Майже півроку на чолі уряду він використав для організації дострокових виборів. На них Пашинян пішов із власним блоком політичних партій, який отримав назву «Блок Пашиняна».
Вірменський закон про вибори ставить політичним блокам бар’єр у сім відсотків голосів виборців, аби бути представленими у парламенті. Натомість політичні партії, щоб долучитися до парламентської законодавчої роботи, мають подолати п’ятивідсотковий бар’єр.
У підсумку виборів структура попереднього парламенту фактично дзеркально повторена, але цього разу на користь «Блоку Пашиняна». Така, умовно кажучи, «оксамитова революція» у Вірменії досі залишає відкритими чимало принципових питань як внутрішньої вірменської політики, так і зовнішньої політики.
Насамперед у внутрішній політиці незрозуміло, наскільки Пашиняна підтримує вірменська діаспора. За шість тижнів до виборів у Франції помер найбільш відомий «французький вірменин» Шарль Азнавур. Але вірменська діаспора у більшості країн Західної Європи і США досі представлена знаковими громадськими і бізнесовими діячами.
Вірменська діаспора залишається серйозним фактором внутрішньої політики «материкової» Вірменії. Вважається, що більшість її представників лояльно ставиться до контролю Вірменії над Нагірним Карабахом.
За тиждень до дати голосування на дострокових виборах Пашинян зробив «хід конем» та санкціонував активність прокуратури щодо колишнього президента Вірменії Роберта Кочаряна — вихідця з Нагірного Карабаху.
Останній попри невдоволення Росії був заарештований за звинуваченнями в організації теракту 17 жовтня 1999 року у вірменському парламенті, де того дня були вбиті більшість урядовців.
До самої відставки Роберта Кочаряна у 2008 році Нікол Пашинян вважав його своїм особистим ворогом. Арешт Кочаряна, здається, показав ступінь визначеності Пашиняна щодо пріоритетів свого політичного курсу.
Після цього у Москві відразу згадали, що в Єревані розташоване найбільше на Північному Кавказі американське посольство, та почали підозрювати Пашиняна у намірі «витіснити» Росію з Кавказу.
Ступінь готовності Пашиняна до різких геополітичних дій визначається його готовністю або неготовністю до пошуку компромісів з Азербайджаном.
З одного боку, під час виборчої кампанії Пашинян відвідав Нагірний Карабах та запевнив у незмінності його підтримки з Єревана.
З іншого боку, без урегулювання цього застарілого конфлікту неможливо вивести Вірменію на простір європейської та євроатлантичної інтеграції. Адже Нагірний Карабах є тим якорем, який прив’язує Вірменію до колісниці російської геополітики.
Утім, навряд чи до остаточної консолідації влади у своїх руках Пашинян буде готовий до різкої переорієнтації вірменської політики. Скоріше за все, він намагатиметься балансувати на російському напрямку хоча б тому, що вся вірменська енергетика належить російським олігархам.
До того ж на території Вірменії розташована найбільша за кордоном російська військова база. Тому будьякі спроби змінити «інтеграційний курс» неминуче супроводжуватимуться намаганнями Росії залучити «російську вірменську діаспору» до корекції курсу Єревана.
Але далі все буде ще цікавіше. Адже на карту поставлено домінантний вплив Росії не тільки у Вірменії та на Північному Кавказі, а й фактично у всьому КаспійськоАзовськоЧорноморському регіоні.