— Цим фактом відразу вирішили скористатись українські націоналісти на чолі зі Степаном Бандерою, — говорить кандидат історичних наук Руслан Забілий — активний дослідник того періоду української історії.
Першим завданням, яке постало перед ними, було відновлення незалежності України. Коли німці перебували лише на підступах до столиці Галичини, представник Бандери якимось чином зумів передати німцям 2 документи — Меморандум та резолюцію Другого збору ОУН.
У них ішлося про наміри українців відновити незалежність України, втрачену на початку 20-х років внаслідок її окупації російсько-більшовицькими військами.
Документи відразу ж опинилися на столі в рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера, ознайомились із ними і начальник Головного командування фельдмаршал Вільгельм Кейтель та майбутній міністр окупованих територій Альфред Розенберг.
Із них вони й дізналися про прагнення українців не тільки відновити незалежність України, а й навіть мати власні збройні сили! Автори цих документів гарантували, що українці будуть союзниками у війні з більшовицькою Росією.
Але Німеччина, яка на той час захопила майже всю Європу, не потребувала союзників. Принаймні в Україні. До того ж фюрер і думки не допускав про можливість виникнення на теренах СРСР якогось державного утворення.
— Чи знали про позицію Гітлера та його найближчого оточення націоналісти? Сьогодні важко розмірковувати на цю тему, — каже Руслан Забілий. — Але, як згадував у післявоєнний час Ярослав Стецько, здогадувалися. Проте вирішили діяти і почали встановлювати на теренах Галичини, вільних від більшовиків, свої адміністрації.
І все ж основні події розгортались у Львові. Вже вранці 30 червня до міста прибула група активістів ОУН на чолі зі Стецьком. Тут їх чекали керівник Львівського міського проводу ОУН та інші підпільники.
За спогадами самого Стецька, ситуація була надзвичайно напруженою і потребувала негайних конкретних дій. Тому прибулі емісари ОУН роздали своїм соратникам доручення, які ті повинні були виконати протягом кількох годин.
Зокрема, скликати Національні збори, оголосити про створення міської управи і міліції, яка б забезпечила у місті, де вже починалися масові безпорядки, порядок. При цьому бійці батальйону «Нахтігаль», які увійшли до міста на кілька годин раніше німців, мали захопити радіостанцію.
Віддавши необхідні розпорядження, пан Стецько відбув на зустріч із митрополитом Андреєм Шептицьким, який користувався неабияким авторитетом як у церковних колах, так і серед галичан.
Вислухавши візитера, він благословив його проголошення Акта про незалежність. При цьому ще й відрядив на зібрання свого заступника — Йосипа Сліпого.
— Після цього Ярослав Стецько подався до міської ратуші, — продовжує Руслан Володимирович. — У ній панував цілковитий розгардіяш: залишаючи поспішно ратушу, радянські чиновники нищили все, що тільки можна було.
Знайшовши дивом уцілілий стіл, він нашвидкоруч накидав текст Акта та нотатки своєї промови. Незабаром прибув і Роман Шухевич, командир «Нахтігаля». Здогадуючись про вороже ставлення гітлерівців до відновлення незалежності Української держави, вони все ж вважали, що з проголошенням Акта нема чого зволікати.
Тим часом ближче до вечора у приміщенні міської «Просвіти» зібралося понад сто відомих львів’ян, прийшовши на відкриття Національних зборів. Не витримуючи напруження, деякі члени ОУН почали висловлювати думку, щоб відтермінувати захід на два дні та провести його серед більшої кількості людей в Оперному театрі.
Але і Ярослав Стецько, і його найближчі соратники, зокрема Іван Равлик, отець Йосип Сліпий та Василь Кук, наполягали не відтерміновувати цієї події.
Національні збори відкрив Стецько. Після нього виступили отець Йосип Сліпий, представник «Нахтігаля» капелан отець Іван Гриньох, професор Поляновський та представник крайового проводу ОУН на західноукраїнських землях. Василь Кук зачитав лист Бандери з пропозицією призначити головою Державного правління Ярослава Стецька, яку підтримали збори.
Про події у «Просвіті» дізнався майор абверу Ганс Кох, уповноважений вермахту в українських справах. Коли він з’явився у залі, то Стецько запросив його до президії «як гостя»: цим самим він підкреслював, хто тут господар...
Німець відмовився, але, все ж узявши слово, негативно висловився щодо зборів, закликавши їх розійтися. При цьому заявив, що «рейх не потерпить будь-якої держави на землях, завойованих кров’ю німецьких вояків, а українці, якщо хочуть німецькій владі допомогти, то мають це робити працею».
Проігнорувавши виступ німця, Стецько продовжив засідання, яке завершилося проголошенням Акта з балкона «Просвіти» перед львів’янами, що зібралися на Ринку.
Ганс Кох ще раз спробував вплинути на людей, заявивши головуючому, що той грається з вогнем.
Стецько відповів, що «грається з вогнем не менше, як Німеччина, яка вже має досвід Першої світової війни», та відрубав, що якщо Кох має що сказати, то хай наступного дня приходить до приміщення уряду. Цього німець стерпіти вже не міг і залишив приміщення...
Цікаво, що першим заступником Голови Українського державного правління став Мар’ян Панчишин, колишній депутат Верховної Ради СРСР. Це засвідчило демократичний підхід ОУН, яка прагнула до порозуміння та співпраці з представниками різних політичних середовищ, які поділяли ідею створення незалежної України.
Через три роки — в 1944-му — ця позиція втілилася в понадпартійній Українській Головній Визвольній Раді. Проголошення Акта було повною несподіванкою для німців, але у дію одразу ж був запущений весь механізм нацистської машини для нейтралізації зухвальства Бандери та ОУН.
— У час наступу вермахту, який, здавалося, невдовзі переможе Червону армію, найлегше було відреагувати жорсткими репресивними заходами, — говорить Руслан Забілий. — Але німці вдалися спочатку до вмовлянь, потім — погроз, а тоді вже до арештів.
Очевидно, гітлерівці, враховуючи зухвальство з Актом, побоювалися відразу різко реагувати: їм не хотілося без потреби провокувати повстання в тилу армії в розпал грандіозного наступу.
2 липня держсекретар Генерального губернаторства Кундт викликав на розмову у Кракові Степана Бандеру, Василя Мудрого та інших представників ОУН. Розмова переросла у допит: Кундт твердив, що тільки Гітлер може приймати рішення щодо створення якоїсь держави на Сході.
Але Бандера вперто стояв на тому, що для такого рішення йому не потрібна згода німців. «Мандат на відновлення незалежності нам дав український народ», — заявив він, після чого разом зі своїм найближчим оточенням був заарештований.
Згодом розпочалися повальні арешти та розстріли оунівців: німці зрозуміли, що українські націоналісти є єдиною силою, здатною їм протистояти на окупованих українських землях.
Тож уже навесні 1942 року ОУН ухвалила рішення про початок збройної боротьби. А за півроку на Волині та Поліссі з’явилися перші загони націоналістів, з яких і виросла Українська повстанська армія.

Сергій ЗЯТЬЄВ