Ве­ли­ку вдяч­ність та по­ва­гу укра­їн­кам Бель­гії за iхню ді­яль­ність із за­хис­ту на­ціо­наль­них ін­те­ре­сів Ук­раї­ни в Бель­гії та знач­ну во­лон­тер­ську ро­бо­ту ви­сло­вив Над­зви­чай­ний і Пов­но­важ­ний По­сол Ук­раї­ни в Ко­ро­лів­стві Бель­гія, пред­став­ник Ук­раї­ни при ЄС за су­міс­ниц­твом Ми­ко­ла То­чиць­кий.
На свят­ку­ван­ні бу­ло все без­до­ган­но: ор­га­ні­за­ція ве­чір­ки, чу­до­ві, ви­шу­ка­ні, са­мо­до­стат­ні і гар­но вбра­ні жін­ки в ук­ра­їн­ських ви­ши­ван­ках, з ко­ра­ля­ми і з ус­міш­ка­ми на об­лич­чях... А ще — смач­ню­щі стра­ви!
На сто­лах ра­ду­ва­ли око квіт­ко­ві де­ко­ра­ції, які май­стер­но ви­ко­на­ла Ган­на Шпин­да. По за­вер­шен­ні ве­чір­ки їх мож­на бу­ло при­дба­ти, а кош­ти від них пі­шли на по­тре­би во­їнів АТО. Кож­но­му учас­ни­ку діс­тав­ся смач­ний кра­си­вий пря­ник із ло­го­ти­пом Об’­єд­нан­ня.
При­ві­та­ти юві­ля­рок за­ві­та­ла з Ки­єва Хрис­ти­на Па­тик, за­сно­вни­ця брен­ду одя­гу «Зер­но». Оплес­ка­ми укра­їн­ки Бель­гії зу­стрі­ча­ли сво­їх по­друг, які на мить ста­ли мо­де­ля­ми й успіш­но де­мон­стру­ва­ли ко­лек­цію від еко­ет­ноб­рен­ду «Зер­но».
Ме­ні по­щас­ти­ло по­зна­йо­ми­ти­ся з На­та­лією Осташ, го­ло­вою Об’­єд­нан­ня ук­раї­нок Бель­гії. На­ро­ди­ла­ся па­ні На­та­лія у міс­ті Тур­ка, що на Львів­щи­ні. Жар­то­ма на­зи­ває своє рід­не міс­то сто­ли­цею Бой­ків­щи­ни. За­кін­чи­ла фа­куль­тет іно­зем­них мов Дро­го­биць­ко­го пе­да­го­гіч­но­го ін­сти­ту­ту.

До­ля так скла­ла­ся, що ни­ні жи­ве й пра­цює в Бель­гії. Вже чо­ти­ри ро­ки очо­лює Об’­єд­нан­ня ук­раї­нок Бель­гії. Во­на люб’­яз­но по­го­ди­ла­ся від­по­віс­ти на за­пи­тан­ня.
— Па­ні На­та­ліє, час стрім­ко ле­тить. Од­ні по­ко­лін­ня змі­нюю­ть­ся ін­ши­ми. Ва­ша ор­га­ні­за­ція жи­ве й про­дов­жує ді­яль­ність. Ось уже 70 літ! Ма­буть, вар­то при­га­да­ти тих, за­вдя­ки ко­му цей лан­цю­жок жі­но­чої ді­яль­но­сті ук­раї­нок у Бель­гії не пе­ре­ри­ває­ть­ся...
— У 1945 році до Бельгії прибуло, за різними оцінками, від 15 до 20 тисяч українців. Ці люди відповіли на пропозицію бельгійського уряду працювати у вугільних шахтах. Вони не хотіли повертатися до України, окупованої радянською владою.
Як відомо, один у полі не воїн. Молоді хлопці і дівчата це дуже швидко зрозуміли і почали гуртуватися. Так і виникла перша українська організація в Бельгії — Український допомоговий комітет, а при ньому жіноча секція.
У 1948 році на першому конгресі українців Бельгії 18 жінок заявили про створення окремої організації — Об’єднання українок Бельгії.
У тому ж 1948 році була створена і Світова федерація українських жіночих організацій. ОУБ є одним із засновників СФУЖО, поряд із союзами українок Америки, Канади, ОУЖ Німеччини та Великобританії. До сьогоднішнього дня ОУБ залишається членом СФУЖО.
Будь-яка організація будується на власному ідейному підґрунті. Для ОУБ це перш за все — збереження і пропагування всього, що є українським, — культури, традицій, історії, а головне — мови.
— Ва­ша ор­га­ні­за­ція має пев­ну ме­ту, зав­дан­ня?
— Насамперед всебічно допомагати Україні. Плекати почуття єдності, історичної нерозривності та зберігати культурну спадщину українського народу.
Дбати про збереження української ідентичності. Зберігати та налагоджувати нові зв’язки з міжнародними, зокрема жіночими, організаціями, представляти перед ними українське жіноцтво та захищати інтереси українського народу.
— Пев­но, ска­же­те кіль­ка слів про пер­ших очіль­ниць Об’­єд­нан­ня ук­раї­нок Бель­гії?
— Першою очільницею Об’єднання українок Бельгії у 1948 році стала пані Зінаїда Витязь, інженер за фахом, яка народилась у Харкові. До війни викладала креслення у Харківському проектному інституті. Пані Зінаїда була душею організації довгих 26 років — аж до 1974 року.
За цей час вона об’їздила Бельгію вздовж і впоперек. До 1950 року, тобто всього за 2 роки, було створено 15 осередків.
На жаль, у 1960 році почалася масова міграція українців за океан — в пошуках кращої долі вони прямували до США, Канади, Австралії. У 1960 році у Бельгії залишилося всього п’ять осередків об’єднання. Але це не послабило жіночого руху і ті, хто тут залишився, продовжували працювати з потрійною енергією.
У 1969 році Об’єднання українок Бельгії було офіційно зареєстроване як неприбуткове товариство у Бельгійському моніторі, перший статут також був опублікований саме тоді.
Діяльність післявоєнного періоду не надто відрізнялася від сьогоднішньої. Жінки організовували свята, різноманітні заходи, виставки народного мистецтва, вели просвітницьку роботу серед бельгійців, до яких доносили, хто такі українці, пояснювали, що є така країна Україна, але вона тимчасово окупована.
Свято вірили в те, що їхня Батьківщина стане незалежною і самостійною. Усіма своїми діями намагалися наблизити цей день.
Хочу розповісти ще про такий випадок. У 1991 році померла секретарка централі Об’єднання українок Бельгії пані Анна Борачок. Померла від серцевого нападу після маніфестації у Брюсселі, під час якої вона разом зі своїми посестрами вимагала звільнення України від комуністичного поневолення.
Як написала мені її онука, вона померла щасливою, бо знала, що скоро зможе повернутись у рідну домівку. Отже, наші попередниці проводили політичні акції, пікетували Посольство тодішнього СРСР, як ми останнім часом це робили перед посольством Росії.
— Як уда­ва­ло­ся збе­рег­ти рід­ну мо­ву, тра­ди­ції?
— В усі часи Об’єднання українок Бельгії відігравало важливу просвітницьку роль. При осередках працювали українські школи і садочки. Дітей, які народжувалися на бельгійській землі, навчали української мови, історії, пісень, українських народних танців.
До речі, цікавим є те, що діяльність садочків у 1970-х роках частково фінансувалася з дотації Союзу українок Америки, що свідчить про тісну співпрацю і взаємодію українських жіночих організацій у світі ще до появи Інтернету і сучасних технологій.
Між іншим, завдяки старанням пані Зінаїди Витязь у 1950-х роках на регіональному радіо Hainaut-Centre існувала щомісячна програма українською мовою.
В той час, коли зв’язку з рідною землею не було, жінки організовували збори коштів для допомоги українцям інших країн — наприклад Польщі, Бразилії. З 90-х років, коли Україна стала незалежною, вся гуманітарна допомога направилася в Україну.
— Ви має­те осе­ред­ки там, де пе­ре­ва­жа­ють укра­їн­ки?
— З новою хвилею еміграції у 2000-х роках організація отримала друге дихання. Новоприбулі українки у 2012 році створили осередок в Антверпені. А Революція Гідності та початок війни на Донбасі стали поштовхом до створення у 2014 році осередку у місті Брюссель.
Зараз наш історично найстаріший осередок у містечку Льєж успішно співпрацює з двома молодшими. Серед членкинь нашої організації є такі, які народилися вже на бельгійській землі, і ті, хто народився в Україні — хто до Другої світової війни, а хто вже в незалежній державі. Наймолодшим нема ще 30, а найстаршим — за 80 років.
Ми всі різні, але в цьому величезне багатство нашої організації, яка переплела в собі найрізноманітніші таланти для спільної праці на благо громади й України.
— Ви жи­ве­те ак­тив­ним жит­тям, про­во­ди­те ба­га­то за­хо­дів...
— Ми успішно проводимо культурні проекти, беремо участь у виставках, міжнародних фестивалях, організовуємо покази фільмів, концерти музичних колективів. Наше завдання — просувати позитивний імідж України, пропагувати і поширювати нашу культуру, нагадувати про Україну за будь-якої нагоди.
— Не за­ли­шає­ть­ся осто­ронь Ва­ше об’­єд­нан­ня і від проб­лем, які за­раз в Ук­раї­ні?
— Попри все наша головна мета сьогодні — допомогти Україні захиститися від ворога і зберегти свою територіальну цілісність. Тому останні роки більшість наших зусиль спрямовано на допомогу захисникам України.
Ми допомагали і донецьким кіборгам, і батальйонам «Азов» та «Айдар», і бійцям «Правого сектора», і окремим бригадам української армії.
З нашою допомогою купувалися тепловізори, пристрої нічного бачення, берці, одяг, кровоспинні засоби, рентген-апарати, апарати Єлізарова, ліки. Останній наш «трофей» — дрон для бійців «Айдара», двоє з яких були присутні на ювілейному вечорі.
— Па­ні На­та­ліє, Вам є з ким пра­цю­ва­ти, є ко­му ска­за­ти вдяч­не сло­во...
— Звісно, хочу подякувати всім тим, завдяки кому наш ювілейний вечір став можливим. Насамперед членам організаційного комітету, які провели не одну суботу і неділю разом, обдумували до деталей усі дрібниці.
Серед активістів — Надія Бойченко, Оксана Гезей, Ольга Голова, Людмила Димнич, Леся Ігнатюк, Леся Ільшина, Люся Клименко, Тетяна Мяус, Надія Сеничак, Ольга Суха, Ірина Храпко, Людмила Черепаніна, Галина Шаповал.
Мої слова вдячності за допомогу на відстані і моральну підтримку Терезі Проць і Катерині Згадзай.
— Ви по-осо­бли­во­му від­зна­чи­ли жі­нок, які ба­га­то ро­ків сво­го жит­тя при­свя­ти­ли ор­га­ні­за­ції «Об’­єд­нан­ня ук­раї­нок Бель­гії»...
— Передусім хочу подякувати за довголітню працю Марії Капечук, Марії Карпі, Ользі Михайлюк, Одарці Галабурді, Любові Лиско, Марії Галабурді, Терезі Проць, Ганні Шпинді, Галині Шаповал. Ми вирішили подарувати їм ікони Матері Божої.
Ці ікони виготовила українка Олена Кабаровська, яка живе у Херсоні в Україні. Пані Олена — мама хворого на ДЦП 10-річного хлопчика Назара. Виготовленням ікон вона збирає гроші на лікування своєму синові.
Отож, замовивши в Олени ікони, ми зробили ще одну добру справу — допомогли дитині пройти курс реабілітації у місті Трускавці. Тож нехай Пресвята Богородиця охороняє кожну жінку-берегиню. Сьогодні ми знаємо точно: «Україна там, де є українки!»

Люд­ми­ла ЧЕ­ЧЕЛЬ,
Ки­їв — Брюс­сель
Фо­то ав­тор­ки