Проте нема сумніву, що це не є найбільш бажана для Москви опція. Відомі слова Лаврова про те, що тільки Росія прагне зберегти інтегральність України, були не тільки проявом кремлівського цинізму й фарисейства, а також ознакою того, чого насправді прагне Росія.
Кремль хоче, щоб Новоросія була частиною не Російської Федерації, а України, проте на особливих умовах. Чітку вказівку на це дають Мінські домовленості. Згідно з ними, Київ має здійснити конституційну реформу в порозумінні із сепаратистами зі збереженням їхнього спеціального статусу. І саме це має розвалити Україну із середини — конституційно гарантувати можливість втручання Росії в наші справи. Йдеться про підпорядкування всієї України, а не лише її окремих регіонів.
Усе вказує на те, що Захід грає на досягнення певного компромісу з Росією. Найчастіше в цьому контексті звучать слова про згадану «фінляндизацію» України. Таке рішення, з одного боку, йде назустріч інтересам Кремля (НАТО і ЄС виштовхуються подалі від російської зони впливів), а з іншого дає шанс Україні на спокійний розвиток. Крім бажання повернутися до співпраці з Росією, Захід відчуває страх перед хаосом у цій країні. Багато керівників, у тому числі Барак Обама, нагадували, що не йдеться про усунення Володимира Путіна з посади.
Однак Росія нині не має ні найменшого бажання йти на компроміс у питанні України. Бо для чого, якщо вона наразі, крок за кроком, шматок за шматком, реалізує свій планмаксимум?
Ілюзією є думка, що влада в Кремлі спокійно спостерігатиме за демократичними змінами на берегах Дніпра. Крім геополітичного чинника, для президента Путіна також важливою є затримка поширення «демократичної інфекції». Якби припустити, що Україна змінюватиметься на краще, то для Росії, яка впадає в глибоку кризу, це буде черговим важливим стимулом для проведення таких змін у себе.
Крім того, надання Києву можливості самостійної реалізації своїх внутрішніх справ у ситуації, коли Москву на берегах Дніпра ненавидять, як ніколи раніше, означало б, що можливості впливу на українські справи будуть з кожним днем обмежуватись.
Нові Мінські домовленості віддаляють цю та інші загрози. Але нічого плекати ілюзії: після короткого перепочинку війна на Сході України може спалахнути з новою силою.
Проте слід пам’ятати, що Захід давав і дає надалі великі гроші на відбудову України, отже, опція повної віддачі її в зону російських впливів небажана. Однак Путін відверто прагне до ситуації, в якій Європа не матиме іншого виходу. При черговій ескалації конфлікту сепаратисти підуть ще далі, а «спеціальний статус» буде стосуватися вже більшої частини України. Ще кілька таких «порозумінь», як мінське, — і федералізація (тобто розкол) нашої держави стане фактом.
Поділ України, крок за кроком, є для Росії набагато менш витратним і вартісним, ніж відкрита війна, якої побоюються західні держави. У регіоні Донецька і Луганська нема численних російських підрозділів, поточні завдання виконують місцеві сепаратисти, козаки та закордонні найманці. Відкриту війну вести такими силами неможливо.
Не підлягає сумніву, що якби Росія використала всю свою силу, то Українська армія не мала б великих шансів, але для Москви така операція обійшлася б дуже дорого, адже відповідь Заходу, напевне, буде набагато рішучішою. Ну і, зрозуміло, кошти на утримання такої великої території були б неймовірними.
Утім, такий сценарій на разі Москві не загрожує. Нинішні санкції дійсно роблять своє, але, схоже на те, що ці кошти враховані у російських планах. Натомість у момент, коли сепаратисти не виконують Мінських домовленостей, пропозиції Заходу щодо завершення конфлікту лише легітимізують здобич сепаратистів і відкривають дорогу до нових загарбань.
У разі відновлення активних бойових дій і ескалації конфлікту мандат для скомпрометованого нормандського формату (Франції, Німеччини, України і Росії) буде набагато слабшим. Тоді Захід збереже санкції і можливо встановить нові, але активно боротися за припинення війни не буде. Те саме і у разі гібридної війни, яка так і не припинялася.
Можна погодитись із тими, хто заявляє, що війна на Сході України може завершитися лише завдяки дипломатичним зусиллям. Але, як говорив Фрідріх Великий, — дипломатія без гармат, як музика без інструментів. Нам не вдалося зламати опору сепаратистів, хоча бойові можливості нашої армії вищі, ніж у них. Проблема, однак, у тому, що чисельність і активність російських військ збільшилася б у разі українських успіхів, як у серпні 2014 року, коли ЗСУ відбили більшість територій, захоплених терористами, і зупинили їх лише кадрові підрозділи РФ.
У разі продовження ескалації дуже зростуть збитки Росії, викликані санкціями. Якщо взяти за основу, що український опір лише зростатиме, тоді треба буде додати і необхідність направлення більшої кількості військ. Україна не в змозі перемогти Росію, але зупинити її вже може.
Шукаючи історичні аналогії, можна навести приклад зимової війни 1940 року, в якій Фінляндія, щоправда, втратила на користь СРСР частину своєї території, але завдяки твердій обороні зберегла незалежність.
Цей план, однак, не можна реалізувати без допомоги Заходу. Тут ідеться не тільки про фінансову підтримку, а й про озброєння. Нині публічна дискусія на цю тему не припинилась. Але чому вона має бути публічною? Питання поставок зброї є надто закритим питанням.
Якщо Київ не справиться з російською агресією, Захід змушений буде дати озброєння, бо інакше Україна поступово стане протекторатом Росії. Продовження боротьби для українців — це питання життя і смерті.
Чинна модель переговорів повністю відповідає російським інтересам, тому не слід дивуватися, що Росія опонує проти зміни формату переговорів. Однак Берлін і Париж досить очевидно не справляються з роллю представників Заходу. Тому варто, щоб Євросоюз запропонував якусь власну формулу вирішення цього конфлікту.
Бажано було б також, щоб Україна використала порожнечу після фактичного провалу нормандського формату, так, як Мінськ використав факт проведення переговорів для вирішення проблем самої Білорусі у відносинах із Заходом. Ми маємо залучити до переговорів не тільки США, а й найближчих сусідів — Польщу, Литву та ін.
Питання тільки в тому, чи готовий Євросоюз і США дати адекватну відповідь у разі активізації Путіна на Донбасі? А в тому, що це станеться, ніхто не сумнівається.
Євген ПЕТРЕНКО