3 жовтня 1937 року на партійних зборах Спілки радянських письменників України Івана Микитенка виключили з партії як «людину, яка приховувала від партії під час вступу і весь час перебування у партії своє куркульське походження, яка надала притулок своєму брату — куркульському бандиту, який мав зв’язки із заклятими ворогами радянського народу — троцкістами і буржуазними націоналістами, який свідомо допомагав шкодити українській літературі».
Наступного дня Іван Кіндратович повідомив дружину, що йде до НКВС здавати особисту зброю і не повернувся. За два тижні, 18 жовтня 1937 року, Івана Микитенка знайшли застреленим на околиці Харкова — за офіційною версією, він здійснив самогубство, хоча існують свідчення того, що смерть була насильницькою...
У 1947–1952 роках Олег Микитенко навчався у Київському університеті ім. Т. Шевченка на філологічному факультеті за спеціальністю «Слов’янська філологія». Згодом закінчив аспірантуру при Київському університеті ім. Т. Шевченка, захистивши у 1974 році кандидатську дисертацію «Міжнародні зв’язки української літератури1917–1930 рр.».
З 1952-го по 1954 рік працював викладачем української і російської мови і літератури у Малинському лісотехнікумі. А впродовж 1954–1958 років був редактором і завідувачем відділу української класичної літератури Держлітвидаву України.
У 1958-му перейшов до редакції журналу «Всесвіт» на посаду завідувача відділу художньої літератури. У 1964 році попрацював і у видавництві «Радянський письменник» завідувачем відділу критики. Потім — п’ять років натхненної праці у видавництві «Мистецтво» на посаді головного редактора.
З 1971 року й по 1986-й він — заступник головного редактора. Із 1986 року упродовж двох із гаком він очолював редакцію «Всесвіту». Здобуття незалежності України, падіння політичної цензури відкрило нові перспективи для «Всесвіту», але й принесло нові виклики: впала «залізна завіса», бадьоро відкривав світ перед усіма охочими Його величність Інтернет.
Були здійснені публікації раніше заборонених творів Дж. Орвелла «1984», А. Жіда «Повернення із СРСР», Чеслава Мілоша «Поневолений розум» та багатьох інших із різних країн. У світ вийшло кілька спеціальних номерів «Всесвіту». Наклад журналу в 1990 році сягнув свого піку — 76115 примірників місячного тиражу.
За ініціативою та під керівництвом Олега Микитенка вийшов фундаментальний бібліографічний покажчик «Всесвіту» від 1925-го до 2000-х років, а в 1988 році була заснована літературна премія журналу «Всесвіт» Ars Translationis («Мистецтво перекладу») ім. Миколи Лукаша. Поборюючи постійні труднощі, журнал зумів зберегти себе і вийшов на самостійний шлях незалежного видання.
Із 2006 року головним редактором журналу став син Олега Івановича — Юрій. Шанований літературознавець, журналіст і перекладач, кандидат філологічних наук (1987), доктор філософії (1997) працював у «Всесвіті» ще з 1999 року на інших посадах і йому довелося перебудовувати діяльність часопису з урахуванням комп’ютеризації й інтернетизації та уточнення концепційних засад і тематично-змістової палітри й дизайну видання.
Зберігаючи високий художній рівень, нарощуючи публікації знакових творів світової літератури, редакція провела потужну літературно-мистецьку акцію «Рік Японії в журналі «Всесвіт», видала спеціальні швейцарський, угорський, китайський, вірменський, польський, азербайджанський номери, подала низку блискучих творів світової літератури від Гарсіа-Маркеса і Орхана Памука до Дена Брауна і поезій Папи Іоанна Павла II.
Особливим відкриттям цього періоду стало залучення до співпраці ізраїльського письменника українського походження Станіслава Бражника, а в перекладацькій справі відкриття таких блискучих молодих талантів, як Галина Грабовська, Надія Кірносова, Роман Скакун, Іван Герасим, Ірина Карівець чи Олександр Авраменко (останній здійснив перший прямий український переклад із тайської мови роману Кукріта Прамоча).
Олег Іванович Микитенко і сьогодні в строю, він є редактором-консультантом, віддаючи всього себе «Всесвіту» ще від далекого 1958 року.
Усього за час діяльності «Всесвіту» тут було надруковано твори близько 5000 авторів зі 110 країн світу, в перекладі з 83 мов, зокрема 2900 поетичних творів, 90 драматичних, 605 романів і повістей, 1880 оповідань, новел, легенд та інших творів прозових жанрів. Надруковано твори 58 лауреатів Нобелівської премії. А 28 кращих українських перекладачів та перекладознавців стали лауреатами премії ім. М. Лукаша.
Про «Всесвіт» знаходимо сотні вдячних відгуків — від президентів держав рівня Індіри Ганді й Шимона Переса до нобелівських лауреатів, як то Орхан Памук чи Марйо Варгас Льйоса.
Олег Микитенко, сенсом життя якого став «Всесвіт» і вся його діяльність, не полишав і самостійної оригінальної літературної діяльності. Він виступив автором сценаріїв документальних фільмів: «Слово про письменника й громадянина» (1967), «Шляхи комунарів» (1984). А ще його перу належать книги — «В червоних лавах. З історії міжнародних зв’язків української радянської літератури» (1974), «Шляхами дружби» (1984).
Олег Іванович надрукував понад 200 статей у збірниках та періодиці. 22 книги різних авторів знайшли свого читача в Україні завдяки перекладам Микитенка з чеської, словацької, російської, італійської, санскриту. А ще ж невгамовний упорядник і редактор дав путівку в життя понад 20 книгам інших авторів.
Олег Микитенко — член Спілки письменників України (з 1960), а до Спілки журналістів він вступив ще 1959-го. Його добре знають у Всеукраїнській асоціації сходознавців, членом якої він є з 1991-го. Він також виступив одним із засновників Українського товариства охорони пам’яток історії та культури у 1968 році, а сам був членом його президії до 1997-го.
Олег Іванович — заслужений працівник культури України, лауреат премії ім. М. Лукаша. Він нагороджений орденом Дружби народів та орденом «За заслуги» ІІ ступеня.
Сини — вже згадуваний Юрій та Євген, досвідчений дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол — є гідними продовжувачами справи свого батька й діда, справжніми патріотами й активними творцями нової України. Тож славний ювілей Олег Іванович зустрічає з упевненістю: козацькому роду — нема переводу!