Але навіть публічні доповіді деяких розвідувальних служб впливових країн світу засвідчують факт від’їзду верхівки «Ісламської держави» із зон боїв та збереження ідеологічного і фінансового ядра терористичної структури.
Крім того, ізраїльська розвідка висловлює стурбованість закріпленням ісламістів на Синайському півострові, який межує з Ізраїлем і радикально орієнтованим палестинським сектором Газа. Також слід пам’ятати про присутність радикальних ісламістів у Лівії.
Тому поки що надто оптимістично вести мову про «рішучу перемогу». Ісламісти перегруповують свої сили та готуються до продовження «священної війни» у новому форматі та, можливо, на нових фронтах.
Натомість власне у Сирії максимально загострилося протистояння між різними «коаліціями переможців» над «Ісламською державою Іраку і Леванту». З одного боку, на поверхню вийшли протиріччя між Туреччиною, Росією й Іраном. Ця «неприродна коаліція» була ефективною, доки був спільний ворог у вигляді «Ісламської держави».
Після 2017 року Росія намагається мінімізувати військову підтримку сирійського режиму Асада, адже Володимиру Путіну треба переобиратися на основі пропаганди «перемоги», а не безкінечної війни в Сирії.
Туреччина більше стурбована американською підтримкою сирійських курдів та запобіганням реальному створенню незалежної курдської держави на Півночі Іраку, де у квітні 2018 року плануються президентські вибори.
Натомість Іран після умовної перемоги в Сирії вимушений сконцентруватися на війні проти Саудівської Аравії, яка триває в Ємені. За умов такого перегляду пріоритетів основних гравців у Сирії у Сочі готується проведення сирійського форуму національного примирення.
Утім, турки не погоджуються на представлення за столом переговорів у Сочі сирійських курдів. У критичний період війни в Сирії режим Башара Асада офіційно визнав автономію «своїх» курдів, адже вони ефективно воювали проти «Ісламської держави». Це стало серйозним подразником для турків.
«Переграти» невтішні для себе результати сирійської війни також готовий Катар, який тісно взаємодіє з Туреччиною. Днями емір Катару Аль-Тані відвідав Анкару та профінансував черговий виток війни.
Курс США на розділ території Сирії перекреслює завчасно проголошену «перемогу» Росії. Реджеп Ердоган веде активні бойові дії проти сирійських курдів, хоча їх активно підтримує Трамп. США сподіваються переозброїти сирійських курдів та знову кинути їх проти режиму Асада.
У свою чергу, курди розраховують скористатись американською підтримкою для військово-політичного об’єднання з іракськими курдами та для офіційного проголошення незалежного Курдистану. Тому реально Ердоган воює в Сирії за збереження територіальної цілісності Туреччини.
Найсумніше для Анкари, що турки не лише не відчувають у цьому процесі беззастережної підтримки від союзників по НАТО, а й пам’ятають, що спроба військового перевороту в липні 2016 року фактично була підтримана тоді США і ФРН.
Внаслідок цього замороженими досі залишаються турецько-американські відносини, адже Анкара вимагає від Вашингтона видати опозиційного турецького політика Фетхуллаха Гюлена, якого Ердоган вважає особистим ворогом. Натомість ФРН відмовила видати Туреччині колишніх турецьких військових, які після провалу путчу 2016 року емігрували до Німеччини.
Отже, сирійський формат глобальної дестабілізації не лише послаблює такі авторитетні союзи, як НАТО, а й стимулює глобальну нестабільність.

Андрій МАТРИНОВ