Про людей — українців не лише за паспортом, а й духом, готових покласти своє життя за рідну землю, відірвати від себе останній шмат хліба, наша розповідь. І не лише про них...

Не пустити до хати розбійника
У Руслана Кравця все складалося добре: мав кохану дівчину, квартиру, непогану роботу. Влітку минулого року збирався одружитись і поїхати з молодою дружиною у весільну подорож, тож збирав гроші.
— Коли у Криму з’явилися «зелені чоловічки» і незабаром стало зрозуміло, що він окупований, я все ж не вірив, що Путін зайде так далеко, — розповідав Руслан. — Та коли сепаратисти виступили проти України, я сказав самому собі: ось і прийшов твій час!
Наступного дня він був уже у військовому комісаріаті, попросившись до війська. Через кілька тижнів сержант Кравець командував відділенням 95-ї десантної бригади. Улітку минулого року, коли їхній взвод потрапив у засідку, і він рятував командира, дістав поранення.
— Скоріше б одужати і знову на війну, — говорив він, перебуваючи на лікуванні. — Дуже скучив за бойовими друзями. Мені здається, що і їм без мене гірше: ми ж там, під «градами», поріднилися, мов брати.
Наслідки поранення давали змогу Руслану комісуватись, але він, доклавши зусиль, все ж поїхав на Донбас. Нині знову потрапив у військовий госпіталь — дістав тяжке поранення.
Володимир Чубик із Житомирщини, за його словами, теж почувався досить упевнено в житті: працюючи на Житомирському м’ясокомбінаті, разом із дружиною виховували сина і мріяли про доньку.
— Коли на Донбасі сепаратисти та інша погань почали піднімати голови, вирішив іти до армії, — розповідав він. Знаючи, що міг цього й не робити, бо мав так звану броню, я запитав: що привело його до військкомату?
— Як це що? Хіба можна спокійно почуватися, коли до твоєї хати лізуть розбійники? Кожен чоловік візьметься за сокиру і відбиватиметься від них, — емоційно відповів чоловік. — Так ось, Україна — це теж хата. Можливо, у неї і дах протікає, і не всі, хто під ним мешкає, заможні. Але в ній живуть мільйони людей. А головний розбійник — Путін, який руками різної нечисті хоче встановити в цій хаті свій порядок.
Сергій Рогузько — земляк Володимира Чубика. Працював будівельником, але, залишивши роботу, а вдома — дружину Ірину і доньку Яну, пішов захищати свою землю. Колишній боєць 30-ї механізованої бригади не приховує, що, йдучи на війну, неабияк переживав.
— Кожна доросла людина, йдучи туди, де стріляють, має бути морально готовою до того, що не повернеться до рідної домівки. Звісно, я аж ніяк не хотів умирати, але хвилювався за своїх рідних і близьких, — відверто каже Сергій. — І водночас я знав, що моя родина не хоче жити за правилами сусідньої держави, та ще й такої, як Росія. Знаєте, це додавало сил у найскладніші хвилини, коли здавалося, що вже все...
Під час бою на блокпосту поблизу села Окнино Сергій дістав тяжке поранення, через що тривалий час перебував у госпіталі. Військово-лікарська комісія визнала його непридатним до армійської служби і комісувала. Тож зараз чоловік удома. За словами дружини Ірини, не пропускає жодного випуску «Новин»: цікавиться подіями на Донбасі.
...Строкову армійську службу Ярослав Іващенко проходив у механізованій бригаді, яка дислокувалася на Львівщині. Посада — механік-водій бойової машини піхоти.
Знявши військовий однострій, працевлаштувався у місцевому господарстві трактористом. Навесні готувався до посівної, але плани зруйнували події на сході: на початку квітня призвали до лав 95-ї високомобільної десантної бригади, що розташовується в Житомирі. Після кількох тижнів перепідготовки колишній тракторист у складі сформованого з таких же «партизанів» підрозділу вирушив на східні рубежі України.
— Там ми виконували різні завдання командування, але найчастіше несли службу на блокпостах, розкиданих по Луганській та Донецькій областях, — розповідає хлопець. — Чесно кажучи, на перших порах не вірилося, що на нас чатує небезпека, проте після кількох обстрілів, коли снаряди «лягали» всього за кілька сотень, а то й десятків метрів, зрозуміли: ми — на війні.
Колишній тракторист, нагороджений Президентом України орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, не вважає, що вчинив щось героїчне. Він зізнається, що «робив те ж саме, що й інші». А ще — мріє повернутись якомога швидше до мирного життя.
Нині на сході країни воюють українці, різні за віком, політичними поглядами, професіями і соціальним статусом. Серед тих, хто знає про свист куль не з фільмів чи книжок, я зустрічав студентів і безробітних, науковців і сільських механізаторів, підприємців і музикантів. Війна всіх їх об’єднала. Є непоодинокі випадки, коли поруч із синами воюють і батьки. Наприклад, Дмитро і Максим Чернишови — одні з них. Першому, батькові, майже 60 років, а синові — 25. Незважаючи на деякі проблеми зі здоров’ям, вони все ж пішли захищати країну.

Вчорашні вороги стали бойовими побратимами
В одному з госпіталів познайомився з Сергієм Б. (прізвище він просив не називати) — сержантом спецпідрозділу «Беркут», якого з перших днів військового протистояння на сході передислокували в район бойових дій. Там чоловік разом зі своїми товаришами потрапив під мінометний обстріл і був тяжко поранений.
— На моїх руках, слава Богу, немає жодної краплі людської крові, я жодного разу не підняв свого кийка на людину, — каже хлопець. — Але під час подій на Майдані мітингувальників вважав своїми ворогами, всі вони були для мене заколотниками. Вже у госпітальній палаті, прокручуючи в пам’яті ті події і події на Донбасі, безпосереднім учасником яких довелося бути, збагнув, хто наш ворог. Якщо зможу взяти до рук зброю, то, одужавши, сам попрошуся на схід: потрібно завершити те, що почали, — вигнати зі своєї землі ворога або ж знищити його. Інших варіантів немає...
Тарас Ковалик — галичанин, студент престижного столичного університету. Він — колишній «заколотник»: узимку минулого року на Інститутській і прилеглих до неї вулицях витягав з-під куль спецпризначенців, своїх товаришів.
— Коли Янукович накивав п’ятами, сподівався, що настане, нарешті, спокійне життя, і я повернуся до навчання, — каже хлопець. — Але довелося й далі воювати, правда, вже не в столиці, а на Донбасі.
Тарас у квітні став бійцем одного з добровольчих батальйонів. Незважаючи на те, що йому лише 20 років, і він через стан здоров’я не служив у війську, воював добре.
— Одного разу навіть захопив у полон бойовика, — розповідали його побратими. — Коли ми дізналися, що це колишній спецпризначенець, то очам своїм не повірили! Отакий наш Тарас.
В одному батальйоні з хлопцем воював і Василь Пелиш. Потрапивши до рук бойовиків, юнаку довелося пройти через моральні і фізичні приниження: дізнавшись, що він добровільно пішов воювати, бойовики його жорстоко катували. А побачивши на руці татуювання «Слава Україні!», відрубали її...
Хлопці, які донедавна вороже дивились один на одного, зізнаються, що «Путін нас помирив». І впевнені, що віднині у них ворог один — російсько-сепаратистське збіговисько.

Останньої гривні не шкода
Олена — перекладач з німецької мови. А ще жінка вільно володіє англійською, німецькою і французькою, тож працює репетитором, допомагаючи столичним бізнесменам опанувати одну з цих мов. У вільний час захоплюється плаванням. Правда, з весни минулого року є у неї ще одне заняття, про яке вона не любить розповідати: жінка допомагає військовослужбовцям — учасникам АТО, які перебувають на лікуванні у військово-медичних закладах. Разом зі своїми друзями вона придбала для госпітальних палат кілька десятків комплектів постільної білизни, цивільний одяг для поранених. Шефствуючи над кількома палатами, Олена влаштовує — на день народження вояків — свята: із солодощами, різними смаколиками. При цьому кожен отримує подарунок.
Нашим військовикам допомагають цілі трудові колективи, причому підприємств різних форм власності, педагоги, медичні працівники, інші бюджетники, які не належать до заможних верств населення.
Наприклад, журналісти Вінницького громадсько-політичного тижневика «33-й канал» відправили військовикам, які боронять Маріуполь, 400 пар валянок — взуття, яке досить практичне в умовах зими. І це не єдиний подарунок від Поділля: бійці отримали також акумулятори від заводу «Кристал», торговельна мережа «Україночка» подарувала їм автомобільні запчастини, а центральний ринок міста над Бугом — продукти харчування.
Прикладів безкорисливої допомоги захисникам України можна навести тисячі, а то й десятки тисяч, адже, незважаючи на всі старання путінської пропаганди, українці залишаються патріотами своєї країни і роблять усе, що в змозі, щоб допомогти своїм захисникам.
У військових госпіталях можна зустріти багато людей, які не лише провідують поранених, усіляко їх підбадьорюючи, а й несуть їм різні смаколики, спортивні костюми, в яких зручніше пересуватись. Деякі навіть доглядають тих, які дістали тяжкі поранення і не можуть самостійно пересуватися.
А в один із лютневих днів до Головного військово-медичного клінічного центру «ГВКГ» завітала група людей МО України. При собі вони мали перфоратори, молотки, інші будівельні інструменти, а також распіраторні і робочі комбінезони. Мета їхнього візиту — допомогти облаштувати відділення реанімації.
— Киян стільки прийшло, що не всім вистачило роботи, — розповідає заступник начальника Центру по роботі з особовим складом полковник Геннадій Перов. — Я вражений тим, як наші громадяни переймаються долею поранених військовиків, яких доставляють до нас і багато з-поміж яких потребує відділення реанімації. Командування, персонал нашого закладу вдячні благодійному фонду «Центр допомоги пораненим», який організував цей захід. До речі, його силами відремонтовано також і кілька госпітальних палат.
Волонтери, які просили не називати їхніх прізвищ, надали військово-медичним закладам Міністерства оборони України, де лікуються наші хлопці, допомоги на десятки мільйонів гривень.
Замість епілогу
Афінському полководцю Фемістоклу належать слова: «Ми б загинули, коли б не гинули!» Зараз, як не раз було в нашій історії, українці розплачуються життями за право своїх дітей, онуків почуватися господарями на своїй землі, мати власну державу — Україну, а не служити російським зайдам.
Сергій ЗЯТЬЄВ