Цей цикл меншою мірою випливає з політичних рішень, а радше є наслідком географічних передумов. З географічної точки зору у Росії слабке положення. Вона є найбільшою країною у світі, що охоплює 13 часових поясів, але 75% поверхні практично непридатні для проживання.
Через слабку інфраструктуру внутрішній торговельний обмін надзвичайно складний. Морська торгівля також не є сильною стороною Росії: її єдиний морський порт на теплих водах лежить на Чорному морі і може блокуватися потенційними суперниками, зокрема Туреччиною.
Сухопутне серце Росії — від Петербурга на південь через Москву до Приволзького регіону — лежить на рівнині і відкрите до нападів. Це змушує Росію постійно розширювати кордони і зони впливу задля створення буферної зони між «серцем» території і потенційними противниками.
Колись Катерина ІІ сказала: «Свої кордони можу боронити, тільки розширюючи їх». Найдовший безперервний приклад такої експансії спостерігався в радянський період, коли центр російської території захищався Сибіром, 14 радянськими республіками і сімома країнами східного блоку.
Розширення російської зони впливів пов’язане з величезними фінансовими, військовими, політичними і суспільними затратами.
У радянський період Москва мусила централізувати контроль за всім радянським простором, субсидіюючи економіку більшості республік, одночасно управляючи їхнім дуже неоднорідним населенням.
Більше того, ВВП СРСР становив половину американського, хоча обидві країни мали порівнювальну кількість населення.
В останньому десятилітті існування СРСР західні розвідувальні джерела оцінювали, що половина промислового виробництва йшла на потреби армії, а населення потерпало від дефіциту продовольчих і промислових товарів.
Звідси дилема: Росія мусить розростатись, аби існувати, але експансія в стратегічному вимірі неможлива і веде до занепаду країни.
Одвічний цикл
Цикл розвитку Росії можна поділити в першому наближенні на три фази: падіння, відродження і слабкість. Він починається від каталізатора, який приводить до ломки управління і суспільного порядку та занепаду.
У ХІІІ столітті це була монгольська навала; у ХVІІ столітті — велика смута; у ХХ столітті — революція, розпад СРСР і фінансова криза 1998 року.
Розпад дає імпульс до наступного етапу циклу — відродження. Під час кризи пануюча система набирає нової форми, як правило, із сильною особистістю на чолі.
Ця особа творить стабільну систему, в рамках якої Росія може консолідуватись і зміцнити кордони. Ця особа пробуджує почуття національної ідентичності і допомагає росіянам та периферійному населенню об’єднатись у спільному патріотизмі.
Але ніхто не зміг відповісти на виклик, яким є географічне положення Росії. Всі потрапляли у ту ж саму проблематичну схему: намагалися забезпечити центральну територію, розширюючи свою зону впливу, і тим самим закладали фундамент під майбутній занепад.
Коли починають з’являтися неминучі труднощі (які можуть мати політичний, суспільний, військовий чи економічний характер), Москва закручує гайки і діє більш агресивно не тільки в межах власних кордонів.
Занепадаючі системи часто породжують жорстоких керівників. Найзнаменитішим керівником фази слабкості був Йосиф Сталін. Так само після успішних років правління Івана ІІІ і його спадкоємців настали катастрофи посухи і голоду.
Тоді Іван ІV — названий Грозним — безжально обмежив свободу пересування і оголосив серію війн Речі Посполитій, які після його смерті привели до громадянської війни.
З історичної точки зору внутрішній і зовнішній тиски приводили до політичної, економічної і суспільної стагнації аж до моменту, коли руйнація змушувала проводити повну трансформацію.
Часом ця трансформація мала чисто політичний характер — як прихід до влади Хрущова після Сталіна. Іншим разом падала вся система, викликаючи хаос — як падіння Російської імперії чи Радянського Союзу. І цикл починався знову.
Цикл Путіна
Кар’єра Путіна і зміцнення його влади вписується в російський історичний цикл. Після падіння СРСР Москва втратила контроль над сусідніми країнами.
У Росії запанував хаос. Невдалі спроби переходу до ринкової економіки через так звану шокову терапію привели до радикальної приватизації і виникнення олігархів: ВВП упав на 40%, у 1998 році настала глибока фінансова криза.
Уряд утворили кілька десятків партій із дуже різними програмами, які старалися знайти платформу порозуміння у новій політичній системі.
Росіяни безрезультатно шукали нової ідентичності, яка об’єднала би їх так, як раніше СРСР.
У багатьох регіонах розвинувся сепаратизм, а між Москвою і кавказькими республіками — особливо Чечнею — вибухнула кривава війна.
У 1998 році керівником Федеральної служби безпеки — спадкоємниці КДБ — Єльцин призначив бюрократа з Петербурга Володимира Путіна. Службам поставили завдання зупинити хаос. Єльцин вважав, що Путін як людина ззовні у Москві не буде становити для нього загрози.
Путін і його кадри з Петербурга (колишні агенти КДБ) здійснили рішучі кроки для вирішення багатьох проблем, які підточували Росію, і вже через рік Путін став прем’єром.
Він поставив ультиматум регіонам щодо фінансової і політичної підтримки центру і жорстоко переслідував сепаратизм.
Ефективність Путіна переконала московські еліти, що варто його підтримати, і врешті він змінив Єльцина у президентському кріслі.
На той час Путіна вважали великим реформатором, який зміцнює країну економічно, політично і соціально. Він підпорядкував собі олігархів, відновив контроль держави за стратегічними ресурсами.
Він легко маніпулював політичними партіями, підкорив бунтівний Кавказ, пересваривши і підкупивши різні групи повстанців.
Путіну допомогла удача: у 2004 році світові ціни на енергоносії та попит на природний газ в Європі почали різко зростати — акурат коли Росія відбудувала свій енергетичний потенціал після розвалу СРСР.
Надходження валюти привело до збільшення ВВП у 2000–2009 роках аж у десять разів! Стандарт життя росіян зріс учетверо, а розподілений дохід підвищився аж на 160%. Показники безробіття і бідності знизилися наполовину.
Одночасно разом зі зростанням доходів прийшли більші витрати на озброєння: Путін збільшив витрати на армію вп’ятеро.
Майже весь період правління Путіна російська економіка і фінансова ситуація були відносно стабільними і Москва зосередилася на боротьбі за відновлення зони впливу.
НАТО і Євросоюз розширилися, включивши до свого складу колишніх членів Варшавського договору і радянські республіки. США, зайняті війнами в Афганістані і Іраку після 11 вересня, були менше активними, що розв’язало Москві руки у боротьбі проти демократії.
У 2002 році Росія утворила власний військовий союз ОДКБ (Організація Договору про колективну безпеку) для противаги НАТО. Серія відключень постачань газу до європейських країн привела до ситуації, що Україна і Грузія не були прийняті до НАТО. Потім у 2008 році Росія напала на Грузію, але НАТО не втрутилося.
На Заході Путіна представляли як агресора, але росіяни вихваляли його як людину, завдяки якій їхня вітчизна відновила авторитет світової держави. Тим самим Путін виконав суспільний договір із народом.
Ознаки слабкості — провісник початку наступної фази
Попри популярність Путіна його правління почало проявляти ознаки слабкості. Спочатку у 2014 році впала проросійська влада у Києві. Росія спровокувала антидержавні і сепаратистські виступи в Україні, але ці спроби показали лише обмеженість впливів Москви.
Агресія Москви проти України змусила Євросоюз і США спільно накласти санкції на Росію і її впливових громадян. У той самий час ціна нафти сягнула дна, впавши до 40 доларів за барель.
Поєднання низьких цін на нафту і західних санкцій привело до падіння західних інвестицій у 2014 році на 50%. Роком пізніше вони впали до нуля.
Російський рубль утратив у 2014 році 45% своєї вартості і весь 2015 рік валюта залишалася нестабільною. З країни втікав капітал: 160 мільярдів доларів — у 2014 році і 85 мільярдів — у 2015му.
Економічна ситуація вдарила по простих громадянах. Разом зі знеціненням рубля 25% росіян відчули скорочення заробітків, а 15% втратили роботу. Середня зарплата впала нижче 450 доларів на місяць і нині є меншою, ніж у Китаї, Румунії чи Сербії.
У середньому росіяни витрачають 50% своїх доходів на їжу, а більше половини переконано, що у найближчому майбутньому їхня фінансова ситуація ще погіршиться.
Поточна рецесія у Росії йде в парі з помилками закордонної політики в Україні і патовою ситуацією у відносинах із Заходом. Протягом останніх двох років Кремль мав внутрішню підтримку внаслідок анексії Криму й інтервенції в Сирії наперекір позиції Заходу, але такі дії дають тимчасове патріотичне піднесення.
Кризи — економічна і закордонної політики — сильно обмежують маневр уряду Путіна, змушують «національного лідера» посилювати авторитарність згідно з правилами історичного циклу.
Навіть Іван Грозний починав як популярний правитель, продовжуючи зусилля дідуся щодо перетворення Росії із середньовічної регіональної держави на імперію. До тих пір коли голод і програні війни почали загрожувати його правлінню, Іван став тим безпощадним володарем, яким пам’ятає його історія донині.
Подібна доля чекає і Путіна, який постав перед тими самими дилемами і незабаром буде змушений приймати трудні рішення, щоб зберегти владу і утримати стабільність країни, одночасно захищаючи її кордони.
Протягом останніх двох років еліти відсунулися від нього, наслідком чого стало падіння кількох найпотужніших людей у країні. Він стурбований, що ці відсунуті лідери повстануть проти нього. Путін оточує себе лояльними співпрацівниками, які не мають жодного впливу, крім наданого Путіним. Усе більше невпевнений у лояльності армії і служби безпеки, російський керівник створив власну армію — Національну гвардію — у складі 400 тисяч осіб, підпорядкованих безпосередньо йому.
Путін правив Росією залізною рукою останні 16 років і користується популярністю. Однак протягом останніх двох років показники підтримки уряду впали з 66 до 26%, а підтримка самого Путіна — з 88 до 74%.
На недавніх парламентських виборах у вересні активність електорату була найнижчою з часу розпаду СРСР, що вказує на відсутність віри громадян у систему і уряд.
Під впливом усе більше авторитарного президента уряд ввів драконівські закони, які дають інструменти для придушення можливого спротиву громадян, якби їх нинішнє незадоволення вилилось в активних діях.
Внутрішні виклики йдуть у парі зі зростаючим тиском на закордонних партнерів. Російська інтервенція в Україні вагається від замороженого конфлікту до конфлікту низької інтенсивності. Захід зберіг санкції проти Росії і навіть розглядає їх посилення.
НАТО продовжує будувати свої позиції на російській периферії і спроби Москви зміцнити своє положення в контактах із Заходом завершилися нічим.
Росія може посилити ескалацію ворожості на різних фронтах, але ризикує посиленням ізоляції і повторенням ситуації в період між Леонідом Брежнєвим і Михайлом Горбачовим.
Не йдеться про те, що Росія перебуває на межі падіння, просто країна входить у чергову фазу історичного циклу, коли стає ослабленою, а одночасно високоагресивною.
Саме через це Путін буде діяти не з позиції сили, а боротися за виживання. Протягом певного часу Росія дасть собі раду попри ослаблення, але врештірешт цикл буде розвиватися за своїм законом. І тоді почнеться наступна фаза — трансформації.
За матеріалами
зарубіжної преси
Євген ПЕТРЕНКО
