Військо
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Липень 24, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 29 Липень 2016 11:38

Він зберіг життя сотням українських вояків

Rate this item
(0 votes)

Всту­пив­ши в не­рів­ний бій з те­ро­рис­та­ми, які го­ту­ва­ли паст­ку для ти­сяч ук­ра­їн­ських во­яків, гру­па спец­при­зна­чен­ців на чо­лі з ка­пі­та­ном Олек­сан­дром Пет­ра­ків­ським вря­ту­ва­ла жит­тя сот­ням лю­дей. 
За­раз Ге­рой Ук­раї­ни сам по­тре­бує до­по­мо­ги.

«Краще загинемо, але не відступимо»
...Липень 2014го. Українське військо просувається Донбасом, звільняючи міста і села. Серед визволителів — солдати й офіцери 8го окремого полку спеціального призначення. У цей час оборонці Луганського аеропорту ведуть запеклі бої, відбиваючись від переважаючого у живій силі і озброєнні ворога. Їхні сили тануть, і вони просять допомоги. За наказом командування до них осьось має вирушити колона у складі кількох частин: завершуються останні приготування до маршу.

А в цей час терористи, отримавши інформацію про її висування, закінчують останні приготування для їх «зустрічі». Командир полку полковник Олег Нечаєв, чиї підрозділи теж входять до складу колони, незважаючи на отриману інформацію, що «на маршруті все гаразд», нервує.
— Надто підозріло все це, — розмірковує він. — Чи не причаїлися сепари, щоб посильніше нас вжалити?
І наказує ще раз перевірити майбутній маршрут. Адже на кону — життя тисяч українських вояків. Виконати це завдання доручає двом групам розвідників під командуванням капітанів Олександра Петраківського і Михайла Спринчака — кращих офіцерів частини.
— Для цього достатньо і моїх хлопців, товаришу полковник, — каже Олександр. — Ми не підведемо!
Олег Олександрович, знаючи професійну підготовку офіцера і його підлеглих, погоджується...
«20 лип­ня 2014 ро­ку гру­па спе­ці­аль­но­го при­зна­чен­ня у скла­ді 14 вій­сь­ко­во­служ­бов­ців під ке­рів­ниц­твом коман­ди­ра гру­пи майо­ра О. Пет­ра­ків­сько­го от­ри­ма­ла бо­йо­ве зав­дан­ня про­вес­ти роз­від­ку і за­без­пе­чи­ти про­хо­джен­ня ос­нов­ної ко­ло­ни... ЗС Ук­раї­ни і доб­ро­воль­чо­го ба­таль­йо­ну «Ай­дар» до аеро­пор­ту міс­та Лу­ганськ.
На під­сту­пах до мос­ту по­тра­пи­ла в ре­тель­но під­го­тов­ле­ну та за­мас­ко­ва­ну за­сід­ку про­тив­ни­ка... всту­пи­ла у не­рів­ний бій під шкваль­ним вог­нем гар­мат, мі­но­ме­тів, ве­ли­ко­ка­лі­бер­ної стрі­лець­кої зброї та гра­на­то­ме­тів».
Це — ви­тяг із по­дан­ня на при­своєн­ня Олек­сан­дру Пет­ра­ків­сько­му зван­ня Ге­роя Ук­раї­ни.
За кілька хвилин розвідники на «Уралі» залишають розташування полку. Олександр пильно «промацує» очима зелені насадження, що тягнуться вздовж траси. Неподалік повороту, де чагарі найбільш густі і підступають до самої дороги, наказує зупинитись.
— Не подобається мені ця місцина, — каже бійцям. — На місці ворога я саме тут влаштував би засідку. Тому, хлопці, треба добре оглянути її.
Офіцер розділив групу на дві частини: одну — ліворуч «зеленки» повів він, а другу, рухаючись паралельно, очолив прапорщик Вадим Ігнатьєв. Не встигли пройти і кількох сотень метрів, як один із бійців крикнув:
— Засідка!..
Бійці миттєво попадали на землю, займаючи оборону. І відразу опинилися під сильним обстрілом. Як зі стрілецької зброї, так і гранатометів і мінометів. Сили були нерівними.
— Здавайтеся, укропи, — кричали з того боку, припинивши на кілька секунд обстріл. — Вас мало, і ви всі приречені.
Капітан Петраківський і сам знає, що перевага у живій силі й озброєнні на тому боці. Але знає він й інше: з хвилини на хвилину на трасі, до якої рукою подати, з’явиться колона, на яку — в разі їхнього відступу — бойовики перенесуть вогонь. Отже, треба стримувати їх якомога довше.
Олександр з донькою Настею— Якщо відступимо, на нашій совісті буде смерть багатьох наших хлопців, — каже офіцер. — Триматимемось до останнього набою: загинемо, а не відійдемо.
Побачивши, що молодший сержант Олексій Рябчич без кевларового шолому, віддає йому свого. Вже потім, після бою, з’ясується, що в шолом влучило більше 10 осколків, але він витримав, цим самим врятувавши життя солдату.
Натомість голова капітана була незахищена, і в неї влучає кілька осколків. Кров заливає очі, обличчя, але він продовжує поливати ворога кулеметним вогнем. А ще, зібравшись з останніми силами, евакуює з поля бою поранених, надавши їм першу медичну допомогу і, як скажуть потім лікарі, врятувавши їм життя.
— У тім бою ми втратили двох товаришів, — згадує прапорщик Вадим Ігнатьєв. — Втрати були б значно більшими, коли б не професіоналізм нашого командира: він дуже швидко зорієнтувався у надскладній ситуації і прийняв єдино правильне рішення. Саме завдяки йому ми зуміли не лише вибратися з тієї пастки, а й — за великим рахунком — не дати ворогові «пошматувати» нашу колону, адже ми відійшли у безпечне місце лише тоді, коли переконалися, що колона вже пройшла.
«Йо­го муж­ні, рі­шу­чі та про­фе­сій­ні дії... за­без­пе­чи­ли мож­ли­вість зни­щи­ти за­вчас­но спла­но­ва­ну за­сід­ку про­тив­ни­ка і ви­ко­на­ти у пов­но­му об­ся­зі стра­те­гіч­ний за­ми­сел коман­ду­ван­ня АТО що­до пе­ре­дис­ло­ка­ції вій­сь­ко­вих час­тин у ко­ло­ні в за­да­ний район. При цьо­му бу­ло збе­ре­же­но жит­тя сот­ням вій­сь­ко­во­служ­бов­ців Зброй­них Сил Ук­раї­ни та доб­ро­воль­чо­го ба­таль­йо­ну «Ай­дар»».
(З по­дан­ня на при­своєн­ня зван­ня «Ге­рой Ук­раї­ни»)


«У мене вся надія на Президента України»
З перших хвилин бою Петраківський доповів командуванню полку про те, що група потрапила в засідку і веде бій. Тож незабаром до місця бойового зіткнення прибула бронетехніка. На ній і евакуювали всю групу. Після надання першої допомоги офіцера на гелікоптері доправили до Харківського військовомедичного клінічного центру.
— Син, незважаючи на тяжке поранення, весь час перебував у свідомості, розмовляв з товаришами і навіть жартував, — розповідає Петро Петраківський, — батько Олександра. — Перед операцією Сашко зателефонував і, не розповідаючи про бій, повідомив, що з ним усе гаразд. А після операції раптово знепритомнів.
Сталося це 22 липня 2014 року. Наступного дня офіцера відправили літаком до Військовомедичного клінічного центру Західного регіону, що у Львові. Тамтешні лікарі, незважаючи на всі зусилля, теж не зуміли повернути його до пам’яті....
Відтоді минуло 2 роки. Але він жодного разу не приходив до тями. Весь час біля нього батьки — Петро Станіславович і Тетяна Никифорівна, допомагає доглядати брата і сестра Світлана. Парадоксально, але Олександр, перебуваючи в такому стані, розуміє, що біля нього найрідніші йому люди! А коли його провідують бойові побратими, офіцер проявляє емоції: на його обличчі з’являється усмішка, він намагається їм щось сказати. Та не може...
— З самого початку, незважаючи на песимістичні прогнози окремих лікарів, я вирішив боротися за життя сина, — каже Петраківськийстарший. — Лікування надто дорого коштує, і тому довелося звернутися по допомогу до небайдужих людей. Щоб ви краще зрозуміли мій моральний стан, скажу, що я готовий навіть був продати Зірку Героя, якою Українська держава нагородила мого сина! Це все від відчаю...
Низький уклін усім, хто відгукнувся на моє прохання і переказав гроші на мою банківську картку. Завдяки благодійникам ми побували з Сашком у клініках Ізраїлю та Польщі. Та всі зусилля закордонних лікарів істотних зрушень не дали.
На початку літа реанімаційноопераційним літаком Повітряних сил «Віта» Олександра перевезли до Національного військовомедичного клінічного центру МО України. Сьогодні він перебуває у відділенні неврології Центру. Водночас Міністерство оборони України звернулося до посольств США, Італії, Німеччини, Франції, Естонії з проханням надати фахівців, які б провели ретельне обстеження хворого. А ще — визначили методи лікування, які б допомогли поставити його на ноги. У прямому розумінні цього слова.
Говорити про шанси Олександра на одужання зарано. Але, за словами головного невропатолога МО України — начальника відділення неврології полковника медичної служби, кандидата медичних наук Анатолія Ткачова, вони є. І непогані.
— Оглянувши хворого, ми дійшли висновку, що головним його захворюванням є енцефалопатія складного генезу, — сказав Анатолій Володимирович. — При цьому зберігаються певні коркові функції, що свідчить про відновлення нервової системи. Для того, щоб Олександра повернути до повноцінного життя, потрібна реабілітація у спеціалізованому закладі. На жаль, у нас, в Україні, таких немає.
Отже, потрібне лікування за кордоном. Зокрема, з подібними діагнозами успішно лікують у реабілітаційному центрі у США. Тамтешні спеціалісти дають 70—75 відсотків гарантії на успішне лікування. Але його вартість захмарна — близько 800 тисяч американських доларів. Оскільки всі благодійні кошти, зібрані раніше, були витрачені під час перебування в Ізраїлі і Польщі, Петро Станіславович звернувся по допомогу до Президента України.
Петро Порошенко, уважно вислухавши його, пообіцяв допомогти у вирішенні цієї проблеми. Тож нині розглядається питання про виділення коштів для відновлювального лікування майора Олександра Петраківського за океаном.
— Користуючись нагодою, хочу від усієї душі подякувати Петру Олексійовичу, — каже Петраківськийстарший. — У мене тепер уся надія лише на нашого Президента.
Наша родина вдячна і міністру оборони України, генералу армії України Степану Полтораку, начальнику Генерального штабу — Головнокомандувачу ЗС України генералу армії України Віктору Муженку. Вони, незважаючи на зайнятість, допомагають нам у вирішенні проблем, пов’язаних з лікуванням сина. До речі, Степан Тимофійович кілька разів провідував його, залишивши нам свій телефонний номер і дозволивши звертатись у будьякий час...

«Петраківські ще повоюють за Україну»
Сім’я Петраківських — військова сім’я. Батько Олександра — Петро Станіславович — кілька десятків років життя віддав службі у частинах спецпризначення, полковник запасу. Мати, Тетяна Никифорівна, підполковник юстиції, тривалий час проходила службу в цьому ж полку, має близько тисячі стрибків з парашутом. Зараз вона служить в одному з підрозділів Військової служби правопорядку ЗС України.
Сестра Світлана — військовий психолог, майор, проходить службу в Національному університеті оборони України. Дружина Олександра Галина — теж, як і її чоловік, закінчила Національну академію Сухопутних військ ЗС України, лейтенант 80го полку високомобільних десантних військ.
Петраківськийстарший мріє про той день, коли його син стане на ноги, обійме свою єдину донечку Настю, яку до безтями любить. І продовжить службу в українському війську, без якого теж не уявляє свого життя.
— Я вірю, що Господь Бог не відвернеться від мого сина, — каже Петро Станіславович. — Надіюсь і на лікарів. Сподіваюсь ще повоювати разом із Сашком за Україну. Тому й поновлююсь на військовій службі.
Коли Олександр Петраківський перебував на лікуванні, йому присвоїли військове звання «майор». А восени 2014го, «за виняткову мужність, героїзм і незламність духу, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», Президент України Петро Порошенко присвоїв йому звання «Герой України» з врученням ордена «Золота Зірка».
Сергій ЗЯТЬЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».