Власне це — невипадково. Адже саме того дня синьо-жовтий прапор було піднято над Київською міською радою. Причому свідками такого підняття стали, за найскромнішими підрахунками, близько двохсот тисяч киян та гостей столиці. Зібрання, масовість якого вражала тоді і, вочевидь, здатна вразити досі...
Втім, у майбуття ми сьогодні не зазиратимемо, натомість трішечки пригадаємо історію: як усе це було?
Передусім варто зауважити, що синьо-жовтий стяг спершу замайорів над столицею лише поруч з офіційним на той час радянським прапором. Однак дві щогли перед Київрадою не дозволили перетворити це дійство на фарс, як то сталося трохи згодом із підняттям синьо-жовтого знамена над українським парламентом — на одну щоглу було поміщено два взаємовиключних прапори...
Отже, 24 липня 1990 року за протокольним рішенням президії Київської міськради 21-го скликання над її будівлею на Хрещатику був піднятий український національний синьо-жовтий прапор. Зробив це тодішній заступник голови Київради Олександр Мосіюк.
Це сталося за тиждень після ухвалення Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України. Твердити, мовляв, що ці події випадково збіглися в часі, було б безглуздо. Безумовно, вони були ланками одного історичного процесу. Водночас кожна з них мала свою історію і свою історичну вагу.
Про те, як народжувалася Декларація про державний суверенітет, ми коротко пригадали в минулому числі. Нині ж зупинимося на тому, що рішення Київради стосовно прапора, можливо, давалося ще складніше.
Цій події передувала гостра політична боротьба у Київраді та навколо неї. Ідею демократичної частини міськради про підняття прапора категорично не сприймали комуністи. Бюро Київського міського комітету КПУ навіть ухвалило та розповсюдило спеціальне рішення про поспішність і недоцільність підняття національного прапора в Києві, бо використання національної символіки нібито суперечить законам і Конституції Української РСР.
Звітне питання зумисне передали на розгляд президії міської ради. Розрахунок був простим: комуністи блокуватимуть її зібрання, відтак ухвалити рішення не вдасться. І справді, всі намагання зібрати президію виявлялися марними. Кілька разів переносилися строки засідання — не могли зібрати кворум. На голову Київради Арнольда Назарчука чинився шалений тиск, і він був вимушений піти на лікарняний. Отож відповідальність за ухвалення рішення про підняття національного прапора лягла на плечі заступника голови Київради Олександра Мосіюка.
Чутка про те, що в Київраді склалася нелегка ситуація, швидко розлетілася українською столицею. У міськраді з ранку до вечора чергували народні депутати демократичного спрямування. Тут же були й депутати-комуністи та їхні прибічники. Спочатку вирішили прапор перед Київрадою підняти у п’ятницю, 20 липня, проте це не вдалося знову-таки через брак кворуму.
Наступною очікуваною датою стало вже 23 липня. Наслідок той самий: президія не зібралася й рішення не ухвалене. А вже у вівторок, 24 липня 1990 року, хоча кворуму президії так і не було, Олександр Мосіюк разом із демократично налаштованими депутатами ухвалили протокольне рішення: підняти національний прапор над Київрадою в той же день о 19-й годині. Це було справді вольове рішення, і всю відповідальність за це взяли на себе депутати демократичного спрямування.
Така рішучість (а на той час іншого терміна до вчинку депутатів ще важко було вжити) виправдалася стократ. Ближче до вечора сотні тисяч людей заповнили Хрещатик — від Бессарабської площі до нинішнього Майдану Незалежності. Рух транспорту було паралізовано. Люди стояли на дахах тролейбусів, обліпили дерева, аби не пропустити цю визначну мить. Натовп розступався лише перед національним прапором, який на високо піднятих руках урочисто несли десятки молодих людей від Софійського собору, де стяг було освячено...
Нині це полотнище як історична реліквія зберігається в Національному музеї історії України. І, звісно ж, у душах українців, котрим навіть у нинішні непрості часи приємно згадувати ті далекі миттєвості. Зрештою, без минулого і справді не існує майбутнього.
Ярослав ГАЛАТА
