Тому надання позитивної динаміки дипломатичним зусиллям, спрямованим на врегулювання хронічної палестинської проблеми, можна розглядати як загальну спробу Євросоюзу стабілізувати становище на Близькому Сході в цілому і у середземноморському регіоні зокрема. Правда, невдалі спроби врегулювання палестинсько-ізраїльського конфлікту були в сучасній дипломатичній історії частішими за будь-які провали дипломатичних зусиль.
Особливість нинішньої ситуації у тому, що прем’єр-міністр Беньямін Нетаньяху виграв недавні вибори до ізраїльського кнесету під гаслами жорсткої протидії створенню незалежної Палестини без урахування всіх аспектів безпеки Ізраїлю. Крім того, вже понад десять років негативним фактором для врегулювання є розкол у палестинському середовищі. Від 2006 року виконавчою владою у секторі Газа є радикальне палестинське ісламістське угруповання «ХАМАС», а на Західному березі річки Йордан влада залишається у руках «Організації визволення Палестини» на чолі з президентом Махмудом Аббасом.
Однак «ХАМАС» не визнає безумовних повноважень останнього вести переговори від імені всіх палестинців. У свою чергу, Ізраїль відмовляється мати будь-які справи з терористичною організацією «ХАМАС», яка пропагує ідею знищення Ізраїлю. Саме проблема безпеки Ізраїлю у разі гіпотетичного створення незалежної Палестини залишається головним каменем спотикання на будь-яких переговорах щодо остаточного врегулювання. Дипломати-посередники вважають за успіх сам факт відновлення переговорів, відкладаючи до кращих часів розв’язання суті конфлікту.
Палестинці наполягають, аби столицею їхньої держави став принаймні Східний Єрусалим. Але з 1967 року це місто проголошено єдиною неподільною столицею Ізраїлю, хоча це й не визнано всіма країнами — членами ООН. Серйозну стурбованість Ізраїлю викликає радикалізація силових структур палестинців, серед яких правлять бал радикальні ісламісти, які ведуть «священну війну» проти Ізраїлю.
Зрозуміло, що у відповідь зменшується кількість прихильників досягнення компромісу з палестинцями в ізраїльському суспільстві. Адже ідея «мир в обмін на мир» замість палестинської формули «мир в обмін на землю» досі не спрацьовує.
Фактично після смерті засновника «Організації визволення Палестини» Ясіра Арафата, якому 1999 року вдалося досягнути домовленості про створення Палестинської автономії з широкими повноваженнями внутрішнього самоврядування, мирний процес далі не зрушив. Головна причина цього — у максимальній радикалізації позицій конфліктуючих сторін, які не готові до компромісу. За цих обставин ніякого дива не дали й зусилля Федеріки Могеріні. Єдиним позитивом можна вважати, що Євросоюз повернувся до посередницьких зусиль, а конфліктуючі сторони з поваги до цього факту і з фінансових міркувань очікування європейської допомоги формально сіли за стіл переговорів.

Андрій МАРТИНОВ