Досліджував творчість поетів доби «Розстріляного Відродження», зокрема Євгена Плужника. Упорядкував том спогадів про Миколу Лукаша та том його перекладів.
Брав активну участь у кінопроцесі: працював у редакції журналу «Новини кіноекрана», очолював Департамент кіно при Міністерстві культури (1993 рік).
Його перу належить чимало рецензій на українські фільми ІІ половини ХХ століття, статей про Олександра Довженка. Він — автор сценаріїв художніх фільмів: «Лицар Вася» (к/м, 1975), «Канал» (1976), «Скляне щастя» (за оповіданням Григора Тютюнника, 1980), «Дорога на Січ» (за повістю Спиридона Черкасенка, 1995), «Закон», «Гайдамака» (к/м, 2011, 2013); всі — на Кіностудії ім. Олександра Довженка.
Разом із режисером Аркадієм Микульським створив кінотрилогію «Я камінь із Божої пращі»: «Ольжич» (1996), «Доба, жорстока, як вовчиця» (2000), «Незнаний воїн» (2000).
У кожній національній культурі — ба навіть ширше: у кожній національній структурі, коли вона потерпає від кризи (кризи автентичності, кризи справжності у тій культуріструктурі), всенеодмінно з’являються люди, які повертають утрачену автентичність, призабуту справжність речей, людей, узагалі усіх явищ світу сього. І немає при цьому значення — чим конкретно займаються ці люди.
Ці люди повертають іншим справжність. Саме такою людиною — в українському контексті, де особливо була поруйнована автентичність, — і був Леонід Череватенко.
Давні мислителі колись вельми вболівали про категорію «ономанітету», себто називання речей, предметів, явищ. Череватенко безперестанно опікувався саме цією категорією — у світі, де безліч речейпредметівявищ були спотворені, замінені їх імітаціямифальсифікаціями. Він повертав їм автентичну сутність, їх першозміст.
Щодо діяльності Череватенкафункціонера, який несподівано для себе, в дусі часу різного роду біографічних метаморфоз, адміністративнофактично очолив — спочатку кінематографічний, а згодом і літературний процес (був головою Київської організації СПУ) суверенізованої України.
Налякана сюрпризами революційних перетворень у суспільстві стара номенклатурна бюрократія на ті адміністративні престоли посадила чоловіка, абсолютно не схожого на неї. Лише пізніше та бюрократія оговталася й усунула Леоніда Васильовича від керівних важелів.
Череватенкоперекладач і теоретизував у цій царині, і безпосередньо перекладав. Безпосередньо входячи в головні європейські мови, перекладаючи, приміром, найбільш вишуканих, найбільш езотеричних поетів європейського бароко.
Поряд із цим Череватенкопоет створив ліроепічний портрет України — у тому ж хронологічному діапазоні. Від «скіфів» до біжучих подій (що плинуть).
Він — перекладач європейської поезії. Упорядкував, прокоментував і видав твори Є. Плужника («Поезії», «Змова у Києві»), Д. Паламарчука («Подзвіння»), М. Фішбейна («Апокриф»), Ж.М. Ередіа («Трофеї»), Ю. Липи («Нотатник», «Козаки в Московії», «Бій за українську літературу»), О. Ольжича («Незнаному Воякові»), І. Багряного («Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою»), М. Лукаша («Шпигачки»).
Череватенколітературознавець невтомно повертав історії української літератури відібране в неї репресіями. Плужник. Ольжич. Техніка і водночас драма українського перекладу. Переклади Кочура, Лукаша, Хомичевського (Бориса Тена).
І, нарешті, Череватенкокінознавець. Теоретик, історик, критик українського кінематографа, всіх його часових «метрик». Від роздумів над шедеврами Довженка, Параджанова до його класичних, меланхолійних за інтонацією напівесеївнапівфейлетонів щодо доби застою українського кіно — стаття «А корабель стоїть...».
Леонід Васильович був автором численних статей про кіно, зокрема у збірниках: «Сергій Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність» (1995 р.), «100 фільмів українського кіно» (1996 р.).
У першій половині 1990х Леонід Череватенко працював у Державному департаменті кінематографії, зокрема його керівником. Він виступив автором сценаріїв документальних фільмів: «Юрій Коцюбинський» (1965 р.), «Ваш Леонід Первомайський» (1983 р.), «Сергій Бондарчук: Батьківщина» (2004 р.), «Іван Драч» (2007 р.), «Якутовичі» (2007 р.), «Кримінальна справа Юхима Михайліва» (2007 р.). Як режисер та автор сценарію зафільмував стрічку «Євген Деслав. Фантастична мандрівка» (2008 р.).
Видав збірки поезій: «Скіфський степ» (1980 р.), «Відкритий звук» (1982 р.), «Хронологія побутова» (2003 р.), книгуальбом «Михайло Грицюк» (1996).
Наскрізною темою творчого життя Леоніда Череватенка стало «Розстріляне Відродження». Важливим для нього, зокрема, було дослідження життя і творчості Олега Ольжича.
За кінотрилогію про Ольжича Леонід Череватенко і режисер Аркадій Микульський 2002 року удостоєні Національної премії імені Тараса Шевченка.
Леонід Васильович також був лауреатом Республіканської премії ім. О. Білецького в галузі літературнохудожньої критики (1994), премії Спілки кінематографістів СРСР (1988), Міжнародної премії ім. В. Винниченка (1994), премії ім. І. Багряного (1996), премії «Київ» ім. Є. Плужника (2001) та премії ім. В. Даля (2004).
Леонід Череватенко не належав до митців модних чи хоча б розтиражованих. Скоріше — до надчасових чи позачасових... Поет, перекладач, літературний критик, мистецтвознавець, кіносценарист, кінокритик, Л. Череватенко за 75 років свого життя не заробив собі гучного імені та, зрештою, й не мав такої мети. Кредо «працювати, а час покаже, чого варта та праця» вказує на безкорисливу й немеркантильну вдачу митця.
Навіть тяжка недуга не стала на заваді цільній і глибокій особистості: творчий дух перевершував тіло, наснажував й окрилював митця. Поетична збірка Леоніда Череватенка «Закляте залізо», що вийшла друком 2012 року у видавництві «Дух і Літера», на початку 2013 року була визнана «Українською книжкою року» в номінації «За видатні досягнення в галузі художньої літератури» (зпоміж видань 2011–2012 років).
У вступному слові до видання Леонід Череватенко розкриває задум «видати збірку історіософічної тематики, у віршах висвітлити людську долю на тлі кривавих бурхливих віків української історії». Майстер доби українського Відродження в усьому прагнув справжності...