Йдеться як про органи розвідки і безпеки, дипломатії й армії, так і про державні та приватні підприємства (на чолі з енергетичним сектором), наукові і науково-дослідні інститути, аналітичні установи, навчальні заклади, приватні кримінальні агентства чи армії, де знаходять «роботу» ветерани збройних сил і спецслужб.
Особливу роль виконують різноманітні інструменти інформаційної політики на чолі з інтернет-порталами, телекомпаніями чи іншими електронними медіа (так звані фабрики тролей), які спільно зі створеними і фінансованими Кремлем інститутами та фондами поширюють у світі контент, який формує образ реальності відповідно до цілей політики Кремля.
Вся ця розвідувально-пропагандистсько-бізнесово-дипломатична машина спрямована на активне формування політичної і економічної ситуації в окремих країнах.
Зокрема, через втручання у будівництво бізнесової інфраструктури, яка діє на користь Москви, маніпуляцію і дезінформацію громадської думки, агресивне розвідувальне проникнення у ключові центри формування громадської думки і державної влади, інспірування суспільних конфліктів та напруги у відносинах із закордонними партнерами.
Добір конкретних засобів та методів залежить від специфіки кожної з держав, особливо від її ролі і значення в реалізації стратегічних цілей Москви. Незалежно від цього деякі інструменти впливу і методи їх застосування мають універсальний характер і застосовуються на всьому євроатлантичному просторі.
До них належать: створення хаосу, дестабілізація суспільної і політичної ситуації, розпалювання конфліктів між сусідами, нав’язування політичному дискурсу тем, які поляризують європейську громадську думку з метою посилення кризи проекту європейської інтеграції.
Пріоритетними територіями діяльності Росії є Центральна Європа і Західні Балкани. Описані вище методи і засоби служать розбудові інфраструктури, яка забезпечує здійснення впливу на ключові політичні процеси, формування геополітичної ситуації в регіоні.
З метою реалізації цих планів першочерговим завданням для Кремля є блокування розширення НАТО на балканські держави та ослаблення впливів Заходу.
Головним інструментом впливу у пострадянських державах, приміром в Естонії чи Латвії, є численна російська меншина, а також русифіковані групи населення, які населяють східну частину України чи Білорусь.
Завдяки послідовній діяльності протягом останніх років проросійським партіям удалося здобути сильну позицію в Латвії і Естонії, що дозволило їм впливати на політичні процеси та доступ до інформації, пов’язаної з обороною і безпекою.
Цей інструмент у руках Кремля дає йому можливість впливати на внутрішню ситуацію в країні та відносини із сусідами (у тому числі із самою Росією), а в разі конфлікту має стати ключовим елементом деструкції збройного опору держави.
Традиційним інструментом в арсеналі російської імперії з незапам’ятних часів залишаються національні меншини, етнічні і релігійні конфлікти в середині держав або на пограниччі між ними.
Дуже добрим прикладом у цьому контексті є польська меншина в Литві і в Україні, українська в Польщі чи угорська в Україні і Словаччині.
Невипадково розвідувальна експансія Росії останніми роками збігається з відродженням і посиленням ворожості у відносинах між цими державами на тлі спорів про минуле або статусу.
У багатьох країнах Центральної Європи і Балкан дуже істотним козирем Москви є традиційні проросійські симпатії, наявні нині у суспільних групах та політичних середовищах, етнічно не пов’язаних із Росією.
Їхнім джерелом є історичні, культурні і релігійні зв’язки (Сербія, Македонія, Чорногорія, Болгарія) або сентименти з часів СРСР у посткомуністичних середовищах (Чехія, Словаччина).
Це знаходить своє віддзеркалення у високому рівні підтримки політичних сил і окремих політиків, які пропагують бачення міжнародної політики у відповідності з концепцією Москви, реалізують ініціативи, спрямовані на зміцнення відносин із Росією.
Іншим інструментом в арсеналі Росії, сформованому ще в часи холодної війни, є антиамериканські, антиєвропейські та, узагальнюючи, антизахідні настрої, що особливо популярні у націоналістів і правих радикалів, а також пацифістських і антикапіталістичних сил у кожній європейській країні.
Росія, як і СРСР, здійснювала і здійснює проникнення у ці угруповання і використовує закладену там агентуру, маніпулює їхніми діями в напрямку ескалації внутрішніх конфліктів у державах Заходу з метою ослаблення здатності до ефективної оборони.
Пряма антизахідна риторика традиційно використовується партіями і середовищами російської меншини. Подібним чином Кремль експлуатує інші страхи і фобії, наявні у суспільствах регіону: зокрема, страх перед масовою імміграцією мусульманського населення чи загрозою тероризму.
Окремою сферою формування впливів і тривалих зв’язків із Росією є економіка. Саме економічні і фінансові зв’язки дають гарантію найбільшої політичної користі, становлять інструмент тиску на залежні від них уряди. Особливо добрі результати дає залежність від енергетичної сировини — головного багатства Росії.
Конфлікт на Сході України та втручання в наші внутрішні справи в поєднанні зі спробами повного контролю над Білоруссю та розбудова військової інфраструктури на наших кордонах несуть із собою поглиблення політичної і військової нестабільності в безпосередньому сусідстві з Центральною Європою. Подібні наслідки несуть дії Росії на території балтійських держав, Польщі тощо.
Підтримка за допомогою розвідувально-пропагандистського апарату партій російської меншини і проросійських організацій, за своєю сутністю антисистемних і антизахідних, може змінити баланс політичних сил у деяких країнах і навіть спричинити розпад ЄС і НАТО в нинішньому форматі.
Такий сценарій, поза сумнівом, означатиме дуже серйозне пониження рівня безпеки Центральної Європи.
Агресивний розвідувальний наступ Росії також передбачає розміщення на ключових посадах російської агентури, яка забезпечить Кремлю доступ до стратегічної інформації про НАТО.
Доброю ілюстрацією серйозності загроз і їх масштабу є відомий випадок Германна Сімма — керівника одного з агентств Естонії, відповідального за співпрацю з НАТО, та наступні арешти офіцерів естонської армії і служб безпеки за підозрою, а потім і засудження за співпрацю з російською розвідкою.
Подібних випадків, на жаль, немало у багатьох країнах Центральної Європи. Але вони становлять лише вершину айсберга, підтверджуючи слушність наших роздумів і серйозність ситуації: російська розвідка посилює активність у Центральній Європі.
Під особливою загрозою перебуває енергетична безпека регіону. Багаторічні інвестиції Москви у розбудову енергетичної інфраструктури поставили Європу у залежність від поставок нафти і газу.
Супроводжуючий його розвідувальний наступ спрямовано на формування в управлінських структурах, експертних середовищах центрів формування громадської думки європейських країн для захисту інтересів Росії у сфері енергетики.
Кремль уже отримав реальний ефект у формі впливового лобі країн, фірм і груп впливу, які блокують усі ініціативи, спрямовані на незалежність під поставок енергосировини з Росії.
Суттєвим елементом, який стримує проекти диверсифікації, є брак солідарності окремих регіональних партнерів. Наприклад, Угорщина веде політику, спрямовану на реалізацію інтересів Росії у регіоні.
Велику загрозу для безпеки регіону у тривалій перспективі становлять тісні бізнесові зв’язки російських фірм із суб’єктами з країн Центральної Європи і Балкан також в інших галузях економіки.
На практиці в путінській Росії як державні, так і приватні фірми, особливо великі концерни, присутні на Заході, перебувають під контролем апарату безпеки.
До них належить ставитися не тільки як до представників російської держави, але й як до інтегральної частини розвідувального апарату, який агресивно підтримує операції, спрямовані проти Заходу.
Перспективи шансів Росії щодо залучення країн Центральної Європи і Балкан до своєї зони впливу дуже незначні. Москва не має достатнього позитивного потенціалу, який був би притягальним для держав і суспільств регіону.
В арсеналі засобів, використовуваних Кремлем, домінують інструменти силового характеру зі значним негативним змістом, спрямовані на генерацію і підтримку політичної нестабільності та примусову економічну залежність, які в перспективі завжди приводять до погіршення суспільно-економічного клімату та умов життя населення.
Незалежно від симпатії і проросійських сентиментів або бізнесових зв’язків у регіоні панує переконання, що користь від приналежності до ЄС багаторазово перевищує можливий профіт від близьких зв’язків із Росією.
Але це не означає, що проведення послідовних деструктивних і дестабілізуючих дій Москви не дасть очікуваних нею результатів у більш далекому майбутньому.
За певних умов вона може змінити існуюче нині негативне ставлення на позитивне та вплинути на зростання у державах регіону посилів для зближення з Росією.
Щоб так сталося, цей процес має супроводжуватись іншими негативними явищами у самому ЄС і НАТО, а де-факто — їхнім розпадом. В іншому випадку реалізація планів Москви не має шансів.

Євген ПЕТРЕНКО