Візитівка вихідного дня
Показово, що саме рік тому розпочалася реальна російська експансія в Україну. Найпомітніше це було в Криму, де російські військові (котрі перебували на території півострова цілком офіційно згідно з двосторонніми міждержавними угодами) нахабно й цинічно витісняли українських колег із місць їхньої дислокації ще до так званого загальнокримського референдуму від 16 березня.
Проте і в багатьох інших вітчизняних регіонах саме торік у березні розпочалася підготовка ґрунту до проведення російської агресії. Наймасовіші виступи спостерігалися на Донеччині, Луганщині та Харківщині. Своєрідною візитівкою цих трьох найсхідніших областей стало... захоплення адміністративних будівель. Скажімо, приміщення Донецької обласної державної адміністрації «активісти» захоплювали щонайменше тричі.
Торік цьому факту ніхто не надавав особливого значення, зокрема з огляду на те, що донецька міліція не надто й заперечувала проти подібних «народних бунтів». Нині ж, співставивши цілу купу фактів, можна з упевненістю констатувати: такі численні атаки на адміністративні приміщення були явно невипадковими. Східні «революції» відбувалися акурат у вихідні дні, коли до Донецька, Луганська та Харкова приїжджали «гастролери» із сусідніх російських областей — Ростовської, Білгородської, Воронезької...
Це були типові виїзди вихідного дня. Саме тому сепаратистський пік у згаданих регіонах припадав на суботу-неділю. Виняток трапився лише раз — у четвер, 13 березня, коли від рук сепаратистів загинув український активіст Дмитро Чернявський. Утім, мітинг, проведений того вечора рівно рік тому, був організований якраз українськими силами і зібрав рекордну, майже 10-тисячну кількість донеччан. До речі, саме ця масовість викликала у сепаратистів таку лють, що вони переступили всі межі і вдалися до вбивства українського активіста.
Але й сьогодні патріотичні донеччани продовжують ставити собі запитання: «Чи все ми робили, що могли?» Скажімо, журналістка й письменниця, викладач Донецького національного університету Олена Стяжкіна, пригадуючи ті події, розмірковує: «Треба було вийти не десятьма тисячами, а п’ятдесятьма... У момент зіткнення, в перші миті багато людей здавалися своїми, місцевими, які прикидалися сусідами, мешканцями спального району, знайомцями з Критого ринку... Бо через день усім нам було втямки: це — чужі. Приїхали туристи. Диверсанти з прикордонних російських областей».
Торік у березні-квітні авторові цих рядків випала нагода кілька разів побувати на Донеччині. І одне з найяскравіших спостережень якраз зводилося до того, що в будні дні обласний центр переважно жив звичайнісіньким буденним життям. Більшість мешканців мирно ходили на роботу, спокійно обговорюючи проблеми, що не мали жодного стосунку ні до київської «хунти», ні до політики взагалі.
Але як тільки завершувався робочий тиждень, заворушення вибухали з новою силою, бо непрохані російські гості знову ставали ідейними натхненниками сепаратистських виступів. Аж доки з четвертої спроби облдержадміністрація остаточно не перейшла під неукраїнський контроль...
Подальші події описувати немає сенсу, хоча певні аналогії видаються дуже доречними. Подібно до того, як нині без підтримки російських військ бойовики «ДНР» та «ЛНР» нічогісінько не змогли б протиставити українським Збройним Силам, так і торішні акції протесту без таких от «туристів з Російської Федерації» дуже швидко скотилися б на маргінес.
Можливі аналогії
Втім, історія, як відомо, не має умовного способу. Сьогодні реальність така, що частина Донецької та Луганської областей включно з обласними центрами окуповані вже зовсім іншими, значно небезпечнішими «туристами», чиї дії не обмежуються зриванням національних прапорів та антиукраїнськими вигуками. Нині за них, радше, говорять «Урагани» та «Гради».
Але й це зовсім не означає, що початкова торішня стратегія російської влади не може бути застосована і навесні 2015-го. Як уже було сказано на початку цього тексту, нині звучить дуже багато прогнозів щодо потенційної поведінки російських агресорів на українській території найближчим часом.
Наприклад, аналіз американської компанії Stratfor передбачає кілька можливих варіантів ескалації напруженості. Найпесимістичніший зводиться до майбутніх намірів РФ загарбати всю Лівобережну Україну. Можливо, це й занадто, однак дослідження містить також інші, не настільки апокаліптичні сценарії, до котрих просто-таки не можна не прислухатися. Так, в одному з них ідеться про можливе застосування Росією серії коротких ударів по Сходу України, щоб залякати вітчизняне військове командування і скувати його в можливих діях. «Такий крок, очевидно, буде використаний у поєднанні з якимись майбутніми військовими діями з боку Росії чи проросійських сепаратистів», — ідеться у згаданому дослідженні.
Можлива нерадісна перспектива, змальована заокеанськими експертами, підтверджується й багатьма українськими фахівцями. Так, нещодавно соціальні мережі буквально вибухнули зізнанням народного депутата України Андрія Левуса. За його словами, «антиукраїнський ресурс — група «Антимайдан» — уже тепер анонсує активну фазу операції, яка може розпочатися буквально за кілька тижнів». Мається на увазі проект «Новая русская весна», покликаний із часом значно розширити території, непідконтрольні українській владі.
Найпершими цілями такої псевдовесни називаються сусідні з нинішніми конфліктними територіями — Харківська та Запорізька області. Саме тому мешканцям цих регіонів нині потрібно бути особливо пильними та уважними. Зрештою, що б там хто не казав, а від простих громадян у питанні захисту рідної землі від ворога залежить таки чимало.
Власне, харків’яни, запорожці, дніпропетровці, одесити та мешканці багатьох інших українських міст торік підтвердили цю аксіому на всі сто. Бо ж як би не вони, хтозна, як виглядала б сьогодні вітчизняна мапа. Показово також, що в ці дні, коли минув рік від початку «русской весны № 1», українська Феміда почала виносити вироки найактивнішим сепаратистам. Зокрема, цими днями у Харкові до п’яти років позбавлення волі було засуджено Олексія Макарова, який був учасником захоплення місцевої облдержадміністрації на початку березня 2014-го.
На жаль, така показова боротьба з антиукраїнськими елементами залишається скоріше винятком, ніж правилом. І це при тому, що проросійські підбурювачі ситуації знову діють усе активніше. Вони уже розпочали підготовку до можливих нових заворушень. Скажімо, чимало проросійських сайтів рясніють зображеннями плакатів з написами на зразок: «Харьков помнит...». Проілюстрований цей пропагандистський витвір фотознімком, що зафіксував торішнє встановлення над приміщенням Харківської обласної державної адміністрації російського прапора.
До речі, це фото — ще одне підтвердження того, що саме російські «гастролери» керували торішніми сепаратистськими виступами на українській землі. 2 березня 2014-го найбільшу наругу над українською символікою в Харкові здійснювали аж ніяк не місцеві любителі «союза с Россией». На дах приміщення Харківської облдержадміністрації з триколором видерся громадянин РФ, що на той час мешкав у Москві. Викрив себе він сам, буквально через кілька годин розмістивши документальне підтвердження свого «подвигу» в соціальних мережах.
Торік саме Харківська область стала своєрідним еталоном того, як потрібно долати сепаратистську загрозу в ситуації, коли антиукраїнські сили уже завдали доволі відчутного удару. Бо ж на решті території вітчизняного Південного Сходу російські непрохані гості не діяли настільки нахабно. Хтозна, можливо, далася взнаки більша віддаленість від кордону, або ж Запоріжжя, Дніпропетровщину та низку інших областей планували залишити «на десерт»...
Хоч би там як, а в цих регіонах відгомін торішньої «русской весны» ловили переважно місцеві сепаратисти, яким доволі оперативно дали гідну відсіч справжні українські патріоти. Оперативно й безпомилково зорієнтувавшись: у які жахіття можуть вилитися на перший погляд такі безневинні заклики про допомогу, адресовані керівництву «братньої» держави...
Як протистояти новим викликам
Вочевидь, у цій державі не були готовими до проявів українського патріотизму у, як вважалося, проросійських регіонах. Але можна не сумніватися, що події річної давнини в Білокам’яній не забули. Відтак нині там цілком можуть готувати своєрідний реванш за торішню невдачу, до якого Україна мусить бути готовою.
Отже, з якими основними загрозами можуть уже незабаром зіштовхнутися українські патріоти південно-східних регіонів? Передусім це — нинішня надзвичайно складна соціально-економічна ситуація в державі. В минулому числі ми детально проаналізували існуюче та потенційне невдоволення широких мас своїм життям. Поки що більшість громадян нашої держави усвідомлює небезпеку проведення масових бунтів проти влади, адже російські агресори тільки того й чекають і не минуть нагоди повернути такі бунти на свою користь.
З іншого боку, абсолютно невірною є теорія про те, що в умовах нинішньої російської агресії на будь-які акції протесту слід накласти табу. Просто організаторам потенційних масових заходів варто пам’ятати не таку вже й давню історію і максимально надавати акціям патріотичного забарвлення. Скажімо, виходити на мітинги чи пікети виключно з державною символікою і не соромитися публічного і дуже жорсткого засудження тих, хто намагатиметься втертися в довіру за допомогою найменших проявів сепаратизму...
Ще одна потенційна загроза полягає в тому, що саме в ці дні Україна доволі масово звільняє затриманих раніше сепаратистів. До цього зобов’язують багатостраждальні Мінські домовленості, а точніше — той їхній пункт, де йдеться про обмін полоненими. Абсолютно не виключено, що звільнені проросійські активісти усіляко намагатимуться дестабілізувати ситуацію як на контрольованих нашою державою територіях Донеччини та Луганщини, так і за межами цих двох областей.
Власне, така дестабілізація відбувається уже не перший день і найбільше її відлуння сьогодні помітні в Харкові та в Одесі, де теракти та напади на офіси проукраїнських організацій уже перетворилися на норму. І це при тому, що низці подібних диверсій працівники Служби безпеки України зуміли запобігти.
Зрозуміло, що чим більше сепаратистів перебуватиме на волі, тим більшою ставатиме й загроза подальшої ескалації напруженості. Відтак третя загроза для України може виходити з надр її силових структур, наскільки вони спроможні попередити й запобігти ворожим проявам.
Звичайно, нині МВС та СБУ уже не ті, що рік тому. При всьому повільному й не надто ефективному проведенні реформ певні зміни керівництвом цих відомств таки були здійснені. Та все ж таки й досі час від часу надходять повідомлення про співпрацю котрогось із силовиків із сепаратистами. Тому питання: як поводитимуться компетентні органи в разі виникнення нової реальної сепаратистської загрози, подекуди залишається відкритим.
Очевидно, що можливі провокації на українській території можуть супроводжуватися й відновленням (чи то пак точніше — посиленням) бойових дій...
* * *
Що й казати, витримати таку навалу потенційного негативу буде дуже непросто. Але Україна та її громадяни мусять це зробити. В найближчі дні у разі ескалації напруги мешканці не лише східних областей, а й усіх інших регіонів нашої держави повинні зробити те, що торік не вдалося патріотичним жителям Донбасу. Саме тому завершити цей текст хочеться ще однією цитатою уже згадуваної донеччанки Олени Стяжкіної: «Усі ми могли й зараз можемо більше. Не брехати, не відсиджуватися, коли треба діяти, не скаржитися на когось, не розібравшись із тим, що зробив сам особисто. Не боятися, вірити. Більше, більше й більше». Мабуть, якщо кожен дотримуватиметься саме таких правил, цьогорічна весна уже точно буде не «русская», а наша — українська.
Ярослав ГАЛАТА
Фото автора
