Недавня історія
На початку липня 2014-го до звільнення Слов’янська була прикута особлива увага. 3 липня торік силами АТО було заблоковано місто Миколаївка, де знищено шість опорних пунктів проросійських бойовиків, знищено склади боєприпасів у Миколаївці та у районі Семенівки. Також українські війська вийшли до автотраси «Харків — Довжанський». У боях загинув один та поранено чотирьох українських військових. В той же час, за даними РНБО, втрати терористів сягнули більше 150 осіб.
А вже наступного дня Миколаївка була повністю звільнена від ворога. Дослідники тих подій вважають: саме це стало поштовхом до того, що в ніч на 5 липня терористи організовано залишили Слов’янськ.
За твердженням ватажка терористів Ігоря Гіркіна, рішення про відступ було ухвалене задля того, щоб «зберегти сили». І справді, основні сили терористи передислокували у Горлівку та Донецьк.
Відтоді минув рік, але в українському суспільстві досі точаться доволі запеклі дискусії з приводу того: а чи була можливість у Збройних Сил нашої держави не допустити такої передислокації і знищити ворога під час його втечі з колишнього форпосту?
Тоді здавалося, що остаточна перемога України й так нікуди не втече і до неї залишилося якщо не кілька днів, то не більше 1,5–2 місяців. Відступ терористів зі Слов’янська дозволив українським військам увійти до міста, встановити державний прапор над міськадміністрацією та розпочати місію з надання гуманітарної допомоги мешканцям міста.
За інформацією військовослужбовця, що діяв під прикриттям в угрупованні Ігоря Гіркіна, чисельність усього угруповання, що вийшло зі Слов’янська, становила менше двох тисяч осіб. Цифра «1824 чоловіка» була у відомості на забезпечення, а цей документ випадково потрапив до рук розвідника.
Відхід терористичного угруповання Гіркіна дозволив протягом 5–6 липня минулого року встановити український контроль над містами Краматорськ, Артемівськ, Дружківка та Костянтинівка. Силовики розпочали відновлення життєдіяльності цих та низки інших населених пунктів.
Між війною та миром
Власне, таке відновлення триває й досі і подекуди здійснювати його навіть складніше, ніж у перші після звільнення дні. Справа, звісно ж, не лише в інфраструктурі. Просто рік тому в тих, хто повертався до Слов’янська, було значно більше оптимізму. Хоч би тому, що лінія фронту віддалялася, а кількість звільнених міст поступово, але зростала.
Тривалий час Слов’янськ був справжнім символом і надихав на оптимізм навіть під час найбільших невдач. Мовляв, раз українські Збройні Сили зуміли відвоювати це місто — колишнє лігво бойовиків — то рано чи пізно те ж саме станеться й у Донецьку, Луганську...
Нині такого оптимізму не спостерігається з багатьох причин. За рік, що минув з моменту звільнення Слов’янська, Україна пережила доволі успішну фазу антитерористичної операції влітку 2014-го; активний і нахабний перетин кордону російськими військами; дві фази Мінських домовленостей, котрі так жодного разу до пуття й не виконувалися...
Станом на сьогодні ситуація на Донбасі продовжує балансувати між миром і війною. Постійні провокації бойовиків, схоже, вже нікого не дивують, так само як і прагнення Росії за всяку ціну «повернути» окуповані території до складу України на власних умовах, вигідних тільки для самої Росії.
Отож не варто дивуватися, що й недавня зустріч Контактної групи в Мінську, і саміт міністрів закордонних справ «нормандської четвірки» в Парижі завершилися без особливих результатів. Хіба що в столиці Білорусі дебютував новий представник ОБСЄ Мартін Сайдік. Цей австрійський дипломат змінив свою швейцарську колегу Хайді Тальявіні.
Міністри закордонних справ також поки що лише «домовилися домовлятися». Правда, без певних позитивів для України все ж таки не обійшлося. Інформація про те, що Європейський Союз чинить тиск на нашу державу для забезпечення одностороннього виконання Мінських угод у частині проведення виборів в окупованих районах Донбасу, на щастя, не підтвердилася.
Нові гібридні прояви
Хто б там що не казав, але в Європейському Союзі стурбовані тим, як розгортаються події на Донбасі. Стурбовані і водночас стомлені (як, власне, й багато громадян у середині нашої держави). При цьому Україна є членом міжнародного співтовариства, на яке в принципі зручно чинити тиск. Особливо тепер, коли, по-перше, наша держава, мабуть, є найслабкішою за всі роки свого існування. А по-друге, вітчизняні керманичі чудово бачать, що й потужніший гравець на європейському «полі» — Греція — не застрахований від потрясінь.
За таких умов для офіційного Києва найкращими діями у відповідь мають стати осмислена політика на Донбасі і проведення реформ без найменшого подальшого зволікання. Але про істинний стан наших реформ уже навіть заїкатися якось трішечки моторошно...
Показово також, що недавно в телефонному режимі ситуацію на Донбасі обговорювали американський та російський президенти. Сам факт такої бесіди багатьом політологам здався доволі пікантним особливо після звинувачень з вуст російського президента і секретаря тамтешньої Ради безпеки Миколи Патрушева на адресу США. Мовляв, це саме американці дестабілізували у своїх інтересах ситуацію на Донбасі. Якщо слідувати кремлівській логіці, то військова техніка і бойовики на Схід України теж надходять саме з-за океану.
Наші агресивні сусіди вже не вперше прагнуть домогтися дисбалансу позиції Вашингтона і Брюсселя по відношенню до себе. Подекуди це їм вдається, хоча російським політикам та посадовцям традиційно не вистачає послідовності дій. Намагаючись зображати цивілізованого члена міжнародного співтовариства, режим Путіна постійно спотикається на важливих нюансах. Найсвіжіший приклад — негативна реакція Кремля на заклик створити спеціальний трибунал для суду над винними в торішній катастрофі лайнера «Боїнг-777» в небі над Донбасом. Які ще докази причетності до цієї аварії самих росіян потрібні?..
Не менш гидко спостерігати за тим, як російські коментатори цинічно намагаються пояснити масові протести в Єревані українським впливом. Вони немов забули, що Вірменія була і залишається у своїй зовнішній політиці орієнтованою на Москву. Але в тому-то й річ, що будь-який Майдан у Кремлі розцінюють як загрозу для себе.
На цій хвилі в суспільство навіть повернулися колись популярні анекдоти про «вірменське радіо». Найсвіжіше запитання до нього звучить так: «Коли ж офіційний Кремль розпочне називати вірменів «фашистами»: цього тижня чи почекає наступного?»
Низка новацій для зони АТО
Звісно, це — лише жарт. Якщо ж серйозно, то, повертаючись до подій у нашій державі, варто визнати: переважна більшість кроків і рішень упродовж останнього року здійснюється під впливом подій на сході.
От і позавчора, презентуючи проект змін до Конституції в частині децентралізації, Президент Петро Порошенко не оминув теми Донбасу. Передусім він наголосив, що проект змін до Основного Закону не передбачає особливого статусу цього регіону. «Проект передбачає можливість специфічного порядку здійснення місцевого самоврядування в окремих адміністративно-територіальних одиницях Донецької та Луганської областей, який визначається окремим законом», — підкреслив Президент.
Але далі Порошенко акцентував увагу на тих питаннях, котрі безпосередньо норм Основного Закону нібито й не стосуються. Серед іншого глава держави пообіцяв, що нова процедура пропуску в зоні антитерористичної операції буде введена найближчим часом.
Власне, не надто приємні слова на адресу нинішньої пропускної системи частенько доводиться чути з обох боків конфлікту. І наразі не надто віриться в те, що й обіцяні Петром Порошенком потенційні новації будуть ідеальними. Та все ж схоже, що Президент сповнений оптимізму: «Мною дано доручення розробити механізми пропуску на нашу територію тих громадян, які не відмічені в протизаконних діях, максимально спростити їм перетин лінії зіткнення, — наголосив глава держави. — Це буде пов’язано зі спрощенням процедури реєстрації, відсутністю необхідності контактів із бюрократами. За моїм дорученням секретар Ради національної безпеки й оборони Олександр Турчинов проведе остаточну нараду, і нова процедура забезпечення пропуску найближчим часом буде введена в дію».
Цікаво, що така ініціатива Президента тут-таки знайшла відгук і своєрідне продовження безпосередньо на прифронтових територіях. Учора вранці більшість інформаційних агентств розтиражували новину про те, що на контрольно-пропускних пунктах в’їзду-виїзду на лінії розмежування в зоні АТО будуть... продавати продукти харчування та ліки. Буцімто станом на сьогодні уже отримано дозвіл на будівництво відповідних логістичних центрів.
Автором такої новини виступив нещодавно призначений голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський. Ні для кого не секрет, що продукти харчування, а тим паче лікарські препарати, на непідконтрольних Україні територіях коштують удвічі, а то й утричі дорожче. Однак реальний механізм реалізації товарів безпосередньо на блокпостах поки що також не надто чіткий.
Власне, це визнає навіть сам ініціатор такої ідеї. «Я вчора зустрічався з Прем’єр-міністром та Президентом, — зізнається Павло Жебрівський. — Отримано дозвіл на будівництво логістичних центрів на контрольно-пропускних пунктах в’їзду-виїзду на лінії розмежування. Тоді будь-хто може підійти і купити там продукти харчування та ліки. Саме зараз розробляється відповідна методологія і через 10–14 днів логістичні центри почнуть свою роботу. Можливість постачання гуманітарних вантажів на окуповану територію існує, але проблема в тому, що на тій стороні їх не готові приймати».
А чи буде колись така готовність?..
Ярослав ГАЛАТА
