Оголошення кандидатури В. Путіна відбулося раніше, ніж очікувалось: не на щорічній прес-конференції президента 14 грудня, а під час візиту у Нижньому Новгороді. Здається, влада хотіла відвернути увагу від величезної іміджевої поразки, якою стало рішення Виконкому МОКу від 5 грудня про виключення РФ від участі у зимових Олімпійських іграх у 2018 році. МОК дозволив російським спортсменам брати участь в Іграх лише під олімпійським прапором.
Вибір аудиторії — робітників «ГАЗу», які уклінно просили Путіна виставити свою кандидатуру під час старанно поставленого спектаклю, свідчить про його звернення до традиційного електорату як представника «простого народу».
Президентські вибори мають величезне значення для стабільності російської моделі влади з огляду на центральну позицію президента у системі. Її визначають широкі конституційні повноваження, а також індивідуальні риси Путіна. З 2000 року він сформував свій образ арбітра розмаїтих груп інтересів в еліті, а також — особливо після анексії Криму — національного лідера, який легітимізує авторитарну модель в очах суспільства завдяки своїй харизмі і агресивній міжнародній політиці.
Вибори у Росії демонструють не стільки волю виборців, скільки результат змови правлячої групи, а також мобілізації адміністративного апарату в умовах маргіналізації опозиції, безумовного домінування Кремля в медіа-сфері і систематичних порушень громадянських свобод. Позбавлення суспільства політичної суб’єктності перетворює вибори на плебісцит, який проводиться в умовах політичної пустоти без реальної рівноправної конкуренції між кандидатами чи боротьби інтересів різних соціальних груп.
Влада кожного разу старається легітимізувати виборчу фікцію, а одночасно створити враження, що кандидат Кремля є безальтернативним — ніхто не може загрожувати його політичній позиції, ніхто краще не може керувати державою. Контроль за виборчим процесом, перебігом кампанії і настроями суспільства гарантує безпеку і багатство владної еліти.
Вибори являють собою лише видимість діалогу влади із суспільством, а виборчі обіцянки кандидата від влади імітують турботу держави про громадян та спільність інтересів суспільства й еліти. Вибори становлять також нагоду для визначення реальних настроїв суспільства в системі, де обмежені стандартні канали комунікації «суспільство — влада». Вони дозволяють контролювати неполітичні («конструктивні») вимоги суспільства і навіть включати їх у виборчі обіцянки кандидата Кремля або санкціонованої «внутрісистемної» опозиції, щоб розмити потенціал протесту.
Поточний етап розвитку путінської моделі характеризується стагнацією та інерцією (нерідко його порівнюють із брежнєвською епохою «розквіту маразму») в економічній, політичній та ідейній сферах. Заходи щодо мобілізації суспільної підтримки для влади концентруються на негативних елементах: нав’язування антизахідної ідеології на основі синдрому ворога і «оточеної фортеці», «ресовєтизації» політики пам’яті і реабілітації вкрай авторитарних зразків здійснення влади.
Важливим викликом для Кремля є проблема з легітимізацією авторитарної моделі влади. Джерелом виклику є перспектива збереження у найближчі роки економічної стагнації, яка негативно впливає на матеріальне становище населення. Одночасно вичерпується загальнонародна ейфорія після анексії Криму. Кошти геополітичної конфронтації із Заходом стають усе більше відчутними для суспільства, бізнесу і політичної еліти.
Влада досі не представила суспільству жодної програми комплексних економічних реформ. Навіть її проголошення залишиться пустою декларацією, враховуючи дисфункціональність моделі управління економікою, її крайню політизацію та страх перед політичними наслідками реформ.
Кремль стурбований наростаючим незадоволенням суспільства, а передовсім — вдалою мобілізацією протестного потенціалу опозиціонером Олексієм Навальним навколо гасла боротьби з розповсюдженою у Росії корупцією. Нині ні масштаб, ні динаміка протестів, організованих Навальним, не створюють безпосередньої загрози для влади: причиною є зарівно високий негативний рейтинг опозиціонера, як і репресії щодо його прихильників та роз’єднаність російського суспільства.
Але в еліті наростає розуміння відсутності адекватних інструментів виявлення прихованого потенціалу протесту і реальної підтримки для влади і президента. Тривожним сигналом для Кремля були місцеві вибори у Москві у вересні 2017 року — намагання влади максимально знизити активність не запобігли доброму результату демократичної опозиції.
Ключове значення для проектування результатів виборів має підбір кандидатів, де-факто здійснюваний Кремлем. З виборчого процесу усунено Олексія Навального — єдиного кандидата, який може скласти реальну конкуренцію (але не загрозу) для Путіна. Перехопити протестний електорат має Ксенія Собчак, відома журналістка, яка критикує самого Путіна.
Цю кандидатуру більшість експертів однозначно вважають кремлівським проектом. На відміну від Навального, Собчак не має власного політичного середовища і шансів на реальну участь у виборах. Тим самим Собчак легітимізує сконструйовану Кремлем фікцію конкурентних виборів, тоді як Навальний закликає до бойкоту через відмову йому в участі.
Кремль намагається не стільки реально провести чесні вибори, як створити відповідну пропагандистську картинку, ілюзію дотримання права. Особливий виклик стоїть перед регіональною владою: вона мусить забезпечити очікуваний результат голосування в «білих рукавичках» без відкритого фальшування.
Офіційна програма Путіна очікується в перші дні 2018 року, але вже зараз чітко видно два головних напрямки пропаганди: діалог з молоддю (як реакція на дії Навального) та демографічні ініціативи, адресовані найбіднішим соціальним групам — традиційному електорату президента. Путін здійснив реверанс у бік ліберальних середовищ і захисників прав людини, доручивши адміністрації «проаналізувати» рекомендації Ради з прав людини стосовно порушення у Росії прав людини і громадянських свобод.
Але про справжні наміри влади свідчать ініціативи, які підтверджують нинішній репресивно-ізоляціоністський курс режиму. До них належить робота Ради Федерації над запобіганням зовнішньому втручанню у суверенність Росії, розширення закону про закордонних агентів на медіа, обмеження свободи слова і зібрань.

Петро ПЕТРІВ