Росіянам удалося навіть поєднати німецько-французькі зусилля в напрямі швидкого скасування економічних санкцій.
Зокрема, французький міністр економіки Емануель Макрон днями побував у Москві та наголосив на потребі скасування санкцій проти Росії вже до кінця літа поточного року, причому незалежно від виконання або невиконання умов Мінських угод.
З цією позицією фактично солідаризувався німецький віце-канцлер соціал-демократ Зігмар Габріель. Ці ж політики досить активно просувають ідею побудови другої черги газопроводу «Північний потік» дном Балтійського моря. Тому твердження про безславне завершення «нової східної політики» Німеччини часів канцлера Герхарда Шредера поки що виглядають передчасними.
Зрозуміло, що на всі ці політичні процеси, так чи інакше, вимушена реагувати Ангела Меркель. Вона традиційно обережно ставиться до різких рухів у зміні політичного курсу, доки переконливі аргументи не засвідчили доцільності цих змін.
Значна частина німецького бізнесу, яка орієнтується на Сполучені Штати, продовжує переконувати керівництво Німеччини у доцільності продовження економічного тиску на Росію, навіть незважаючи на серйозні економічні збитки, яких німецька сторона від цього зазнає. Однак виправдовувати цей курс Меркель може лише реальними успіхами в процесі реалізації Мінських угод.
Здається, що оцінки ситуації, які Меркель отримує від німецької розвідки і німецьких дипломатів, які працюють у місії ОБСЄ на Донбасі та у ролі посередників на мінському переговорному процесі, дають підстави для висновку, що угод не дотримуються обидві сторони. Зрозуміло, що українська сторона намагається переконати Меркель у тому, що першопричини невиконання Мінських угод у войовничій позиції Росії.
Недавня заява Володимира Путіна у Краснодарі на передвиборчому форумі «Єдиної Росії» про «штучність» кордонів України в Донбасі вкотре доводить слушність української позиції. США також продовжують переконувати німців і французів у тому, що лише економічний тиск і політична ізоляція в Європі зупиняють агресивні наміри Путіна щодо України.
Утім, Німеччина намагається зайняти «неупереджену збалансовану позицію» та вимагає від України демонструвати більшу готовність до компромісу з «ДНР-ЛНР». Тим паче, що замирення Донбасу будь-якою ціною дасть привід німецькій владі остаточно відмовити у наданні статусу біженців громадянам України, які з Донбасу переселилися до Німеччини.
Крім того, на кону врегулювання стоїть майже чотириста тисяч робочих місць у Німеччині, які гарантовані контрактами з Росією. Нехтування цим фактором може послабити позиції християнських демократів уже навесні — восени поточного року, коли вибори до місцевих ландтагів відбудуться відразу у чотирьох німецьких землях.
Зрозуміло, що за таких обставин максимум, якого може досягти українська сторона,— це домагання від німців посилення тиску на Кремль, який має припинити військову допомогу сепаратистам у «ДНР-ЛНР», вивести війська з цієї території, погодитися на відновлення українського контролю над усіма ділянками українсько-російського державного кордону.
Утім, здається, що Меркель не дуже схвально сприйняла українську позицію щодо неприйнятного змісту окремих частин Мінських угод, зокрема щодо амністії бойовиків, гіпотетичного проведення виборів на цих територіях не у повній відповідності з українським законодавством, перекладання на українських платників податків утримання сепаратистських територій.
З іншого боку, виходячи з власних демократичних переконань, Меркель також не може повністю пристати на російські аргументи щодо тотальної «провини» України за невиконання Мінських угод. Німеччина не хоче, аби кон’юнктура конфлікту на Донбасі залежала від динаміки передвиборчих процесів у Росії, де у вересні 2016 року відбудуться думські вибори, та США, де в листопаді цього ж року мають пройти президентські вибори.
Також треба розуміти, що домінуюча політична культура в Німеччині не дає можливості некритичного прийняття моделі «відмови» України від своєрідного варіанта «мультикультурності», тобто законодавчого закріплення однакових прав і свобод для всіх громадян України, незалежно від мови їхнього спілкування між собою.
Німеччині, як класичному прикладу успішної федеративної держави, також непросто сприйняти українські аргументи щодо унітарності та заперечення «федералізації», на якій наполягає Путін.
Це означає, що українська роз’яснювальна робота серед німецьких еліт і в інформаційному просторі німецького суспільства має бути постійною та більш ефективною. Без цього не варто розраховувати на адекватне сприйняття німцями українських національних інтересів у процесі замирення на Донбасі.
Андрій МАРТИНОВ