Але й без Нацбанку пікетування поступово почало перетворюватися на перманентне явище. Достатньо згадати понеділкові акції шахтарів, котрі добрих півдня грюкали касками під Верховною Радою та Кабінетом Міністрів. Їхні вимоги — цілком зрозумілі й виправдані, адже, переважно, пов’язані з енергетичною безпекою нашої держави.
Ситуація у вугільній галузі, вочевидь, найбільш непередбачувана. Бо, скажімо, позавчорашня жахлива аварія на донецькій шахті імені О. Засядька, котра забрала життя кількох десятків гірників, начебто й не має прямого стосунку до української влади — це підприємство вже майже рік перебуває на неконтрольованій території. Настільки неконтрольованій, що бойовики навіть не погоджувалися допустити до вугільного підприємства українських рятувальників.
З іншого боку, саме ця шахта вже давно стала лідером за кількістю надзвичайних ситуацій. А гірники, котрі, як уже було сказано, на початку тижня проводили свої акції протесту, серед іншого, вказували на те, що гірничі рятувальники подекуди не отримують заробітну платню... з вересня. То про яку ж безпеку може йтися?
Протестну акцію під стінами міністерства інфраструктури провели нещодавно й українські авіатори. Вони також обурені нинішнім безладом у галузі. І також цілком справедливо пропонували звернути на нього пильну увагу...
Словом, куди не кинь — звідусіль може «прорвати». Ситуація в економіці справді наближається до критичної. Однак не може не впасти в око й те, що в нинішніх акціях є щось особливе. Якась непомітна раніше «родзинка», котра була начисто відсутня у більшості попередніх, домайданних виступах.
Майдани:
На перший-другий — розрахуйся
У більшості цивілізованих країн вважається неписаним правилом дати новопризначеному уряду мінімум сто днів для того, щоб він міг продемонструвати, на що здатен. Доти ж критика є таким собі move ton. Український Кабінет Міністрів цей умовний рубікон перетне трохи менше, ніж за тиждень.
Разом із тим, керівник цього самого уряду, навіть беручи до уваги його друге призначення, «сотку» вже відпрацював (Арсеній Яценюк удруге здобув свої прем’єрські регалії на п’ять днів раніше, ніж його теперішні підлеглі). Загальний же урядовий стаж у керівника Кабміну перевалив за рік.
Саме тому акції протесту, котрі нині почастішали, можна вважати «першою ластівкою», яка сповіщає вітчизняним урядовцям про те, що вже час демонструвати якісь результати своєї роботи.
Однак нинішні акції не відрізняються великою чисельністю. Як більшість протестуючих, так і ті, хто щиро їм співчуває, усіляко намагаються підкреслити, що їхні вимоги — суто економічні. Така показова обережність, вочевидь, пояснюється небажанням громадськості надміру розхитувати й без того надто нестабільну ситуацію. Хай там що і хто сьогодні говорить, але очевидно: поки що в суспільстві переважає думка: масові акції протесту можуть не стільки наблизити вирішення проблеми, скільки посприяти планам сусіда-агресора у подальшій дестабілізації в Україні.
Відомий журналіст Сергій Рахманін ще кілька тижнів тому доволі влучно висловився стосовно нинішньої і, ймовірно, найближчої протестної ситуації: «Я боюся третього Майдану — дурна, але цілком щира фраза. Але якщо влада зробить його появу неминучою, я зроблю все, що в моїх скромних силах, аби піднявся четвертий. Який, дасть Бог, стане останнім. А поки що роблю все, що в моїх скромних силах, аби не сталося третього. Бо... на це розраховує наш найзапекліший ворог».
Так або приблизно так нині розмірковує дуже багато громадян. Саме звідси й показна обережність у вже згаданих та багатьох інших, незгаданих, виступах. Річ у тім, що в разі появи третього Майдану четвертого може вже просто не бути. Революція гідності, котра, фактично, триває й досі, має дуже мало спільного зі своєю Помаранчевою «посестрою». Це у 2005-му влада могла собі дозволити розтринькати більшість здобутків. Нині ситуація — зовсім інша, і в разі, не приведи Господи, програшу, зникнути може українська державність як така.
Урок від громадянського суспільства
Саме тому, що на кін поставлена настільки висока ціна, наше молоде, недосвідчене, але дуже далекоглядне громадянське суспільство нині знову моделює поведінку не лише для себе, а й для сильних світу сього.
Пригадуєте, як у розпал Революції гідності на Майдані Незалежності утворився такий собі прообраз реального місцевого самоврядування? Протестувальники мали свою службу безпеки, своїх медиків, кухарів, свої ЗМІ у вигляді інформаційних бюлетенів, свою бібліотеку... Бездоганно функціонував навіть Відкритий університет Майдану, де звучали лекції на всі смаки — від високої економіки до якихось культурологічних досліджень.
Після перемоги над Віктором Януковичем усе це нікуди не зникло. Потужний волонтерський рух, що сформувався саме в період Майдану, розширився і переріс у загальнодержавний. Тепер саме він забезпечує українську армію усім необхідним, щонайменше, на 50 відсотків. Волонтери також в авангарді викриття тих чи інших чиновницьких ляпів та проколів.
Про майданівські сотні самооборони взагалі можна складати справжні легенди і, вочевидь, рано чи пізно це ще буде зроблено. Рік тому вони протистояли озброєному «Беркуту», а зараз — формують еліту вітчизняних Збройних Сил. Хоч би що хто казав, а війна закінчиться, і саме нинішні добровольчі батальйони стануть прообразом реформованих силових структур, котрі діятимуть у державі і в мирний час.
Значно змінилася й українська діаспора, котра нині становить окремий прошарок громадянського суспільства. Від початку 1990–1991 років закордонні українці любили рідну землю, переважно на відстані. Лише час від часу навідуючись на якісь, здебільшого, суто формальні заходи. Нині ж представники української діаспори — одні з тих, хто чи не найбільше допомагає фінансово як військовим, так і вимушеним переселенцям.
Що вже казати про акції на підтримку України, котрі діаспора організовує по всьому світові. Хтось скаже, що користі від таких акцій небагато... Можливо, але без них російській пропаганді було б значно легше одурманювати західний світ.
Виходить так, що прості українці, як усередині держави, так і за її межами, значно оперативніше й ефективніше відстоюють рідну землю, ніж подекуди неповороткі органи влади. Ще один показовий приклад: свідоме бойкотування російських товарів прості громадяни розпочали задовго до парламентського рішення про економічні санкції проти РФ. І, до речі, це також стало своєрідним продовженням майданної ініціативи блокувати товари тих вітчизняних компаній, котрі належали представникам провладної на той час Партії регіонів.
Худо-бідно, а прихід весни українська нація вже зустріла. Хтозна, можливо, головні випробування справді все ще попереду. За всіма ознаками, схоже, що до «світлого майбутнього» ще дуже далеко. Але не може не тішити те, що Україна, все ж таки, змінилася, хай би що говорили песимісти. Просто зміни в суспільстві відбуваються значно швидше, ніж реформи в органах влади.
Мабуть, саме в цьому приховується ще одна особливість Революції гідності. Громадянське суспільство не зазіхає на владні повноваження. Воно лише демонструє сильним світу сього ефективні й нетрадиційні методи, котрі вже час використати при реформуванні різних галузей. Ключове завдання влади — в жодному разі не ігнорувати подібні ініціативи. Лише так позитивні зміни можуть набути незворотного характеру, незважаючи на те, скільки в Україні ще буде «майданів» і коли саме вони з’являтимуться.
Новини з фронту
Звісно, жодні здобутки чи втрати недоречно аналізувати без урахування ситуації на фронті. Тим паче, що з настанням весни чимало аналітиків прогнозує посилення російських «апетитів». За даними як української, так і західної розвідок, агресор продовжує перегрупування своїх військ на кордоні з нашою державою.
Водночас, після захоплення Дебальцевого, на передовій стало трішечки спокійніше. Звісно, практично жоден військовий експерт не вірить у те, що мінські домовленості почнуть реально працювати й виконуватися. За три тижні після того, як «нормандська четвірка» залишила столицю Білорусі, про домовленості було сказано дуже багато. Але головний їхній меседж, вочевидь, такий: не можна стовідсотково виконати те, що має цілу купу різночитань.
Річ у тім, що документ, підписаний у Мінську, виявився настільки неконкретним, що сторони трактують його кожна на свій лад. Скажімо, Україна та її західні партнери, передусім, акцентують увагу на тих пунктах, де йдеться про припинення вогню; забезпечення ОБСЄ ефективного моніторингу цього самого припинення; звільнення всіх полонених; відновлення контролю над українсько-російським кордоном.
А от Росія та її сателіти раз по раз вказують на необхідності підготовки до виборів на окупованих територіях; цілковитому помилуванні всіх терористів; припинення економічної блокади захоплених міст та сіл.
Як би цинічно це не звучало, але ситуація з мінськими угодами нині більше скидається на якийсь «конкурс», в якому учасники намагаються знайти по відношенню до опонента більше підстав, щоб звинуватити його в невиконанні домовленостей. Звісно ж, перемагає у такому «конкурсі», як завжди, Росія. За логікою тамтешніх офіційних осіб, Україна має стовідсотково дотримуватися зобов’язань, а от бойовики мають право вибору. Якщо виконання домовленостей Україною їх задовольнить, то й вони подумають про аналогічні кроки. Якщо ж терористам щось буде не до вподоби, то — звиняйте...
Найгірше те, що саме за такою логікою українські військові й живуть упродовж останніх трьох тижнів. Хоча навіть при цьому дискусії стосовно надання нашій державі західної зброї, зокрема й летальної, усе ж таки не припиняються. На жаль, поки що вони здебільшого впираються у вельми сумнівну формулу, винайдену супротивниками такого надання: «Українська армія в такому стані, що не зможе використовувати високоточну зброю». Одні застосовують її свідомо, інші просто воліють не вірити очевидній загрозі для всього Європейського континенту, що нині виходить із Росії.
* * *
Весна традиційно вважається тією порою року, коли в більшості людей прокидаються надії на краще. У нинішніх умовах такі надії українській нації потрібні, як ковток повітря. Утім, самими лише надіями та сподіваннями неможливо ані перемогти ворога, ані здійснити економічні реформи. А тому усім нам саме час згадати, що весна — це ще й пора копіткої праці. Тієї самої, котра одночасно приносить задоволення і результат. Попри всі нюанси, українці заслужили на те, щоб скласти цьогорічну «весняну сесію» якщо й не на «відмінно», то, принаймні, на тверду «четвірку».
Ярослав ГАЛАТА
