22 бе­рез­ня 2015 ро­ку в іс­пан­ській про­він­ції Ан­да­лу­зія прой­шли до­стро­ко­ві ви­бо­ри до міс­це­вих ор­га­нів вла­ди. Ця по­дія ви­кли­ка­ла осо­бли­вий ін­те­рес, зва­жа­ючи на три­ва­лу внут­ріш­ньо­по­лі­тич­ну кри­зу в Іс­па­нії, сим­во­ла­ми якої ста­ла то­ріш­ня від­став­ка ко­ро­ля Ху­ана Кар­ло­са, при­хід до вла­ди йо­го стар­шо­го си­на Фе­ліп­пе, а та­кож не­вда­лий ре­фе­рен­дум що­до не­за­леж­но­сті Ка­та­ло­нії.

Провінція Андалузія здобула автономію в процесі демократизації іспанського внутрішньополітичного життя після смерті диктатора Франсиско Франко. 28 лютого 1980 року Андалузія отримала власну автономну конституцію та парламент. Утім, на відміну від каталонської мови, яка є основою для осібної від решти Іспанії каталонської ідентичності, андалузька вважається одним із регіональних діалектів іспанської.
Сепаратистські настрої в Андалузії ніколи не досягали рівня, аналогічного каталонським. Не в останню чергу тому, що Андалузія набагато бідніша за Каталонію й не надто сильно бажає спробувати вдатися до самостійного плавання.

23 бе­рез­ня 2015 ро­ку у Бер­лі­ні від­бу­ла­ся зу­стріч бун­дес­канц­ле­ра Ан­ге­ли Мер­кель і прем’­єр-мі­ніс­тра Гре­ції Алек­сі­са Ціп­ра­са. Го­лов­ним пи­тан­ням по­ряд­ку ден­но­го пе­ре­го­во­рів бу­ла проб­ле­ма грець­ких бор­гів.

Новий виток боргової кризи розпочався з перемоги на недавніх парламентських виборах у Греції лівої політичної коаліції «Сіріза», яка обіцяла грекам перегляд жорстких заходів економії, домовленість щодо яких була досягнута у 2013 році заради запобігання державному банкрутству Греції. Однак соціальна ціна цього фінансового порятунку виявилася надто великою для багатьох греків.
Попередньому грецькому уряду навіть довелося розраховуватися з кредиторами за рахунок продажу багатьох островів, розташованих навколо Греції. Зрозуміло, що скорочення заробітних плат бюджетним працівникам, зменшення зароблених пенсій, збільшення пенсійного віку, зростання цін і податків не здобули великої популярності попередньому уряду.

В на­уко­вих ко­лах, та й вза­га­лі се­ред ін­те­лі­ген­ції прий­ня­то мор­щи­ти но­са при зга­ду­ван­ні сло­ва «кон­спі­ро­ло­гія». Ну, мов­ляв, зно­ву ви за ста­ре: «все­світ­ня змо­ва», «сві­то­вий уряд», а там і до «про­то­ко­лів сі­он­ських муд­ре­ців» мож­на дій­ти... Звіс­но, при ба­жан­ні мож­на дій­ти будь-ку­ди. На­сам­пе­ред що­най­кра­щу ідею лег­ко спро­сти­ти до її край­ніх, при­мі­тив­них форм, та, вреш­ті-решт, звес­ти до аб­сур­ду, ка­ри­ка­ту­ри на дій­сність. Що й бу­ло зроб­ле­но пев­ною мі­рою з по­нят­тям «кон­спі­ро­ло­гія». І це ко­мусь ви­гід­но.

А між тим життя бере своє. Нині куди не поткнись — скрізь комерційна таємниця. Будь-яка пристойна фірма має свою службу безпеки, а великі комерційні гіганти — свою розвідку й контррозвідку. Що вже говорити про відповідні державні служби! І це при тому, що законспіровані цілі сектори суспільного життя, що видається маса документів під грифом «таємно» або «надзвичайно таємно» тощо.
Більше того, опрацьовується стратегія досягнення тих чи інших цілей, виробляється тактика блокування аналогічних дій конкурентних фірм, корпорацій або ж тих чи інших держав. І все це ми визнаємо. Але в той же час безнастанно стверджуємо, що такого дослідницького напряму, як конспірологія, бути не може. Тому що його не може бути взагалі, та й край!

ЯК РОЗГОРТАТИМУТЬСЯ ПОДІЇ В УКРАЇНІ ПІСЛЯ ВІДСТАВКИ ІГОРЯ КОЛОМОЙСЬКОГО?

Во­че­видь, ще жод­но­го ра­зу в но­віт­ній іс­то­рії на­шої дер­жа­ви до від­став­ки то­го чи ін­шо­го ке­рів­ни­ка об­лас­ної дер­жав­ної ад­мі­ніс­тра­ції не бу­ло при­ку­то так ба­га­то ува­ги, як до не­дав­ньо­го звіль­нен­ня Іго­ря Ко­ло­мой­сько­го — те­пер уже екс-очіль­ни­ка Дніп­ро­пет­ров­щи­ни. По­дія, по­за вся­ки­ми сум­ні­ва­ми, не­ор­ди­нар­на, на­віть по­при те що сен­са­цій­ною її на­зва­ти нав­ряд чи мож­на. Над­то вже по­ча­ли за­ки­па­ти по­лі­тич­ні при­страс­ті нав­ко­ло Іго­ря Ва­ле­рі­йо­ви­ча остан­нім ча­сом.

Призначення довжиною в рік
Перед тим як аналізувати внесок пана Коломойського в події останнього року, доцільно пригадати, що в березні 2014-го, коли після втечі з країни Віктора Януковича, власне, й виникла ідея довірити керівництво потужними промисловими областями сходу країни українським олігархам, ішлося саме про тимчасовий характер такого кроку.
З іншого боку, потенційна тимчасовість мала обмежуватися тим моментом, коли ситуація в державі стабілізується. Очевидно, про тривалий воєнний конфлікт із сусідньою державою тоді не думали. Скоріше, ініціатори тимчасової олігархізації хотіли привести до тями розгублену Революцією гідності регіональну еліту та дещо спантеличених простих громадян.