Криза у Росії розпочалася задовго до встановлення санкцій і зниження ціни на нафту, причому останнє здається досить тривалим трендом, доказом чого є те, що навіть напруга на лінії Іран — Саудівська Аравія і чутки про загрозу війни не викликали підвищення цін.
Думається, що економічне сповільнення Китаю, вихід на ринок нафти з американських сланців та з Ірану, а у перспективі збільшення видобутку Тегераном, який тепер отримав можливість інвестувати у свою видобувну промисловість, означає, що падіння цін — це явище, яке буде тривати довший час.
Щодо санкцій, то справа виглядає складніше. Схоже, багато хто на Заході хотів би повернення до business as usual з Росією. Очевидно, що має значення нав’язувана росіянами теза про «спільну боротьбу з тероризмом». На перешкоді порозуміння стоять, однак, Сполучені Штати, чий президент, на відміну від більшості європейських лідерів, перебуває радше під тиском через завелику м’якість до Кремля, ніж надмірну рішучість.
Росія ж під сильним тиском обох факторів — санкцій і низької ціни на нафту. З точки зору Москви певним запобіжником є довготерміновий характер більшості контрактів на нафту і газ, тому коли ціна нафти впала зі 100 до 30 доларів, то доходи Росії автоматично не впали втричі. Тим не менше падіння цін настільки принципове, що проблеми Кремля будуть зростати.
МВФ і Світовий банк ще кілька місяців тому передбачали падіння ВВП Росії від 2 до 4% при прогнозі ціни на барель приблизно 50 доларів. Отже, якщо середньорічна ціна у 2016 році буде в межах 30 доларів, то це падіння може стати більш драматичним. Варто при цьому пам’ятати, що у Росії через корупцію кожна фірма незалежно від масштабу діяльності втрачає постійно певні кошти.
Люди перестали довіряти рублю і не хочуть ні тримати гроші в банках, ні купувати облігації. Фінансові резерви Росії при цьому скорочуються, що принципово ускладнює утримання курсу рубля. З іншого боку, падіння його вартості дозволяє за ідентичну кількість твердої валюти отримати більше рублів. Отже, для найбідніших людей рублів вистачить, а втрачати буде середній клас.
До них влада може застосувати поліцейські засоби — але пам’ятаймо, що за винятком, можливо, Чечні, Дагестану чи Інгушетії, Росія була останніми роками радше авторитарною державою, ніж диктаторською (не згадуючи вже про тоталітаризм) — іншими словами, влада має ще певний «резерв закручування гайок».
Росія може «по-тихому» піти на економічні концесії в галузі видобувних ліцензій, проте тут також існують три перешкоди. Перша — західний бізнес пам’ятає випадок концерну TNK-BP і як Росія поставилася до західного інвестора. Друга — метою Кремля є будівництво імперії, а не існування як сировинного додатка до Заходу. Третя (хто знає, чи не найважливіша) — правляча у Кремлі група принципово ставить свої інтереси вище інтересів Росії.
Політично Росія може відступити, але, по-перше, це суперечить її природі, по-друге — сьогодні важко уявити собі сценарій, за якого президент Путін відступає і не втрачає обличчя. Перешкодою на шляху до політичного порозуміння із Заходом є і неймовірно розкручена націоналістична істерія, яка (навіть якщо нині є меншою, ніж, скажімо, рік тому) залишається надалі гігантською. Тому невідомо: чи націоналізм є інструментом в руках Кремля, чи вже став силою самою в собі.
Виникає запитання, чи не є більш правдоподібним сценарієм «втеча вперед», тобто розгортання чергової фази війни в Україні? Якщо попередній гамбіт не приніс очікуваного результату, то згідно з логікою авантюриста, який багато років грає ва-банк, належить підняти ставку. Тому, на жаль, не можна виключати якоїсь кризи, наприклад у балтійських державах.
Найбільше треба боятися того, що Захід буде порівнювати збройну силу НАТО і Росії (відомо, сила НАТО є більшою), а не ступінь бойової готовності обох сторін і психологічний чинник. Аби так не сталося, що теоретично сильніший і багатший програє, бо не встигне вступити у гру, поки Росія знову когось «визволить».
Економічні проблеми Росії творять спокусу, щоб схилятися до сценарію банкрутства режиму, але побічні наслідки вимагають підходити до такого сценарію з великою обережністю. Зрештою, Захід завжди найбільше боявся саме хаосу у Росії. Важливо, щоб цей страх не спонукав наших партнерів із НАТО і ЄС порозумітись із Кремлем на шкоду інтересам України і принагідно — здоровому глузду.
Навряд чи криза змусить Росію стати на шлях реформ: кожна більша реформа у Росії вимагає значної напруги, якщо не революції. Звичайно, в істеблішменті є люди, які, як Герман Греф, розуміють необхідність реформ. Про це говорив незадовго до смерті колишній прем’єр і одночасно багаторічний керівник зовнішньої розвідки Євген Примаков.
Такі люди, як Примаков, не були прихильниками Заходу, навпаки, виступали проти нього, але в них було почуття реалізму, як далеко можна просунутися по цій стежці. У випадку нинішніх кремлівських правителів складається враження, що найбільшим викликом є визначення пропорції між ненавистю до Заходу, бажанням особистого збагачення та почуттям реалізму.
Петро ПЕТРІВ