Кочур скоро увійшов у коло блискучих перекладачів — Максим Рильський, Валер’ян Підмогильний, Михайло Драй-Хмара, Микола Бажан.
У КІНО Григорій Порфирович зустрів майбутню дружину. Ірина Воронович була донькою одного з керівників капели «Думка», який згодом помер у засланні. Училася на російській філології. Після університету вони обоє вчителювали в Тирасполі.
1933 року в них народився син Андрій. Далі Кочур викладав у Вінницькому педінституті. Якось пережив час, коли його вчителя Зерова та ще багато інших знищили — «за відривання української мови від російської».
Своєї дисертації про творчість Поля Верлена не захистив, бо розпочалася війна. Ледь Кочури встигли евакуюватися до Полтави, як тут же німці взяли це місто. Там він працював в історичному музеї, який при відступі німці спалили.
Це так на нього вплинуло, що коли прийшла Червона армія, попросився добровольцем на фронт. Та СМЕРШ не дрімав: Кочура як «пособника окупантів та українського буржуазного націоналіста» арештували. Дружину — теж. 1943-го їм дали по 10 років таборів у Комі АРСР і ще по п’ять ущемлення в правах.
У таборі Григорій Кочур був шахтарем, далі — нормувальником на шахті. Це місце мало назву Інта. Там перекладав поезію — угорців, грузинів, латишів — усіх, у кого були в таборі книжки рідними мовами. Мав захалявного блокнота — із сірникову коробку, яким міг скористатись у вільну хвилину. Згадував: «Так ми тоді бавилися». Наглядачі казали про вірші: «Частушки — не положено, надо сжечь!» Чимало зробленого пропало й відновлювалося пізніше з пам’яті.
Син Андрій ріс у Києві у тітки Тамари, материної сестри. Із батьками не бачився понад 10 років. Мав нахил до філології, але прізвище Кочур — не для університету. Тож вступив до Інституту фізкультури, вчився на боксера. Вагова категорія «муха» — 51 кг. Дуже схожий на батька, так само невисокий — 166 см зросту.
Андрій Григорович згадує, як літав в Інту до батька, де той жив уже на поселенні. На аеродромі його зустрів натовп — хотіли бачити «сина самого Кочура». Бо Кочур-старший мав великий авторитет серед людей, яких закинула туди доля.
В Інті був клуб боксерів-аматорів — самі важковаговики. Один із них запропонував Андрієві поєдинок. «Син самого Кочура» не міг відмовити і завдяки своєму досвіду та швидким ногам переміг. Усі були втішені, навіть Кочур-старший, хоч боксу й не схвалював.
Родина возз’єдналася пізніше в Ірпені під Києвом, де Кочур купив дім. Шахтарської пенсії на це не вистачило, і Максим Рильський позичив йому 80 тисяч дореформених рублів. Цей дім називали Ірпінським університетом.
В оселі Кочурів збирався цвіт шістдесятницької інтелігенції. Григорій Порфирович не був тим, кого називають нині зіркою. Не сипав афоризмами, не робив ефектних вчинків. Говорив тихо, був на вигляд сухим педантом.
Однак за півхвилини підкоряв будь-яку аудиторію. Міг видаватися навіть старомодним. Та молодших сучасників дивувало, що він знав пісні Окуджави, коли ще не вийшла жодна його платівка.
Григорій Порфирович за табірною звичкою писав «на коліні», а не за столом, завжди заваленим новими книжками. Вважав: перекладач мусить знати не лише мову «чужого» автора, а й усе про культуру його народу.
Невістка Марія згадує, як свекор, маючи вже за 80, уперше потрапив до Нью-Йорка й почувався там цілком звично, а через тиждень захотів додому. Будучи невиїзним, він не бачив Парижа, але професорові Сорбонни так розповідав про нього, що той шанобливо називав Кочура лише «метром Грегуаром».
Григорій Порфирович жартував: лише перші п’ять-шість мов даються важко, далі — легше. Наприкінці 1950-х, коли перекладач Григорій Кочур повернувся з ГУЛАГу, в українських книгарнях стояв «Дон Кіхот», переказаний із російської. Хоча вірші Мао Цзедуна — червона з позолотою книжка, видана 1959 року, — перекладена з оригіналу.
А збірка Кочура «Друге відлуння» — переклади 130 авторів із 28 мов, 33 літератур. У часі це — 27 століть, починаючи зі стародавніх греків. У світовій практиці — щоб лише з оригіналу, без підрядника — подібного немає!
Було ж не лише «Друге відлуння»: Григорій Порфирович згуртував навколо себе цілу школу перекладу: Микола Лукаш, Василь Стус, Анатоль Перепадя, Михайлина Коцюбинська, десятки інших. У глухі часи після хрущовської відлиги, можливо, тільки перекладацька школа Кочура тримала нашу літературу на гідному рівні.
Григорій Кочур — лауреат премій імені М. Рильського та імені Т. Шевченка за перекладацьку діяльність, він був нагороджений медаллю Наукового товариства імені М. Грушевського.
Нині в Ірпені діє Літературний музей Григорія Кочура, в у Львівському університеті 1998 року відкрито кафедру перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура.
У 2008-му на честь 100-річчя перекладача було випущено марку з його портретом. За ініціативою Міністерства культури і туризму України у вересні 2009 року була заснована Літературна премія імені Григорія Кочура. У Чернігові є вулиця Григорія Кочура.

Вікторія ГРИНЕВИЧ