Але до 1979 року шах Ірану Реза Пахлаві і саудівські королі жили в тісному союзі: спільно боролися з комунізмом і арабським соціалізмом. Усе змінила ісламська революція в Ірані. Мусульмани повстали проти корумпованої і проамериканської влади шаха, а революціонери закликали єдиновірців в інших державах до того самого. З того часу саудівська політика має одну мету — поборення впливів Ірану, де тільки можна.
Обидві сторони підтримували релігійний екстремізм. Саудівці завдяки нафтовому буму почали масово відкривати і фінансувати школи крайнього, ваххабітського ісламу в Пакистані і Ємені, щоб обмежити вплив шиїтів. Іран чинив так само: фінансував і тренував «Хізбаллу» у Лівані, «Хамас» на палестинських територіях чи шиїтських бойовиків у нинішньому Іраку. Бойовики обох держав відрізняються кольорами прапорів та шарфів, але задум той самий: вести релігійну війну не на своїй території коштом сусідів.
Імовірно, саудівці цілеспрямовано затіяли скандал з Іраном. Роздмухування конфлікту з Іраном маскує невпевненість саудівської влади щодо майбутнього і глибоку суспільну трансформацію у Саудівській Аравії.
Незважаючи на суперечку, Іран і Саудівська Аравія подібні, як дві краплі води: недемократичні теократії, переконані у Божій благодаті і провідній ролі на Близькому Сході. Обидві держави отримують прибутки від енергетичної сировини і займають дуже далекі місця у рейтингу найбільш демократичних держав: за рейтингом тижневика «Економіст» Іран — на 158, Саудівська Аравія — на 161 місці (із 167 держав). Зате ці країни на провідних місцях за кількістю виконаних смертних вироків — 150 у Саудівській Аравії у 2015 році, майже 300 — в Ірані у 2014-му.
У цих країн подібні демографічні проблеми, хоча пересічний саудівець у чотири рази багатший від іранця. Понад 60% мешканців обох країн мають вік менше, ніж 30 років, і мало спільного з панівною теократією. Молодь не пам’ятає ісламської революції 1979 року — формуючого явища для покоління батьків. В Ірані четверта частина молоді не працює, у Саудівській Аравії — аж 30%. Із 63-х мільйонів іранців у так званому продуктивному віці тільки 23 мільйони мають роботу. Навіть антиамериканізм, досить поширений в іранських медіа і майже відсутній у саудівських на рівні пересічних громадян, є подібним.
Аль-Каттех з Бруклінського інституту називає Саудівську Аравію заведеною економічною бомбою: за рік валютні резерви впали більш ніж на 100 мільярдів доларів (з 730 до 620 млрд). Запасів вистачить щонайбільше на п’ять років. Тим часом до 2020 року треба створити три мільйони робочих місць, але звідки їх узяти? Кожний з-поміж молодих безробітних, враховуючи його очікування і ситуацію в регіоні, може стати потенційним рекрутом джихаду.
Страх Аравії перед Іраном випливає також з диспропорції сил. Іран — це 80-мільйонна держава з 2,5-тисячолітньою історією на фундаменті цивілізації світового значення. 30-мільйонна Саудівська Аравія існує неповне століття після захоплення у 1924 році Мекки і Медини у Хашимітів, нинішніх правителів Йорданії, і завдяки нафтовим родовищам.
Неприродну перевагу Саудівській Аравії надавали Сполучені Штати: фінансували оборону, підтримували Саддама Хусейна, який воював з Іраном, усували від влади іранських лідерів. Кілька останніх років політичний розклад — США і Аравія проти Ірану — поволі руйнується. Американці сумніваються у цінності союзу з Саудитами — колишній міністр оборони Роберт Гейтс іронізував, що «саудівці будуть воювати з Іраном до останнього американця». У Вашингтоні розрахували: порозуміння з Іраном дасть більше користі, ніж збереження антагонізму.
На випадок зміни політики США Саудити вже розробили план Б: розвинути весь набір інструментів, щоб контролювати Іран без американської допомоги. З цією метою потрібно відбудувати вісь Ріяд — Каїр — Дамаск, підтримувати палестинську єдність, диктаторську владу в Ємені, розвивати відносини з новими партнерами — Росією, Китаєм, Індією.
У липні 2015 року Іран, підписавши атомний договір, порозумівся з міжнародним співтовариством — незабаром повне скасування санкцій. Протягом року китайські інвестиції і контракти з Іраном подвоїлись. Apple, Peugeot та інші світові марки контрактують посередників у Тегерані. Саудити відчувають — ґрунт усувається з-під ніг.
Найбільшою перевагою Саудівської Аравії мала бути передбачуваність. Зміни мали бути еволюційними і контрольованими, не так, як в Ірані. Тільки Саудівська Аравія вже давно перестала бути оазисом спокою: у 1975 році саудівському королю брат стріляв у голову, у 1979-му Мекку захопили сунітські екстремісти, у 1987-му понад 400 шиїтів і сунітів загинули у заворушенні під час хаджу. Саме внутрішньої дестабілізації Саудити бояться найбільше.
Кожний бунт чи соціальний неспокій в офіційному трактуванні Саудівської Аравії має одну причину: зовнішнє втручання і не мусульманський елемент, під яким треба розуміти шиїтський або єврейський. В уяві саудівської влади самочинна, без зовнішнього впливу активність суспільства неможлива.
У 2016 році на армію і зброю саудівці виділили понад 25% бюджету (57 мільярдів доларів) — Іран тільки четверту частку від цього, тобто приблизно 17 мільярдів доларів (5% бюджету). Обидві держави мусять також утримувати близьких до них бойовиків за кордоном. Полем змагання стали кілька держав: Ірак, Сирія, Ліван, Бахрейн, Ємен і Афганістан.
Саудівці все ще можуть розраховувати на багатьох союзників — вони створили недавно мусульманську антитерористичну коаліцію, але важливі арабські країни не поспішають розривати відносини з Іраном. Найпотужнішим союзником Аравії, замість США, стає Ізраїль, але це партнерство Саудити не афішують.
Ні правителі Ірану, ні Саудівської Аравії не перебувають у згоді з власними суспільствами. Іран дуже повільно, але все-таки трохи стабілізував політику — це простежується у поведінці президента Хассана Рохані. Саудівці, навпаки, відколи у минулому році до влади прийшов король Салман і його недосвідчений син, реагують непередбачувано. Про це свідчать хоча б витрати на озброєння і посилене фінансування сунітських бойовиків.
У цьому конфлікті міжнародній спільноті нікого підтримувати. Хоча багатомільярдні військові контракти з саудівцями та іранцями спокушають Захід, швидко може настати час, коли буде соромно за таку співпрацю. Як партнери вони мало дають, але багато вимагають і стають обтяженням, особливо Саудівська Аравія, бо те, що Іран грає не за правилами, відомо давно.
Європі і США саудівсько-іранський конфлікт приносить лише погані результати: антизахідний джихад, «Ісламська держава», терористичні замахи, дестабілізований Ліван, війни в Сирії, Іраку і Ємені, поділених палестинців, міграційну кризу і ще низку інших проблем. У цьому конфлікті краще не підтримувати якусь одну сторону, бо обидві проповідують релігійний екстремізм. Якщо так триватиме — перемогу в обох державах здобуде джихад і радикали.
Євген ПЕТРЕНКО