А сам майбутній письменник зізнавався: «Українська жизнь — то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі».
І сам став найкращим із них. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, відобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних із рідних осель на фабрики та рибні промисли, він увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами.
За півстоліття творчої діяльності письменник створив понад 50 високохудожніх романів, повістей, оповідань, п’єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. Його повісті «Причепа», «Гориславська ніч», «Дві московки», «Хмари», як згадував І. Франко, «читала вся Мала Русь з великою вподобою». А повісті «Кайдашева сім’я» та «Микола Джеря» й нині залишаються серед найкращих творінь української літератури...
Іван Семенович Левицький (Нечуй — це його літературний псевдонім) народився 25 листопада 1838 року у містечку Стеблеві колишнього Канівського повіту на Київщині (тепер Корсунь-Шевченківський район Черкаської області) у родині сільського священика. Батько письменника, Семен Степанович, дуже любив свій край, часто розповідав дітям про Україну, Запорозьку Січ, про Коліївщину і Гайдамаччину.
Мати майбутнього письменника, Ганна Лук’янівна Трезвинська, була родом із Лебединського монастиря. Весела, жартівлива, говірлива і співуча, проте вона була дуже богомільною. Народження двох пар близнят підірвало її здоров’я. Коли Іванові, найстаршому, було 13 років, мати померла.
Батько майбутнього письменника мав велику бібліотеку, де були такі рідкісні книги, як «Історія України» Маркевича і Бантиш-Каменського, літопис Самовидця. Рано навчившись читати, Іван просиджував у ній днями. У сім років хлопця віддали в науку до дядька, який учителював у духовному училищі при Богуславському монастирі.
Там хлопчик опанував латинську, грецьку та церковнослов’янську мови. В 14-літньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853-го по 1859 рік, серйозно захоплюючись творами Т. Шевченка, О. Пушкіна та М. Гоголя.
Закінчивши семінарію, він цілий рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов’янської мови, арифметики та географії. 1861 року вступив до Київської духовної академії, де вдосконалював свої знання самотужки, вивчаючи французьку й німецьку мови.
Читав твори української та російської класики, європейських письменників — Данте, Сервантеса, цікавився творами прогресивних філософів того часу.
1865 року І. Левицький закінчив академію зі званням магістра, але відмовився від духовної кар’єри й викладав російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії, в гімназіях Каліша та Седлеця.
До письменницької праці його покликала муза Шевченка, романи Тургенєва, повісті Гоголя і статті Писарєва. Надто ж поезія Шевченка, з якою він уперше познайомився в журналі «Основа» 1861 року, для якого вперше почав писати оповідання. Але журнал незабаром перестав виходити, і його задум залишився нездійсненим.
У цьому невиданому оповіданні він вустами свого героя заявив: «Буду писати вірші, складу віршами книгу, таку, як «Катерина»... Напишу про діда Хтодося... про нещасних, прибитих долею... Про них! Про них!» Це була програма, над якою Нечуй-Левицький працював усе своє життя.
Розквіт творчості письменника припадає на другу половину 70-х — початок 80-х років, коли вийшли його оповіді з народного життя «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». У цих справжніх літературних перлинах письменник виявив велику майстерність у змалюванні народних характерів.
Своєрідною рисою стилю Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів із живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів.
Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд із творами кращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовізму та етнографізму минулої, дошевченківської доби.
Коли Валуєвським указом було проголошено, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може», Нечуй-Левицький, скориставшись допомогою П. Куліша, опублікував у львівському журналі «Правда» статтю «Сьогочасне літературне спрямування» (1878), у якій гостро виступив проти шовіністичної політики російського уряду та деяких російських письменників.
1885 року І. Нечуй-Левицький іде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці.
На початку нового століття письменник звернувся до малих форм прози, писав здебільшого нариси, статті, зокрема «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія».
До кінця життя видатний письменник жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїжджав до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці.
Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому шпиталі для одиноких людей, де й помер без догляду 1918 року. До свого 80-річчя він не дожив. Поховали Івана Семеновича на Байковому кладовищі.

Укрінформ