...«За мной, читатель! Кто сказал тебе, что нет на свете настоящей, верной, вечной любви? Да отрежут лгуну его гнусный язык!» Так починає великий письменник Михайло Опанасович Булгаков (1891–1940) другу частину роману «Майстер і Маргарита».
Ці слова мимоволі згадуються, коли читаєш про стосунки Миколи Костянтиновича Реріха і його дружини Олени Іванівни. На згадку про їхнє велике кохання в місті Бологе, де вони зустрілися, за ініціативи українських і російських реріховських організацій у 2001 році був споруджений пам’ятний меморіал («Пам’ятник кохання») зі словами М. Реріха з нарису «Університет»: «В Бологом, в имении князя П. А. Путятина, я встретил Ладу, спутницу и вдохновительницу».
Це місце називають магічним — якщо тут хлопець освідчився дівчині, це кохання на все життя; молодята вважають добрим знаком у день реєстрації побувати біля пам’ятника, покласти квіти — сім’я буде міцною і дружною. Тим же, хто не зустрів справжнього кохання, радять побувати тут, нібито від пам’ятника людина отримує такий заряд, який притягне до неї її другу половинку.
Доречно згадати, що Микола Костянтинович Реріх (1874–1947) — відомий художник, який написав за своє життя 7000 картин; у 1929 році його кандидатура була висунута на здобуття Нобелівської премії. Він кілька разів відвідував Україну, де виступав ініціатором археологічних досліджень. Разом із В. О. Фроловим, зазначають дослідники, Миколі Реріху вдалося відновити мозаїчну технологію Київської Русі; за його ескізами були створені в Почаївській лаврі найбільші в Україні мозаїки. Про світове визнання художника свідчить той факт, що більше ста інститутів, академій, наукових корпорацій, культурних установ у всьому світі обирали його своїм почесним і дійсним членом.
Наведу також кілька нюансів, на які звертають увагу дослідники, з біографії Олени Іванівни Реріх (1879–1955). Вона народилася в сім’ї відомого петербурзького академіка архітектури Івана Івановича Шапошнікова (він помер, коли дівчині виповнилося дев’ятнадцять років). Серед її предків по лінії матері — полководець Михайло Іларіонович Голеніщев-Кутузов, популярний поет кінця XIX століття Арсеній Аркадійович Голеніщев-Кутузов, композитор Модест Петрович Мусоргський.
Але з дитинства її привчали не вихвалятися титулами, подвигами і славою свого роду, а виховували на конкретних прикладах розуміння, що славні справи предків її зобов’язують бути корисною людям. Дівчинка з дитинства багато працювала, у сім років вона вже читала і писала трьома мовами. Не обмежилася вона навчанням у Маріїнській жіночій гімназії у Санкт-Петербурзі, яку закінчила із золотою медаллю, — трудилася самостійно, вивчаючи живопис, російську та європейську літературу, історію релігії і філософії, музику. Все це дозволило їй ще в юності стати високоосвіченою людиною.
Проте не лише цим юна Олена виділялася серед інших — у свої вісімнадцять вона вже була визнаною світською красунею. Ось уривок зі спогадів її сучасниці Наталії Володимирівни Шишкіної: «Все, кто ни встречал Елену Ивановну, не могли равнодушно пройти, чтобы не обратить внимания на ее выдающуюся наружность. Полная изящества, женственности, грации и какого-то внутреннего обаяния всего ее облика. У нее были роскошные светло-каштановые, с золотистым отливом волосы. Когда она улыбалась, а улыбалась она часто, все ее лицо освещалось теплом и лаской. Но что было самое притягательное в ее лице, это ее глаза, темно-карие, почти черные, миндалевидные. Это были лучезарные очи с длинными ресницами и необычайно мягким, теплым, излучающим какое-то сияние взглядом».
У неї без пам’яті закохувалися чоловіки, про яких мріяли петербурзькі красуні, однак вона, пише Н. Шишкіна, «всегда имела вид наблюдающей жизнь, ищущей чего-то другого, более вдохновенного, более глубокого содержания; у нее были какие-то искания, и пустая светская шумная жизнь ее не вполне удовлетворяла».
Як свідчить напис на згаданому вище пам’ятнику, їхня зустріч відбулася у Бологому (Росія), в маєтку князя П. Путятіна, відомого археолога і колекціонера — Олена там гостювала (княгиня була її тіткою), а молодий Реріх приїхав до Павла Арсенійовича у справах... Відчувши, що в них є багато спільного, єдиного, хоча і у своїх індивідуальних формах, молоді люди домовилися продовжити знайомство в Петербурзі. А незабаром, зрозумівши, що до них прийшло кохання, від якого неможливо ані втекти, ні відвернутися, повінчалися.
Майже в усіх матеріалах про Реріхів підкреслюється, що вони зберегли кохання на все життя. Ось, приміром, свідчення, які наводить у своїй книзі «Мои Учителя. Встречи с Рерихами» найближча учениця і співробітниця Реріхів, яка працювала з ними в Нью-Йорку, в Індії і в Росії, Зінаїда Григорівна Фосдик: «Такой семьи я еще не встречала. Это был единственный брак, в котором люди любили и уважали друг друга и считались с мнением другого все время, каждый час и минуту. Не было не только разногласия или упрека, но даже тени непонимания».
Далеко не кожен із нас здатний кохати, бути коханим і створити такі стосунки у своєму житті. Тому і збільшується кількість розлучень і зруйнованих сімей; тому у нас стільки батьків-одиночок, які намагаються самі виростити і виховати дітей; тому в містах, переповнених людьми, багато хто почувається самотнім. І само собою зрозуміло: до таких сімей, як у Реріхів, завжди є запитання: хто грав першу скрипку, щоб до глибокої старості жити в любові і злагоді, дякувати долі за зустріч зі своїм обранцем чи обраницею?
Відповідь Миколи Костянтиновича, на думку багатьох дослідників, містить присвячена дружині його картина «Ведуча». На ній намальовано жінку, яка веде свого супутника крутими обривистими стежками на світлу вершину знань і Подвигу. Втім, треба уточнити, що слово «ведуча» в цьому випадку має інший сенс, ніж вирази «вести за собою», «прокладати дорогу». Воно означає — надихати, підтримувати всі починання чоловіка, вникати в усі сфери його діяльності, допомагати в скрутну хвилину і таким чином сприяти сходженню до вершин творчості. Причому це не тільки вміння знайти потрібні слова для підтримки, а й конкретні справи.
Щоб допомагати великому художникові, Олена Іванівна опанувала майстерність реставратора, фотографа, вивчала археологію. Вона стала організатором і учасницею широкої культурно-просвітницької діяльності, розгорнутої під керівництвом М. Реріха в Америці, в Пітері, в Скандинавії, в Англії, по всій Азії, скрізь, де вони працювали...
Олена Іванівна була також учасницею майже всіх організованих чоловіком експедицій, поділяючи з усіма всі труднощі подорожі — важкі переходи, перепади температури, голод, відсутність води, напади хижаків і розбійників. «На коне вместе с нами Елена Ивановна проехала всю Азию, замерзала и голодала в Тибете, но всегда первая подавала пример бодрости всему каравану. И чем больше была опасность, тем бодрее, готовнее и радостнее была она. У самой пульс был 140, но она все же пыталась лично участвовать и в устроении каравана, и в улажении всех путевых забот. Никто никогда не видел упадка духа или отчаяния, а ведь к тому бывало немало поводов самого различного характера», — писав М. Реріх.
У його спогадах читаємо і про такий випадок: «Однажды... посреди бурного Новугородского озера потекла лодка. Вода быстро прибывала. Пробовали заткнуть течь — не помогло! А ветер крепчал. Гребцы сумрачно переглядывались. Один греб изо всех сил, другой вместе с нами двумя откачивал воду... Моя милая Лада и тут проявила твердость и спокойствие. «Все-таки глупо тонуть», — только и сказала, а сама работала не хуже гребца. Вот у кого учиться мужеству. И почему это слово от мужа, когда пример часто идет от женщины?»
Олена Іванівна була ведучою і у вихованні синів — Юрія, який став у майбутньому ученим-сходознавцем зі світовим ім’ям, і Святослава, який прославив свій рід як художник, мислитель, громадський діяч. Вона допомагала їм виявити власні інтереси і схильності, створювала найбільш сприятливі умови для їх розвитку, вчила долати перешкоди, бути мужніми, прагнути до глибоких знань, вірити в себе. Олена Іванівна вважала: не про зручності молоді насамперед треба думати, а про підготовку до життєвого подвигу в ім’я людей, про виховання відповідальності за свої вчинки.
У своїх спогадах С. Реріх зазначав: «Для нас и для всех, кто близко с ней соприкасались, это духовное общение было как бы живым утверждением высших истин предвечной правды. Ее жизнь горела, как живой светильник, утверждая своим примером существование прекрасного мира, осознание которого поведет человечество к новым достижениям, к новым открытиям».
При всьому цьому вона не розчинилася в турботах про чоловіка, про його справи, в турботах про виховання дітей. Олена Реріх — автор чотирнадцяти книг філософського вчення живої етики, створеного в співпраці з учителями Сходу. Вона — співавтор ідеї Міжнародного договору про охорону художніх і наукових установ і історичних пам’яток (Пакт Реріха), брала участь в русі Прапора світу, пов’язаному з Пактом Реріха (підписаного у квітні 1935 року главами 22 країн).
...Після смерті чоловіка (13 грудня 1947 року, Нагар, Пенджаб, Індія) О. Реріх разом зі старшим сином переїхала в Делі, а потім у Кхандалу (передмістя Бомбея), де вони чекали прибуття пароплава з Росії, який мав привезти їм в’їзні візи на Батьківщину. Але у візах їм було відмовлено. Оселившись у невеликому курортному містечку Калімпонзі на схилах Східних Гімалаїв, Олена Іванівна продовжувала чекати візи в Росію, але так і не дочекалася. 5 жовтня 1955 року О. Реріх пішла з життя. На місці її кремації лами спорудили білу ступу, на якій викарбували напис: «Елена Рерих, жена Николая Рериха, мыслитель и литератор, давний друг Индии».
...Одна з її порад: «Пусть женщина... сохранит всю красоту своего облика и не утеряет мягкость сердца, тонкость чувств, самопожертвование и мужество терпения». У ній, переконані багато психологів, закладені важливі принципи збереження кохання і вірності в сімейному житті.
А ще вона писала: «Именно женщине предстоит совершить подвиг двойной — поднять себя и поднять своего вечного спутника, мужчину». Сама ж вона здійснила цей подвиг.
Людмила ШЕРШЕЛЬ, Укрінформ
