Ми­хай­ло По­те­бень­ко (1998–2002)
Цілковитим антиподом Литвака можна вважати його наступника — Михайла Потебенька. Цей діяч мав досвід роботи ще в радянській ГПУ, працюючи останнім прокурором УРСР.
У 1998 році президент Леонід Кучма призначив Потебенька на посаду керівника ГПУ. Відтоді у відомстві на Різницькій почалася стовідсоткова політизація. Потебенька пов’язують із безліччю резонансних справ, які не були доведені до кінця.
На початку «правління» цього генпрокурора було відкрито низку кримінальних справ проти Павла Лазаренка. Сам експрем’єр, звісно ж, заявляв, що всі справи проти нього сфабриковані і пов’язував їх із тим, що він відкрито виступив проти президента Леоніда Кучми. Поки Генпрокуратура переконувала депутатів позбавити Лазаренка імунітету, Павло Іванович виїхав до США, встигнувши вивести чимало незаконно отриманих грошей. Утім, на відміну від української феміди, феміда американська виявилася спритнішою...
Та повернімося до Михайла Потебенька. У 2000му під його керівництвом було розпочато розслідування вбивства журналіста Георгія Гонгадзе, яке генпрокурор теж так і не довів до кінця. На той час не були знайдені ні замовники, ні виконавці злочину.
Ще за рік Генпрокуратура Потебенька взялася за віцепрем’єра Юлію Тимошенко: її звинуватили в контрабанді і підробці документів, а також в ухилянні від сплати податків. Тимошенко була заарештована і провела за ґратами кілька місяців.
Свя­то­слав Піс­кун (2002–2003; 2004–2005; 2007)
Наступний генпрокурор Святослав Піскун виявився найбільшим довгожителем відомства на Різницькій. Двічі його відправляли у відставку і двічі він через суд був поновлений на посаді.
Під час своєї першої каденції Піскун узявся за активне розслідування вбивства Гонгадзе, оголосивши у 2003 році, що воно наближається до завершення. Він особисто підписав ордер на арешт генерала міліції Олексія Пукача (котрий, утім, тільки у 2009 році був заарештований).
Друге «пришестя» Піскуна в ГПУ припало на часи президентства Віктора Ющенка. Тоді пан Піскун нібито активно боровся з адептами старої влади. Широковідомі порушені ним справи проти Ігоря Бакая, Івана Різака, Руслана Боделана, Володимира Щербаня, Анатолія Засухи... Однак за весь час роботи Святослава Піскуна на посаді генерального прокурора України не просунулася і тим більше не була завершена жодна (!!!) гучна справа. Він запам’ятався, по суті, лише тим, як міцно тримався за своє крісло.
Ген­на­дій Ва­силь­єв (2003–2004)
Перебіг генпрокурорства Геннадія Васильєва відбувався під акомпанементи звинувачень у тому, що він обслуговує інтереси режиму Кучми і «донецького клану». Що й не дивно, бо раніше Васильєв був прокурором Донецької області.
Напередодні й під час президентських виборів2004 Геннадій Васильєв відкрито виступав проти Помаранчевої революції та її лідерів. Серед іншого запам’ятався тим, що закрив справу про отруєння Віктора Ющенка через недостатню доказову базу.
Врешті Васильєв змушений був написати заяву про відставку, ставши лише розмінною монетою в політичних торгах.
Олек­сандр Мед­ведь­ко (2005–2007; 2007–2010)
Тривале, майже п’ятирічне прокурорство Олександра Медведька ненадовго було перерване «третім пришестям» до ГПУ Святослава Піскуна.
Свою кар’єру Медведько будував на Донеччині: від 1980 до 2002 працював в органах прокуратури Донецької і Луганської областей. За час його «правління» в ГПУ також ні одна гучна справа не вийшла на новий рівень розслідування. Водночас Медведько запам’ятався конфліктом із главою Секретаріату Президента Віктором Балогою через те, що ГПУ відновила кримінальну справу проти його брата. За кілька днів після цього президент Ющенко відправив Медведька у відставку і знову погодився на його кандидатуру тільки в обмін на призначення Володимира Шаповала главою Центральної виборчої комісії.
Вік­тор Пшон­ка (2010–2014)
«Як генпрокурор я належу до команди, яка має завдання виконувати всі рішення президента», — не приховував Віктор Пшонка своєї відданості щодо тодішнього режиму. Саме цим і запам’яталося його правління на посаді глави ГПУ: виконанням усіх доручень і переслідуванням тих, хто був неугодний президентові та його команді.
Як тільки Пшонка обійняв посаду генпрокурора, були порушені справи проти опонентів президента Віктора Януковича. Зокрема, йдеться про чиновників Кабміну Юлії Тимошенко, яких в основному звинувачували в перевищенні службових повноважень. Саме при Пшонці був заарештований ексміністр внутрішніх справ Юрій Луценко та сама Юлія Тимошенко.
Зараз Віктор Пшонка, разом зі своїми колишніми соратниками, ховається в Росії. Проти нього в Україні порушено цілу низку кримінальних справ.
Олег Мах­ніць­кий (2014)
Після втечі Пшонки Верховна Рада призначила Олега Махніцького виконувачем обов’язки генерального прокурора за квотою партії «Свобода». Саме при Махніцькому були порушені справи проти Януковича, Захарченка, Пшонки, Клюєва, Арбузова та інших чиновників минулої влади. Було також розпочато розслідування масових убивств на Майдані.
Але до суду жодна з цих справ не була доведена. Олегу Махніцькому закидають провину, що при його потуранні та бездіяльності не був арештований і покараний жоден високопосадовець минулої влади. Його також звинувачують у розвалі справи про «вишки Бойка» і закриття низки інших кримінальних справ.
Ві­та­лій Яре­ма (2014–2015)
Після президентських виборів, на яких переміг Петро Порошенко, генеральним прокурором був призначений генераллейтенант міліції у відставці і активний діяч Євромайдану Віталій Ярема. Відсутність прокурорського досвіду йому ставилася в плюс, у результаті чого він отримав солідну підтримку парламенту (329 голосів). Але ейфорія від людини «поза системою» минула швидко — жодну справу не просто не було розкрито — вони, фактично, не зрушили з мертвої точки.
Найбільше Ярему звинувачували в тому, що справа про масові вбивства на Майдані і злочини оточення Януковича не розслідувалися належним чином.
Його відставку спричинили ще й звинувачення в корупції. Наприклад, у результаті журналістського розслідування з’ясувалося, що його заступник Анатолій Даниленко незаконно заволодів 140 га державної землі в Київській області, однак Віталій Ярема став на його захист, публічно заявивши, що Даниленко не винен.
Вік­тор Шо­кін (2015–2016)
Призначення Віктора Шокіна на пост глави ГПУ викликало бурхливі обговорення: чи здатен старожил цього відомства (в органах прокуратури він працює з 1980го) стати ефективним і незалежним генеральним прокурором?
У день свого призначення Шокін пообіцяв завершити всі гучні справи, пов’язані зі злочинами режиму Януковича, а також боротися з погрозами тероризму і сепаратизму. Втім, також обіцянки не дотримався, невдовзі перетворившись на одіозну постать.
Шокіна називали і продовжують називати «людиною Порошенка». Недарма Президент до останнього не відправляв генпрокурора у відставку, хоча цього вимагали і міжнародні партнери України, і народні депутати, і громадські активісти.
* * *
Відставка Віктора Шокіна і призначення нового генпрокурора нині, схоже, знову є розмінною монетою в політичних баталіях. Президент не даремно мовчить про можливу кандидатуру. Вочевидь, тільки після того, як остаточно вирішиться політична криза, стане зрозуміло, що буде далі з ГПУ...
Однак очевидно одне: за весь час свого існування Генеральна прокуратура так і не стала незалежним органом, який би неупереджено виконував свої функції. На посаду генпрокурора призначалися лояльні до чинної влади люди. І ні перший, ні другий Майдани, на жаль, цього не змінили. Принаймні, поки що...
Ярослав ГАЛАТА