Навпаки, у ювілейний рік ООН опинилася в стані найглибшої кризи від часу свого заснування. Причини цього, насамперед, полягають у глибокій кризі устрою світової системи, який склався після завершення Другої світової війни. Тоді було знайдено компроміс щодо балансу стримувань між постійними членами Ради Безпеки ООН у вигляді безумовного права вето. Саме ці принципи підтримували баланс сил у роки «холодної війни».
Звісно, тоді теж були «конфузи». Наприклад, у 1950 році СРСР бойкотував засідання Ради Безпеки на знак протесту проти представлення в цьому органі не Китайської Народної Республіки, а Тайваню. З цього скористалися США, які за відсутності СРСР провели через Раду Безпеки ООН рішення про введення під прапором ООН військ на Корейський півострів.
Однак після цього інциденту інструмент вето фактично не давав збоїв. У 70—80-ті роки правом вето найчастіше користувалися США. Радянська пропаганда пояснювала це «мирним наступом» країн соціалістичного табору та їхніх союзників з Руху неприєднання. У 1972 році після нормалізації американсько-китайських відносин Тайвань у Раді Безпеки з правом вето замінила Китайська Народна Республіка.
Після розпаду СРСР Російська Федерація як правонаступниця Радянського Союзу успадкувала й право вето. До косовського конфлікту 1999 року Росія досить рідко цим правом користувалася. Однак із приходом до Кремля Володимира Путіна швидко збільшилася кількість разів, коли Росія використовувала право вето. Тож не дивно, що ідея реформування діяльності ООН, насамперед, зосереджується на питанні, що робити з вето.
США і Велика Британія пропонують заборонити використовувати право вето, якщо країна, яка ним володіє, безпосередньо зацікавлена в питанні, яке розглядається на Раді Безпеки. У відповідь Росія і Китай зауважують, що право вето прописане в Статуті ООН, тому його неможливо скасувати одноосібно без доброї волі всіх країн, які це право мають.
Не менш гостре питання реформування Ради Безпеки стосується можливого збільшення кількості її членів. Це вже відбувалось у процесі деколонізації та збільшення кількості країн — членів ООН у 1964 році. Тоді до п’яти постійних членів Ради Безпеки додалися десять непостійних членів від усіх регіонів земної кулі, які обираються на два роки за принципом ротації. За часів створення ООН переможені у Другій світовій війні Німеччина та Японія не могли претендувати на входження до Ради Безпеки, тепер вони на це претендують. Аналогічні претензії мають Індія, Бразилія, низка африканських країн.
Під час недавнього візиту до штаб-квартири Африканського союзу президент США Барак Обама запропонував, аби місце постійного члена Ради Безпеки було надано Африканському союзу в цілому. Утім, Росія блокує процес розширення складу постійних членів Ради Безпеки, вбачаючи в цьому спосіб для перегляду правил застосування вето.
Скандал із вето Росії на резолюцію щодо створення міжнародного трибуналу для розслідування збиття малайзійського пасажирського літака 17 липня 2014 року стимулював черговий етап дискусії щодо нагальності реформування Ради Безпеки. На жаль, немає жодних підстав вважати, що у вересні 2015 року під час загальнополітичних дебатів процес реформування Ради Безпеки буде розблокований. Ця криза є проявом формування нової системи міжнародних відносин. Відкритим лише залишається питання, як довго цей процес триватиме й чи можливо заради цього уникнути чергової світової війни, адже розбалансованість механізмів функціонування ООН робить зусилля Об’єднаних Націй у цьому сенсі дедалі більш ускладненими.
Залишається лише сподіватися, що ООН не повторить сумного досвіду кризи її попередниці — Ліги Націй. Остання була створена відразу після Першої світової війни заради збереження миру, але так і не запобігла Другій світовій війні. У свою чергу, ООН посприяла тому, що «холодна війна» не стала «гарячою», тому є надія на віднайдення компромісів заради миру.
Андрій МАРТИНОВ
