Проте навряд чи можна говорити про успіхи талібів. На думку експертів, наступ талібів у Кундузі свідчить не стільки про їх силу, скільки про слабкість. Таліби прагнуть знову прийти до влади в Афганістані, яку втратили у 2001 році. Тим часом їх нездатність утримати контроль над столицею провінції Кундуз, попри виняткові сприятливі обставини, насправді є їхньою поразкою. Ніщо не вказує на те, щоб в окресленому майбутньому вони створили свою державу в Афганістані.
Однією з головних позитивних умов для наступу талібів було (вже переглянуте) рішення США про виведення бойових підрозділів з Афганістану. Згідно з підписаним 30 вересня 2014 року двостороннім договором, у 2015-му американські сили були скорочені до 9800 солдатів при підтримці 3000 союзних солдатів НАТО.
У 2016 році мало відбутися скорочення американських і союзницьких сил наполовину і перебування їх лише в Кабулі і Баграмі, а у 2017-му — до кількох сотень радників. Але вересневий наступ на Кундуз змусив Барака Обаму у жовтні переглянути своє рішення, припинити виведення американських військ і відновити бойовий характер місії.
На думку директора Афганського інституту стратегічних досліджень Давуда Морадіана, Обама від самого початку мав у Афганістані тільки одну мету — вивести війська. Наслідки такої політики нікчемні. Експерти підкреслюють, що у першій фазі інтервенції США вдалося встановити відносну стабілізацію, але участь у війні в Іраку обмежила оперативні можливості США, і у 2006 році таліби активізувались. Обама, попри вихід з Іраку, за час першої каденції (2010–2011 рр.), нічого не зробив для стабілізації ситуації в Афганістані.
Іншою помилкою США була толерантність до анархії у внутрішньополітичних відносинах в Афганістані. Нині безпека в окремих провінціях більше залежить від політики губернатора, ніж від влади в Кабулі. Наприклад, за події у Кундузі головна провина лягає на тамтешнього губернатора Мохаммада Омара Сафі, який одразу після нападу талібів утік із країни.
Діаметрально інша ситуація в провінції Балх, зі столицею у місті Мазарі-Шаріф: тамтешній губернатор Атта Мохаммед Нур не тільки дбає про безпеку в провінції, а й про економічний розвиток як головну умову стабілізації. У багатьох провінціях безпека спирається на теоретично проурядову міліцію, місцевих ватажків, у тому числі екс-моджахедів, які часто тероризують місцеве населення набагато жорсткіше, ніж таліби.
Аналізуючи недоліки американського плану відведення військ, не можна оминути такої проблеми, як значна інфільтрація структур безпеки терористами і фантастична корупція, що паралізують ефективність системи управління.
Головною проблемою Афганістану є політико-економічна криза, яка негативно впливає на безпеку і стимулює міграцію афганців до Європи. У цьому контексті нагадаємо, що афганці становлять другу за кількістю групу серед мігрантів, які прибули до Європи у 2015 році (щонайменше 212 тисяч).
Варто підкреслити, що таліби не чіпають цивільного населення. Їх терористичні напади спрямовані майже виключно на урядові і військові об’єкти та іноземців. Нині таліби контролюють частину північноафганських провінцій Баглан і Бадахшан, де проживають ісмаїліти. У Бадахшані, в ісмаїлітському місті Ямган, під тиском місцевого населення таліби відмовилися від плану знищення відновленої фондом культури Ага Хана могили ісмаїлітського поета і філософа Насіра Клусрава.
На зайнятих ними територіях таліби дозволяють діяльність громадських і гуманітарних організацій, пов’язаних з Ага Ханом, зокрема клінік (Aga Khan Health Service) і мікробанків (The First MicroFinanceBank), хоча згідно з панівною інтерпретацією, діяльність банків суперечить законам шаріату. Представники банку заявили, що переконані у відповідності їхньої діяльності Корану, і, під впливом старійшин племені, таліби змирилися. Зрештою, це феномен, — попри брак будь-яких каральних інструментів ліквідації заборгованості, вона не перевищує 1%.
Джерелом політичних проблем Афганістану поряд зі згаданою вже корупцією та терором «проурядової» міліції, що блокують інвестиції у провінціях, є двовладдя. Президентські вибори у 2014 році завершилися патом, коли Абдулла Абдулла, кандидат національної коаліції, де верховодили таджики, піддав сумніву обрання пуштуна Ашрафа Гані. У результаті Абдулла Абдулла став «керівником виконавчого комітету». Ця посада, хоч і не передбачена афганською конституцією, навмисно створена, щоб закінчити конфлікт, але це призвело до взаємного блокування обох «президентів», адже повноваження Абдулли Абдулли практично не відрізняються від президентських.
У всіх міністерствах посади поділили так, щоб обидві сторони могли здійснювати взаємне блокування. Це спричинило параліч інституцій і поглиблення кризи. Іншим чинником стимулювання безробіття, бідності і кримінальної активності стало виведення військ США, яке призвело до втрати роботи тисячами осіб.
Нині найбільшою проблемою безпеки Кабулу є не загроза терористичних замахів, тим більше — наступ талібів (у найближчому майбутньому взагалі не розглядається), а загроза кримінального викрадення людей для отримання викупу.
Варто пам’ятати, що таліби в Афганістані не є однорідним табором. Крім домінуючої групи мулли Ахтара Мансура, існує частина талібів, які не підтримують його. Частина терористів, партизанів і місцевих міліцій керуються своїми інтересами, зазвичай, кримінального характеру. Таліби контролюють афганську контрабанду опіуму. Майбутні мирні переговори суперечать інтересам тих, кого не цікавить участь у владі, політична або ідеологічна платформа, а лише кримінальна діяльність або реалізація інтересів третіх осіб.
Останнє стосується передовсім ІД в Афганістані. Так званий вілайят Хорасану створено у січні 2015 року, а очолює його колишній в’язень Гуантанамо Абдул Рахім Муслім Дост. Хоча сила ІД в Афганістані незначна, цій організації вдалося взяти під контроль значну частину провінції Нанганхар, а також означити свою присутність у Бадахшані. Особливу стурбованість викликає факт, що ІД в Афганістані має значно більші фінансові ресурси, ніж таліби, хоч і не контролює жодного наркотрафіка.
Для Саудівської Аравії ІД в Афганістані може бути інструментом стримування Ірану на східному фланзі у зв’язку із загрозою поглиблення сунітсько-шиїтського конфлікту. Пакистан, натомість, традиційно вважається афганцями найбільшим ворогом і джерелом проблем. Стабілізація Афганістану не на руку Пакистану з багатьох причин, зокрема через альтернативні транзитні шляхи, територіальні претензії, пов’язані з невизнанням Афганістаном так званої лінії Дюранда і вимогою повернення колишньої північно-західної прикордонної провінції з Пешаваром, а також наростанням конфлікту навколо використання водних ресурсів.
Таліби Мансура виявляють потенційну готовність до переговорів, і через це радикальні таліби висловлюють невдоволення контактами з урядом, у переговорах не зацікавлені також місцеві ватажки і наркобарони. І цим належить пояснювати зростання активності талібів у 2015 році — Мансур прагнув довести, що контролює ситуацію і здатний подолати конкурентів, але ця мета не була досягнута.
2015 рік показав, що слабкість талібів, не здатних до відновлення політичного контролю, не означає швидкого успіху на мирних переговорах. Наразі таліби виявляють досить помірковану гнучкість. Натомість не можна поєднати політичну систему на основі виборів із шаріатом, до якого прагнуть таліби. Домовленість може бути досягнута виключно в разі згоди талібів на участь у владі в рамках нинішньої системи або виділення їм суверенного емірату з нинішньої території Афганістану — поки що не видно готовності талібів до першого рішення і згоди уряду на друге.
Євген ПЕТРЕНКО