Майже третина цих коштів потрапила у Німеччину і саме там почали найбільше критикувати Китай.
Весною 2017 року Німеччина, Франція й Італія виступили разом на форумі ЄС з пропозицією створення окремого механізму контролю за закордонними інвесторами у державах — членах ЄС. На практиці йдеться передовсім про китайців.
Багато союзників у цій справі вони не здобули, переважно через те, що Китай устиг збудувати в Європі різнорідну, але вірну собі коаліцію. Найважливішими союзниками Пекіна є країни півдня континенту та нові члени ЄС на чолі з Угорщиною. Ці поділи вказують на найбільшу слабкість Європи в контактах із Китаєм — відсутність спільної стратегії.
Китаю європейські країни надають дуже різного значення і бізнесової ваги залежно від свого рівня розвитку. У Німеччині китайці інвестують у високі технології; у Швеції вони викупили тамтешню автопромисловість на чолі з маркою «Вольво».
У Великій Британії — важливий для них енергетичний сектор (китайці гарантували собі участь у будівництві атомної електростанції) та, природно, ринок нерухомості в Лондоні.
Франція чи Італія дуже привабливі як країни — лідери в моді, стилі життя і дизайні. У Франції китайці стали власниками знаменитого у туристичній галузі Club Med, а в Італії — численних ексклюзивних марок одягу. Натомість Балкани і Південь мають стратегічну цінність, становлять «ворота» в Європу.
Саме їм припадає важлива роль у реалізації глобальної китайської стратегії під назвою «Ініціатива поясу і шляху», а інакше Нового Шовкового шляху. На цю програму, представлену у 2013 році президентом Китаю Сі Цзіньпіном, влада у Пекіні готова витратити понад 100 мільярдів доларів.
«Ідеться про створення нових транспортно-логістичних хабів-вузлів, як морських, так і сухопутних та сполучення Тихоокеанського регіону з Європою кількома різними шляхами», — говорить Радослав Риффель, працівник Азіатського банку структурних ініціатив, створеного два роки тому за ініціативою Китаю для противаги американським впливам.
Він об’єднує майже 60 держав Азії і Європи. До нього належать не тільки прокитайські країни, але й Німеччина та Франція, які ставляться до Пекіна досить скептично.
У поетичній назві Ініціативи поясу і шляху йдеться про дуже прагматичні і земні речі: китайські товари мають потрапляти в Європу швидше, дешевше і безпечніше. Особливе значення надається Греції, де китайська фірма Cosco, використовуючи економічну руїну Еллади, взяла під свій контроль величезний термінал у Піреї.
Китайці переконали уряд в Афінах, щоб він нейтралізував профспілки, а взамін за цю гарантію спокою здійснюють розбудову терміналу. Так Пірей став великою брамою для китайських товарів, призначених для європейських ринків. Потім шлях має проходити через Македонію, Сербію і Угорщину.
У Сербії особливе ставлення до китайців. Перспектива сербського членства в Євросоюзі залишається туманною, зате китайські політики охоче відвідують Белград. Китайці вже купили занепалий сербський металургійний комбінат, позичили сербам понад 5 мільярдів євро на транспортні проекти.
В Угорщині вже не все йде так гладко. Коли китайські фірми мали отримати без конкурсу контракти на ремонт колії з Будапешта до сербського кордону, фінансовану завдяки китайському кредиту, Європейська комісія постановила втрутитись. Інвестицію затримано, а через кілька місяців Угорщина поступилася. Конкурс оголосили, але ніхто не має сумніву, що замовлення усе одно отримають китайці.
Зрозуміло, що керівництво Євросоюзу також зацікавлене у створенні швидких і ефективних транспортних коридорів, але не обов’язково за таким маршрутом. Брюссель воліє інвестувати у шлях, який пролягав би через Болгарію і Румунію, які вже є членами ЄС.
Клопіт для ЄС полягає в тому, що на півдні континенту економічна криза змінила свідомість суспільств. Китайцям там довіряють більше, ніж Брюсселю, який занадто швидко приймає німецьку аргументацію.
Німців там вважають суворим фінансовим жандармом, який змушував греків і португальців до величезних жертв. Після цього болісного лікування німецькі пропозиції чи застереження на Півдні Європи сприймаються нелегко, зі значними дискусіями.
Навпаки, там охоче згадують, як їх змушували приватизувати державне майно, розпродувати фамільні цінності. А покупцями стали китайці — вони виложили гроші на порт у Піреї і на енергетичний сектор Португалії. Тому їх там люблять як альтернативу Північній Європі, яка вимагає чергових зречень і бюджетної дисципліни.
Найбільшу гостинність до китайців проявляють португальці, які спеціалізуються на так званих «золотих» візах. Їх можна купити, придбавши нерухомість у Португалії за півмільйона євро (ліміт падає до 300 тисяч, якщо будинок потребує капітального ремонту).
Цікаво, що на карті китайських інвестицій у ЄС на останньому місці залишається Польща. Однією з причин, напевно, стала пам’ять про перипетії з контрактом фірми Covec, яка обіцяла збудувати до Євро-2012 два відтинки автостради Лодзь — Варшава. Інвестиція остаточно завершилася компрометацією: з обох будівельних майданчиків Covec вигнали через гігантські спізнення.
Європейські політики, особливо з найбагатших країн, нарікають на відсутність симетрії, коли йдеться про можливості взаємного інвестування в Євросоюзі і в Китаї. Перед китайцями в багатьох країнах Євросоюзу нині розстелюють червоні килими, але європейських інвесторів у Китаї не вітають.
Щоправда, китайці поволі відкривають свій ринок, але на власних умовах. Проблема в тому, що нині з ними складно сваритися, бо на практиці Європа втратила єдиного потужного союзника, яким є Сполучені Штати.
Саме Трампу китайці мають завдячувати, що співпраця з ними стала для Європи практично неминучою. Американський президент своїм ізоляціонізмом практично заштовхує Старий континент у китайські обійми.
Про те, щоб Китаю — як колись — закидати порушення прав людини, ніхто в ЄС уже серйозно не думає. На тлі політики Трампа навіть Китай виглядає захисником вільного ринку і основ розвитку світової економіки.
Китайці в Європі багато купують й інвестують, намагаючись не привертати великої уваги. Вони добре знають, що частина їхньої діяльності викликає у європейців певне роздратування. Але врешті-решт китайці — майстри дипломатії.
Євген ПЕТРЕНКО
