Зі світу по нитці на сорочку вже замало...
Криза волонтерського руху вже помітна неозброєним оком. Благочинникам нині все важче й важче збирати найнеобхідніше для війська, адже населення, яке виступає головним наповнювачем волонтерських резервів, через зубожіння вже не так активно витрачається на пожертви. І це зрозуміло, бо звичайний люд, котрий останні півтора року ділився з армією буквально останнім, сьогодні сам ледь виживає в умовах економічної кризи.
Так само потерпають від неї і підприємці, чиї можливості ділитися прибутком теж помітно зменшилися. Якщо ви поцікавитеся вмістом скриньок, з якими вулицями українських міст і сіл ходять волонтери, збираючи пожертви, то вже не побачите в них крупних купюр. Люди тепер з останніми кревними розстаються неохоче і жертвують переважно дріб’язок...
Ситуацію з проблемами волонтерського руху на Полтавщині днями навіть обговорювали в Полтавській ОДА, де чиновники та активісти громадських організацій зустрічалися з волонтерами і військовими. Дискусія, яка зав’язалася на зустрічі, завершилася невтішним висновком: волонтерський рух справді слабшає. І це при тому, що військо, як і раніше, вкрай потребує допомоги благодійників.
Не приховували цього і самі військовослужбовці. Зокрема, представники 18-ї бригади армійської авіації, яку нині формують на покинутому військовому аеродромі у Полтаві, котрий авіаційне командування не використовувало за призначенням понад десять років і де сьогодні всі споруди перебувають у вкрай занедбаному стані, потребуючи капітального ремонту.
Старший інженер інженерно-авіаційної служби бригади Ігор Федоренко розповів журналістам, що авіаторам доводиться не лише самим ремонтувати будівлі, але й вирубати чималі хащі, якими за роки занепаду заросло летовище. І це при тому, що військові не мають практично найнеобхіднішого. Навіть харчуванням та одягом їх і нині забезпечують полтавські волонтери, а місцеві підприємці допомагають будівельними матеріалами.
Його однополчанин Олександр Закутько, старший інженер інженерно-авіаційної служби в/ч А-3384, так само не приховував, що військовим зараз сутужно через брак найнеобхіднішого, з яким у міру сил допомагають волонтери. І це позначається як на темпах відбудови аеродрому, так і на морально-психологічному стані особового складу бригади.
«Коли набираємо людей — цивільних чи новобранців, чи колишніх військових, які служили, вони заходять, питають, підписують контракти на службу. Мені як офіцерові незручно перед молоддю. Пообіцяти ми їм можемо багато чого, але на тих руїнах, спорудах, на тій техніці, якої майже немає, вселити в них оптимізм до майбутньої служби дуже важко», — зізнається військовий інженер.
На зустрічі констатували, що попри високі оцінки діяльності волонтерського руху його можливості поступово вичерпуються. Одночасно запитували й про те, коли ж нарешті держава перебере на себе питання забезпечення всім необхідним армії? Скільки можна нашим генералам і владі перекладати на плечі населення забезпечення війська? Навіть незважаючи на те що вже минуло півтора року відтоді, як суспільство дізналося про плачевний стан армії і зібрало мільйонні пожертви для підтримки військових, а уряд регулярно виділяв мільярдні вливання в обороноздатність, вояки все ще не мають елементарного.
Якщо почитати оголошення на волонтерських сайтах, то ці небайдужі люди, як і раніше, в часи кризи в українській армії, яку продемонстрували події на Донбасі, збирають для армії речі, котрими військовослужбовців уже мала б забезпечити держава. Дивуєшся з того переліку потрібних воїнам речей, котрих у них немає: шкарпетки, футболки, труси, ліки, батарейки, продукти харчування, питна вода, гума для автомобілів, пальне, туалетний папір тощо.
Справді, куди ж спрямоване мільярдне фінансування, про що звітують чиновники, розповідаючи про свою турботу про армію? Своє бачення ситуації, коли без допомоги волонтерів армія не виживе, на зустрічі висловив отаман Козацької громади Полтавщини Володимир Полапа.
«Чому волонтери повинні годувати армію, коли для цього виділено гроші? Це є практика подвійного обдирання народу і говорить про одне: влада ще не визріла до існування у громаді. Влада бачить тільки можливість гребти під себе...» — безапеляційно заявив козацький отаман.
Армійцям без допомоги волонтерів аж ніяк...
Полтавські волонтери об’єднані в Полтавський батальйон небайдужих. За понад рік своєї діяльності ці мужні люди зібрали допомогу для українського війська на сотні тисяч гривень. Щотижня зібрані речі, закуплений на пожертви одяг, обмундирування, харчі, ліки тощо вони відвозять у різні райони зони АТО, де дислокуються підрозділи.
Одна з полтавських волонтерок — Олена Звягольська, котра опікується складом, де зберігають зібрані та куплені для військових речі, поділилася з кореспондентом «ДУ» своїми думками щодо перспектив волонтерського руху на Полтавщині, але перед тим запросила журналіста до приміщення волонтерського складу в підвалі Свято-Успенського кафедрального собору в Полтаві.
Приміщення надано з ласки архієпископа Полтавського і Кременчуцького УПЦ КП Федора, котрий не лише допомагає небайдужим, але й сам активно долучився до волонтерського руху. Ще донедавна приміщення складу завжди були буквально забиті всіляким крамом для військових, що його волонтери збирали та закуповували на пожертви. Проте зараз склад напівпорожній.
«Раніше ми щотижня завантажували зібраними та закупленими речами на замовлення військових мікроавтобус і відвозили вантаж у зону АТО. Сьогодні вже так не виходить: за тиждень ми не встигаємо назбирати пожертв або отримати достатньо благодійної допомоги від полтавців, щоб задовольнити заявки наших підопічних. Доводиться кооперуватися з іншими волонтерськими організаціями обласного центру, щоб не відправляти напівпорожній автобус. Кількість пожертв і благодійницької допомоги впала в рази...» — зізнається пані Олена.
Чи не час уже згортати волонтерський рух та перекласти обов’язок із забезпечення війська на державу та тих, хто за це має відповідати за службовим обов’язком? Волонтерка не погоджується з такою трактовкою питання. Хоча, за спостереженнями активістів Батальйону небайдужих, тепер військові значно краще забезпечені, ніж ще рік тому.
«Якщо рік тому наші бійці йшли в бій у пляжних капцях та спортивних штанях, бо держава не мала можливості одягнути їх у військову форму, то сьогодні ситуація змінилася, — зауважує О. Звягольська. — Військові стали отримувати пристойну зарплату, яку їм видають більш-менш регулярно. Тож мають можливість купувати власним коштом потрібні речі — берці, предмети форменого одягу, особистої гігієни тощо. Однак це неправильно, бо в них є родини, які треба годувати...»
Але який вихід із ситуації, коли бійцям видають один комплект форми та одну пару взуття? Як правило, підмінного фонду для тих, хто несе службу в польових умовах, немає, тож коли приходить час прати обмундирування, бійцям і командирам нема у що переодягнутися.
«Приміром, зараз виникла проблемна ситуація із літнім взуттям для воїнів, — ділиться далі завідувач волонтерського складу. — Узимку їм видали утеплені канадські берці, але ж сьогодні надворі літо і нестерпна спека, а в зоні АТО й досі ходять у міховому зимовому канадському взутті... Тому ми і закуповуємо на пожертви полтавців літні берці і відвозимо їх солдатам. Так само з білизною. Прати її в польових умовах дуже складно. Іноді взагалі неможливо, бо на передовій та блокпостах води бракує навіть для пиття. Тож нерідко футболки та, даруйте за відвертість, труси там не пруть, а просто викидають, коли вони вже заяложені до блиску. А де взяти навзамін? Командування не видає, бо нормами постачання не передбачено. От ми і закуповуємо білизну і відвозимо на передову. Тож судіть самі: чи потрібний сьогодні волонтерський рух?»
Проте, не приховує О. Звягольська, волонтерам працювати дедалі важче й важче. Народ збіднів, підприємці банкрутують, пожертви та благодійну допомогу за таких умов збирати нелегко.
«Ми співпрацюємо з магазинами, де торгують предметами особистої гігієни та різним побутовим дріб’язком. У кожній із крамниць установлено спеціальні кошики для пожертв бійцям АТО: покупці можуть залишити в них щось із купленого — мило, пральні порошки, зубну пасту, миючі засоби, станки для гоління тощо. Раніше ми щотижня ходили по цих магазинах і забирали те, що покупці залишили в кошиках. Тепер ходимо по крамницях раз на місяць, бо за нинішніх цін на товари та через масове зубожіння полтавців охочих допомогти армії меншає щодня...» — зауважує волонтерка.
Волонтерський рух на підтримку... волонтерів
Попри пророкування щодо занепаду волонтерського руху полтавські волонтери не втрачають оптимізму. Причому не лише не згортають своєї діяльності, але й розширюють напрямки допомоги армії. Що, на їхнє переконання, зводить нанівець зміст розмов про те, що волонтерський рух почав чахнути. Приміром, активісти Полтавського батальйону небайдужих вийшли на новий рівень роботи як із військовими, так із членами їхніх родин.
Наприклад, вони організували оздоровлення трьох десятків дітей, чиї батьки перебувають у зоні АТО, в православному таборі. Починають вони й нові проекти: соціальну реабілітацію для воїнів, котрі повернулися з армії, психологічну допомогу військовослужбовцям, їхнім сім’ям тощо.
Звісно, всі ці проекти стають можливими завдяки благодійницькій допомозі. Без неї — нікуди! Пожертви на армію сьогодні вдається збирати переважно завдяки простим людям, котрі все ще готові ділитися з армійцями останнім. А от кількість підприємців, котрі ще донедавна активно долучалися до благодійності, помітно зменшилася, зазначає О. Звягольська. Причина — в економічній кризі, яка боляче вдарила по їхньому бізнесу. Більшість із комерсантів самі ледь зводять кінці з кінцями.
Цікаво, що волонтерський рух в Україні за останній рік набув певних ознак професіоналізму. Самовіддано і жертовно, не шкодуючи власного часу та незважаючи на небезпеку, яка чатує на волонтерів під час поїздок до передової, благодійністю продовжують займаються, як правило, ті, хто вже загартувався «в бою».
Волонтерство нині — наче професія, яка вимагає внутрішньої дисципліни, зібраності і відданості обраній справі. І все це — на громадських засадах. Правда, не приховує О. Звягольська, віднедавна деякі полтавські волонтери стали отримувати матеріальне заохочення у розмірі мінімальної зарплати. Один із полтавських благодійників, котрий активно співпрацює з волонтерами і бачить на власні очі їхню наполегливу і нелегку щоденну справу, вирішив підтримати цих небайдужих людей. Він виділяє для матеріальної підтримки волонтерів і їхнього заохочення грошову допомогу. У Батальйоні небайдужих це жартома називають волонтерським рухом на підтримку волонтерів.
«Армія, як і раніше, потребує підтримки волонтерів, — переконана О. Звягольська. — І ми надаватиме її стільки, скільки буде потрібно. Навіть за умов, коли волонтерам стає все важче і важче працювати».
І все ж волонтерський рух в Україні, хоч як це прикро констатувати, таки слабшає. Не можна не помітити і неоднозначної оцінки ролі волонтерів у суспільстві. Якщо ще рік тому більшість українців беззаперечно пишалися цими людьми, їхньою самовідданістю та їхніми шляхетними справами, то сьогодні оцінка дещо змінюється.
Якщо проаналізувати висловлювання українців у соціальних мережах щодо подальшої доцільності волонтерського руху на підтримку армії, то можете прочитати доволі неприємні судження. На зразок того, що волонтери своєю затятою активністю розбещили далі нікуди військове командування та державні структури, відповідальні за постачання армії.
Волонтерам закидають і те, що вони самі перетворилися на таких собі професійних нероб, які нині відверто паразитують на проблемі забезпечення армії, використовують своє становище для вирішення особистих проблем, вступають у зговір із владою тощо. Прочитаєте навіть і те, що якби не було волонтерів, війна на Донбасі вже давно б закінчилася...
Дійсно, у тому вигляді, в якому нині існує в Україні волонтерський рух, взявши курс переважно на допомогу армії, таки незабаром може справді зачахнути. В інших країнах, де волонтерський рух охоплює практично всі сфери життя — від екології до допомоги нужденним в інтернатах для престарілих та хворим у лікарнях, його перспективи не обмежені. У нас вузькоспеціалізований волонтерський рух рано чи пізно вичерпає свої можливості. Це — об’єктивна реальність. Тому, вважають навіть самі його активісти, благодійницький рух має шукати нові напрямки для діяльності. Принаймні такі, куди від держави практично не надходить фінансування.
Олександр БРУСЕНСЬКИЙ, м. Полтава, фото автора
