Народилася Ніла Крюкова 14 листопада 1943 року в селі Попівка Онуфріївського району на Кіровоградщині. Закінчила Олександрійське училище культури.

Після закінчення 1967 року Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. КарпенкаКарого працювала в Полтавському музичнодраматичному театрі ім. М. Гоголя.
Згодом було засновано унікальний літературний Театр «Слово» при Спілці письменників України, де вона створювала вистави разом з Олесем Гончарем, Ліною Костенко, Григором Тютюнником, Миколою Вінграновським, Василем Земляком, Євгеном Гуцалом.
З 1975 року Ніла Крюкова — артистка Національної філармонії України. Всупереч заборонам підготувала вона 17 сольних концертних програм за творами українських письменників. Будучи актрисою з принциповою громадянською позицією, 1981 року разом із Галиною Менкуш Ніла Валеріївна наважилася поставити моновиставу «Маруся Чурай» за забороненою тоді поемою Ліни Костенко.
У 1984 році мисткиня створила моновиставу за романом Олеся Гончара «Собор», що піддавався тоді нещадній офіційній критиці та переслідувався радянською цензурою. На щастя, запис телеверсії моновистави здійснило творче об’єднання «Культура» 1993 року.
У 1986му однією з перших Ніла Валеріївна виступила у Чорнобилі перед ліквідаторами аварії на ЧАЕС. А у жовтні 1990го — приєдналася до «Революції на граніті» (студентського голодування на Майдані), що стала одним із каталізаторів руйнації тоталітарної системи.
2004 року вона була активною учасницею Помаранчевої революції. Ніла Валеріївна намагалася донести українське слово й дітям; її виступи пам’ятають у сотнях шкіл, куди філармонія направляла актрису з плановими виступами.
З 2006го, після травми хребта, Ніла Крюкова була прикута до лікарняного ліжка і візка. Втім, незбагненна сила волі дозволила актрисі 22 серпня 2008 року на своєму творчому вечорі майже впродовж двох годин читати твори українських літераторів.
Актрису було нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (2006), а в 2008му їй присвоєно звання «Герой України» із врученням ордена Держави — за визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку національної культури, натхненну творчу і життєствердну мистецьку діяльність.
На думку тих, хто не раз і не два працював із Нілою Крюковою на сцені, талант актриси був унікальним. Так, зокрема, народна артистка України, співачка вокального тріо «Золоті ключі» Валентина Ковальська зазначає: «Не знаю такого твору, який був би Нілі Валеріївні не до снаги. Авторів вона відчувала серцем, душею і, сказати б, «сьомим» чуттям.
Слухаючи в її виконанні, скажімо, твори Олеся Гончара, зауважуєш одну інтонацію, Бориса Олійника — зовсім іншу, Дмитра Павличка — геть новий виконавський стиль...
Ніла Крюкова була особисто знайома із багатьма поетами і письменниками (зокрема, й зі згаданими). Свого часу вона чимало спілкувалася з ними, адже виїжджала на концерти не тільки як актриса філармонії, а й як актриса Театру «Слово», що працював при Спілці письменників.
Її манера виконання зворушувала глядача ще й тому, що актриса не з книжок, а з безпосереднього знайомства зналася на внутрішньому стані автора того твору, який читала. Наприклад, поезії Ліни Костенко (на спільних концертах вона читала їх частенько). У них вона виказувала якусь особливу жіночу сутність, незбагненний жіночий порив, притаманний, зокрема, і Ліні Василівні...»
Усі, хто чув і бачив моновиставу «Маруся Чурай» за романом у віршах Ліни Костенко у виконанні актриси разом із бандуристкою Галиною Менкуш, визнають: майстриня, вийшовши на сцену, вміла так пройнятися долею головної героїні — Марусі (по суті, феномена тих часів, про які йдеться в романі), що рядки Ліни Костенко, оповиваючи серця і душі слухачів, нікого не залишали байдужими.
Водночас не можна забути, як Ніла Крюкова читала Павла Глазового: зі сцени промовляла звичайнісінька сільська жінка. Виконавиця делікатно всотувала гумор своєї матері (матір Ніли Валеріївни вирізняло неабияке почуття гумору), сільських родичів.
Або як читала майстриня художнього слова уривок із твору «Петрик» Дмитра Павличка (Мазепу й Петрика поет звів на полі Полтавської битви)!.. Актриса намагалася донести до кожної людини у залі важливість ідей єдності, братерства, вкласти їх у душі слухачів, немов просила: «Забудьмо про розбрат! Працюймо заради нашого народу, борімося за свободу нашої держави».
А ще Ніла Крюкова вміла бути переконливою. Навіть, виступаючи у школах, читаючи вірші підліткам, далеким від української поезії, літератури загалом. Привернути увагу дітей вона могла за кілька хвилин. Зачаровані словом школярі в ту мить належали тільки їй.
Якось Ніла Валеріївна розповідала, що під час виступів сподівалася побачити в юрбі й очі колишніх слухачів — учнів, які, подорослішавши, зберегли у собі зерна тих відчуттів й усвідомлень, котрі вона намагалася посіяти, адже працювала, вірячи: з часом бодай одне зернятко проросте і принесе гарний плід.
Окрім сценічних моновистав, актриса знімалася й у кіно. Зокрема, Крюкова грала у фільмах: «На Київському напрямку» (1967, Ганна), «Пропала грамота» (1972), «Кайдашева сім’я» (1993, баба Параска), що принесло їй любов та широке визнання глядачів. Померла Ніла Валеріївна 5 жовтня 2018 року після тривалої важкої хвороби у віці 74 роки. Похована на Байковому кладовищі.

Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ