Багато з них загинули під час обстрілів житлових районів у містах, які контролює українська влада, а також Донецька і Горлівки, контрольованих бойовиками. «Якщо така тенденція триватиме, вона відкриє нову смертоносну главу цього конфлікту», — заявив Зейд Раад Аль-Хусейн.
Викликає тривогу Верховного комісара і ситуація в Автономній Республіці Крим. За рік, що минув від часу його окупації, звідти на материкову Україну були змушені переселитися понад 20 тис. осіб. Зафіксовано численні порушення прав кримських татар, насильницькі зникнення людей, яких потім знаходять мертвими, обшуки в приміщеннях Меджлісу, мас-медіа, культових спорудах, медресе.
Ніхто не заперечує важливості діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в умовах окупації та неоголошеної війни. Але виникає питання: з ким його представники мають вирішувати питання? У Криму є свій «омбудсман». Однак чи є сенс апелювати до нього з приводу порушення низки статей Женевських конвенцій? Наприклад, про заборону примушувати населення окупованих територій до присягання на вірність державі-окупанту (зокрема, шляхом зміни громадянства). Або більш всеосяжної норми: правовий режим, встановлений окупантом, має відрізнятися від законів, які діють на його власній території, тому що необхідно уникнути повзучої уніфікації. Однак під час анексії Криму метою була навіть не повзуча, а миттєва уніфікація.
Є свій «уповноважений» і в «ДНР». Однак усі дії цього невизнаного квазідержавного утворення, як і саме його існування, є грубим порушенням норм міжнародного права та українського законодавства.
Найбільше при цьому потерпають найвразливіші категорії населення. Серед них діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування. Їх, як і дитячих будинків та інтернатів, на Донбасі найбільше порівняно з рештою території України, тому що там найбільша густота населення. Наразі ці заклади евакуювали переважно в межах області, тому що не мають права звідти їх вивезти. Вихованці інтернатів бігають по блокпостах, повсякчас наражаючись на небезпеку, а переселити їх у безпечні місця без дозволу батьків неможливо. Контактувати ж із цими особами проблематично, адже вони належать до розряду неблагополучних, зловживають алкоголем тощо.
Найбільшу тривогу викликають психоневрологічні інтернати у Краснодоні і Ровеньках. Там перебувають дуже важкі діти, які потребують психотропних препаратів. Однак самопроголошена влада не випускає їх, адже вони вважаються «громадянами» так званих ДНР і ЛНР, зазначає представник Омбудсмана з питань реалізації національного превентивного механізму Юрій Білоусов.
Колонію фінансує кримінальний світ України
Тюрем у цьому регіоні теж найбільше — 20% усіх закладів, які існують в Україні. Із 36 установ системи виконання покарань 27 розташовані нині на територіях, які контролюють бойовики. Там перебувають 13—16 тисяч засуджених. Вчасно евакуювати вдалося лише деякі з цих установ. Зокрема, з Червонопартизанської виправної колонії в Луганській області, яка розташована майже на кордоні з РФ, було вивезено 272 жінки з документами та особистими речами, котрих згодом перемістили до Качанівської колонії на Харківщині.
Іншим не пощастило. Хоча бойові дії у Донецькій та Луганській областях фактично тривають з квітня минулого року, Державна пенітенціарна служба України (ДПтСУ) лише у листопаді 2014-го провела міжвідомчу нараду, на якій розробляли порядок евакуації засуджених з Єнакіївської, Комісарівської та Чорнухинської виправних колоній. Однак з огляду на обстановку, що склалася в районі їхнього розташування, а також відсутності гарантій безпеки для життя персоналу і засуджених, командування Нацгвардії вирішило відтермінувати перевезення цих установ. Евакуацію так і не провели.
Першого грудня 2014 призупинено фінансування органів і установ виконання покарань та слідчих ізоляторів на непідконтрольній українській владі території. Після того, як ці установи захопили бойовики, їх зв’язок із ДПтСУ поступово припинився, тому достовірна інформація про стан справ у цих місцях позбавлення волі відсутня. Права осіб, які там перебувають, не захищені належним чином: вони не мають належного харчування, через постійні обстріли їхнє життя — під загрозою. До речі, за повідомленням громадських активістів, Алчевську колонію фінансує кримінальний світ України. Як виживає решта — невідомо.
Проте найбільш вразливими виявилися питання евакуації населення із зони бойових дій. Тим, хто бажає звідти виїхати, немає куди звертатись, адже соціальні служби і державні заклади припинили там свою роботу. Тож заходи з евакуації проводяться неорганізовано, центральні органи влади часто працюють без належної координації. Хоча відповідні плани РНБО розробляла ще у вересні 2014 року, однак їм бракує чіткості.
Стан правового хаосу посилює неможливість гарантувати право на справедливий суд. Головам вищих спеціалізованих судів було доручено змінити територіальну підсудність справ, що розглядались у зоні АТО, і передати їх до судових органів, які розташовані на контрольованій Україною території. Однак у переважній більшості випадків передати матеріали не вдалося: бойовики зупинили на блокпостах транспорт, який їх вивозив, і вилучили справи.
З огляду на військовий потенціал Росії, яка не тільки всіляко підтримує бойовиків, а й бере безпосередню участь у конфлікті, можна спрогнозувати, що стан тотального порушення прав людини на згаданих територіях надовго. Тому важливо, аби держава не обмежувалася точковими діями у відповідь на найнагальніші потреби, а на високому рівні розробляла довгострокову стратегію щодо вирішення проблем регіону та його численного населення.
Ніна КЛИМКОВСЬКА
