А народився Іван Гаврилюк 25 жовтня 1948-го у селі Йосипівка, нині Буський район, Львівська область, Україна (тоді Олеський район, Львівська область, Українська РСР, СРСР). Батько Ярослав Михайлович (1916–2003) — був службовцем, а мати Лідія Тимофіївна (1927) — нині пенсіонер.
Грав юний Іван у народному театрі. Був актором Львівського театру ім. М. Заньковецької, у 1970 році закінчив кінофакультет КДІТМ імені І. Карпенка-Карого (курс Артура Войтецького).
Іван Гаврилюк почав зніматись у кіно ще під час навчання у Театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого, з 1967-го. Дебютував у ролі Іванка в драмі Бориса Івченка «Анничка».
Першою великою роботою стала головна роль в історичній драмі «Хліб і сіль». З 1973 року Іван Гаврилюк став актором Кіностудії ім. Олександра Довженка. Пік популярності припав на 80-ті роки.
Тоді він зіграв головні ролі в героїко-пригодницькому фільмі «На вагу золота», у драмах «Потрібні мужчини» та «Тепло студеної землі», історичному фільмі «Данило — князь Галицький», філософській притчі «Небилиці про Івана».
З 1986 року Іван Гаврилюк — художній керівник кіновідеооб’єднання «Україна».
З 1991 року — генеральний директор кінофірми «Воля XX». Президент кінофестивалю «Бригантина».
З 1997 року — працював на студії Лариси Роднянської «Контакт» — актором, сценаристом і режисером. Він створив дві ліричні документальні стрічки: «Місто Коломия» та «Прикарпаття. Гори і доли» (разом із Тимуром Залоєвим).
У 2002 році Іван Гаврилюк після тривалої перерви знявся у серіалі Анатолія Матешка «Критичний стан». У серіалі, на думку всієї творчої групи, відбулося нове народження актора — він виконав роль мера міста. Працюючи над роллю соціального героя, Іван Гаврилюк відкрив блискучі психологічні грані свого таланту.
Він став першим актором незалежної України, якому було присвоєно почесне звання «Народний артист України». З квітня 2002-го по березень 2005-го Іван Ярославович Гаврилюк був народним депутатом 4-го скликання Верховної Ради України. Обирався у виборчому окрузі № 126 у Львівській області. Був членом депутатської фракції політичної партії «Реформи і порядок» та «Наша Україна».
Нині чомусь навколо Івана Гаврилюка утворився якийсь штучний вакуум. Колись його запрошували на телебачення, на якісь цікаві передачі... Пригадаймо, колись можновладці створювали вакуум навколо Івана Миколайчука, Леоніда Бикова. Людину начебто не помічали.
Сьогодні Гаврилюк чи не єдиний, хто лишився з тієї когорти дуже відомих людей. Уже немає на світі геніальних Сергія Параджанова, Леоніда Осики, Івана Миколайчука, Костянтина Степанкова, Володимира Денисенка, багатьох інших.
Раніше, за словами самого Івана Ярославовича, коли влаштовувалися вечори пам’яті Сергія Параджанова, Івана Миколайчука чи Борислава Брондукова, його на них завжди запрошували. Це ж усе — друзі. «Не було б цих людей, — говорить Гаврилюк, — я б не став тим, ким став. Це були особливі люди, зараз таких немає. Так мені здається. Це були святі, абсолютно безкорисні люди, які робили добро як дихали».
Кілька років тому Іван Гаврилюк залишив Київ і повернувся до Львова. Вже довгий час його ми не бачимо в нових українських фільмах. З одного боку, актор пояснює це зміною поколінь у кінематографі та заздрощами окремих персон у цьому бізнесі. З іншого — і сам відмовляється від зйомок у низькопробних проектах. Не подобаються.
На запитання: «Чи є нині гарні українські фільми?» — Іван Гаврилюк відповів нещодавно кореспонденту: «Я колись деяких своїх фільмів стидався. В розумінні професії це були для мене середні фільми, не ролі, а саме фільми, за деякі навіть соромно було. Але зараз порівнюю їх із сьогоднішніми серіалами і несеріалами... Так то шедеври, виходить, були.
А зараз ми просто маємо відсутність професії. Не все так погано, звісно. Є зараз і достойні фільми, я бачив кілька. Але от те, що пропонують, читаєш і думаєш: «Ну а про що кіно, хлопці? Про місце людини на землі? Про що пишете і про що знімаєте? Заради чого?» Розумієте, кіно — це така річ, яка формує людську свідомість. Кіно формує свідомість більше, ніж церква».
Тож як склалася творча доля актора Івана Гаврилюка? Чи можна говорити про неповну самореалізацію та участь у процесі творення національної свідомості Івана Ярославовича? Постаті, безумовно, здавалося б, знакової?
Він якось пригадував, що за радянських часів його часто-густо не затверджували на роль через... зовнішність. Так, так! Одного разу під час обговорення кандидатури Гаврилюка один із членів художньої ради відверто заявив: «Ну як ми можемо затверджувати Гаврилюка? В нього ж антирадянське обличчя!»
Якби ж тоді той діяч знав, що митець і громадянин Гаврилюк був переконаний: все має бути українським — і мова фільмів, і зміст їхній, то чи затвердили б Івана Ярославовича хоча б на одну роль?!.
Коли Іван Гаврилюк почув про запровадження квот на українську мову в ефірі ТБ та радіо, то відверто був здивований і обурений: «Які квоти на моїй землі? Яке нормування рідної мови в моїй хаті? Усе має бути українською!»
Отже, як бачимо, Іван Гаврилюк — послідовний «антирадянщик» і переконаний «націоналіст»! З чим ми його і вітаємо, а ще поздоровляємо з ювілеєм і бажаємо нових ролей і гарного настрою!