Iншi розділи
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Грудень 02, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 09 Серпень 2019 12:50

За покликом серця

Rate this item
(0 votes)

Цю миловидну жінку добре знають вінничани і пам’ятають вояки-старожили батальйону «Айдар», який воює на Сході України. Знайомі з нею і в інших армійських підрозділах, що беруть участь в операції Об’єднаних сил, а в день народження її телефон розривається від вітань із Донбасу.

Знайомтеся: Світлана Бевз. Викладач спеціальних технічних та математичних дисциплін Вінницького національного технічного університету (ВНТУ). Багато часу приділяє науковій роботі, зокрема працює над докторською дисертацією, маючи близько 200 наукових праць.
Та, незважаючи на таку завантаженість, ця тендітна жінка знаходить час, сили і можливість допомагати українським воякам, котрі боронять рідну землю. А почалося все влітку 2014-го...

— Коли в Криму з’явилися «зелені чоловічки», а на Донбасі почали піднімати голови різні сепаратисти, ми з чоловіком зрозуміли: Україну чекають драматичні події, — говорить пані Світлана.
Щоб їм протистояти, потрібно було мати хоча б елементарні навички поводження зі зброєю. Тож протягом усієї весни 2014 року — за сприяння Вінницької самооборони — ми з чоловіком опановували військове ремесло, зокрема вчилися стріляти з... пневматичної зброї.
Тоді, пам’ятаю, всі теленовини, шпальти газет рясніли повідомленнями з Донбасу, де українське військо спільно з добровольчими підрозділами вело важкі бої за звільнення окупованих міст і сіл. Тоді ми із Сергієм вирішили теж податися на Схід.
Мій чоловік на той час працював заступником начальника служби програмного супроводу ПАТ «Вінницяобленерго», я навчалась у докторантурі Вінницького національного технічного університету, тож ми обоє знали, що мобілізації не підлягаємо. Але не могли залишатись осторонь і пішли добровольцями на фронт.
— Ви знали, що там на кожному кроці чатує смерть і це можуть бути квитки в один кінець?..
— Звісно: ми ж дорослі люди. До того ж на той час у нашому місті вже попрощались із кількома загиблими вінничанами. Сергій, пам’ятаю, тоді сказав: чому одні повинні воювати, а інші, молоді і здорові, мають відсиджуватися по оселях?
Це був досить прозорий натяк, що й він вирішив іти на війну. Але це було наше спільне рішення. Ми почали готуватися до виїзду на фронт: займалися спортом, стрільбою з пневматичної і вогнепальної зброї, багато читали спеціальної літератури, працювали з інструкторами.
Не переповідатиму всіх подробиць, а скажу лише, що вже 17 липня ми були у розташуванні добровольчого батальйону «Айдар», де, пройшовши короткотермінову підготовку, стали розрахунком зенітної установки, виготовленої ще у 1952 році. Командиром зенітного розрахунку призначив мене командир штабу. Крім того, я була медиком для нашої 27-ї Вінницької сотні Майдану в «Айдарі».
— Літо 2014-го видалося спекотним. І не лише у прямому розумінні цього слова: коли на нашу територію зайшло кілька російських батальйонно-тактичних груп, нашим хлопцям було непереливки. Як вистояли?
— До чергового перемир’я 5 вересня ми брали участь в активних бойових діях, на наших очах гинули десятки хлопців, а сотні діставали тяжкі поранення. Коли б хтось сказав, що моє жіноче серце витримає біль від цих утрат, я б тоді не повірила.
Але, як бачите, я витримала. Можливо, і тому, що, закриваючи їм очі, розуміла: треба воювати і за себе, і за них. Тоді жорстокі бої точилися під самим Луганськом.
Ми зайшли на його околиці. Взяли в оточення місто, чекали підмоги від Збройних Сил України. Нам потрібна тоді була лише команда: «Вперед!» Але, на жаль, була дана інша команда: «Відступати»...
— Ви захищали Луганський аеропорт? Розкажіть про це.
— «Айдар» разом із 80-ю бригадою захищали Луганський аеропорт. Наш зенітний розрахунок захищав підступи до аеропорту. Отримавши наказ здійснити ротацію, наша група відійшла до м. Щастя. Автомобіль «Урал», який перевозив зенітну установку та боєкомплект до неї, було підірвано сепаратистами під час бою. Тому ми залишилися на бойових позиціях, чекаючи підтримки від своєї групи.
Згодом разом з айдарівцями вийшли з оточення та зберегли ЗПУ для подальших бойових дій. Потім наш зенітний розрахунок здійснював оборону Луганської ТЕЦ та м. Щастя.
— Перейдемо, пані Світлано, до днів сьогоднішніх. Після повернення з Донбасу Ви активно зайнялися волонтерством, створили при університеті Центр волонтерської допомоги. Розкажіть, будь ласка, більш детально про цей напрямок діяльності.
— За цей час нами здійснено понад 50 особистих поїздок та ще понад 200 поїздок волонтерів нашого волонтерського центру у зону проведення АТО-ООС до бійців із гуманітарною допомогою.
Лише торік ми разом із чоловіком здійснили 11 волонтерських поїздок у район бойових дій, відвідавши десятки підрозділів Збройних Сил України, Національної гвардії, Української добровольчої армії, Добровольчого українського корпусу «Правого сектора», батальйону «Айдар», добровольців Грузинського легіону.
Побували на бойових ротаціях у підрозділах ДУК ПС поблизу м. Авдіївки. Побували з волонтерською допомогою у військових госпіталях, де лікуються поранені вояки, також у школах-інтернатах, дитячих будинках, будинках для престарілих.
З 2015-го під дахом Вінницького національного технічного університету виготовляються борщові заправки у вакуумованих пакетах, різні смаколики, якими частуємо як бійців, так і дітей-сиріт. Наші викладачі разом зі студентами виготовляли пічки-буржуйки, які обігрівали у зимовий час солдатські бліндажі.
У виші функціонує «Скринька доброти», куди всі охочі приносять гуманітарну допомогу. Ми передавали бійцям теплий одяг, взуття, медикаменти, продукти харчування, комп’ютери, принтери, телевізори, військове спорядження та форму, три електричних генератори, понад 20 приладів нічного бачення, два тепловізори і два безпілотники.
— Волонтерський центр, який Ви очолюєте, носить ім’я Олександри Бурбело — наймолодшого члена Національної спілки письменників України...
— Олександра — моя донька, життя якої обірвалось у 15-літньому віці. Вона була дуже талановитою і працелюбною: незважаючи на юний вік, написала багато прозових і поетичних творів, виданих у 10 збірках.
Дівчинка була надзвичайно доброю і чуйною, завжди готовою допомогти всім, хто того потребує: як дітям та дорослим, так і тваринам та рослинам, сприймаючи чужий біль як свій. До речі, її творчість нині вивчають у школах по всій Україні.
— Світлано, розкажіть про реалізовані Вами проекти поза межами Донбасу.
— «Воїни світла» та «Вогнем пульсує війна» — одні з них. Реалізуючи їх, ми організували для бійців, які перебувають у військових госпіталях та реабілітаційних центрах, десятки концертів.
За нашого сприяння відбулося чимало зустрічей студентів університету та школярів із вояками АТО-ООС, а також виставок військово-патріотичного спрямування в обласній філармонії, обласній бібліотеці, університетах і школах, які відвідали тисячі вінничан.
Видали книги поетів України «Воїнам світла», Олександри Бурбело «Рідній Україні» та Сергія Брайляна «Молитва за Україну», в яких розповідається про Україну, скіфів і славетних українських козаків, а також про події на Донбасі та тих, хто захищає нашу країну. Провели також благодійні ярмарки, а виручені від них кошті спрямували на придбання найнеобхіднішого для наших солдатів.
До Днів солдатської матері разом із ветеранами АТО Юрієм Кисілем, Василем Любунею, Ігорем Великохацьким ініціювали та провели заходи щодо вшанування всіх матерів Вінниччини, чиї сини склали свої голови на цій неоголошеній війні.
Ми, зокрема, запросили цих згорьованих жіночок до Вінниці і нагородили їх медалями «Лагідна сила» та «За незламність духу» і орденом Матері. У Києві з побратимами-айдарівцями організували та провели заходи щодо вшанування пам’яті загиблих айдарівців — вихідців із Київщини, зокрема провели молебні у Михайлівському соборі та на цвинтарях, де вони поховані.
Окрім цього, спільно зі своїми побратимами-айдарівцями беремо участь в організації і проведенні патріотично-виховних уроків для молоді «Заміновані вірністю». Допомагають нам у цьому Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Т. Шевченка та Міжнародний продюсерський центр «Форпост».
— Будь ласка, розкажіть більш детально про проект «Заміновані вірністю».
— Його реалізація почалася ще у 2016 році, коли я брала участь у зйомках документального фільму, присвяченого майданівцям та добровольцям, які у 2014-му стали на захист країни.
У ньому також ідеться про жорстокі бої 2014 року, наші втрати. А ще — на противагу цьому жахіттю — про життя на мирній частині України. Увага глядача акцентується і на тому, що багато хто «забув» про війну, яка забрала вже понад 12 тисяч людських життів.
Цей фільм розповідає і про героя Майдану, добровольця батальйону «Айдар» і першого «двохсотого» з цього підрозділу — Рустама Хамраєва. До речі, в боях із ворогом загинуло понад 100 айдарівців.
— Де сьогодні можна побачити цей фільм?
— Його демонструють на багатьох каналах республіканського та регіонального телебачення. Нещодавно демонстрували його бійцям батальйону «Айдар», а також дітям-сиротам Миколаївського дитячого будинку, що на Донеччині, студентам Донецького національного технічного університету, що тимчасово перебуває у місті Покровську.
Крім того, кадри з фільму неодноразово демонстрували на зустрічах із дітьми в Колонній залі Київської міської державної адміністрації, у вінницьких загальноосвітніх школах, Вінницькому національному технічному університеті, Подільському науково-технічному ліцеї для обдарованої молоді на уроках мужності.    
— Ви та Ваші колеги буваєте не тільки у військових підрозділах...
— Так, ми відвідували і продовжуємо відвідувати вихованців Маріупольської, Новгородської, Торецької, Костянтинівської, Новожеланівської та Щастинської шкіл-інтернатів, вихованців дитячих будинків у Святогірську, Краматорську, Миколаївці, Покровську, Часовому Яру.
Звичайно, що не з порожніми руками. Наприклад, закуповуємо для них підручники, шкільне приладдя тощо. Так, дітям Новгородської школи-інтернату ми закупили 100 новеньких жилеток-дубляночок на овчинці. Діти були щасливі з того, що отримали персональні подарунки.
Дівчатка, зодягнені як снігуроньки, не могли натішитись обновкам. Також дітям часто привозимо смаколики, іграшки, книги українською мовою, вишиванки, одяг та взуття, влаштовуємо концерти для дітей.
— Мені розповідали, що з Донбасу Ви привезли німецьку вівчарку, яка і досі живе у Вашій оселі...
— Звати собаку Баді. Її першим господарем був уже згадуваний Рустам Хамраєв. Після його смерті собака змінила кількох господарів, аж допоки не потрапила до нас у 2014-му. Там, на війні, вона завжди була поруч як оберіг.
Вона настільки подружилася зі мною, що я не могла не взяти її із собою, залишаючи «Айдар». Тим більше що і бійці попросили мене про це, мовляв, шкода буде, якщо Баді загине.
Світлана та Сергій до 2014-го знали про війну лише з книг і кінофільмів. Та коли над Україною нависла смертельна небезпека, вони поїхали на війну. Тоді, коли там було «дуже гаряче». А повернувшись до мирного життя, Світлана шостий рік поспіль допомагає захисникам країни, їхнім матерям та вдовам. І матеріально, і морально.
Вона не обійняла, повернувшись з війни, ніякої посади у владних кабінетах, не відпочивала жодного разу в санаторіях та пансіонатах, не написала заяв на земельні ділянки чи квартиру, хоча як учасник бойових дій разом із чоловіком має на це першочергове право. Це подружжя просто продовжує робити свою величну доброчинну справу.

Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».