Жили Хорольці небагато — всім відомо, яка була зарплата в інтелігенції. Усі шкільні роки майбутній міністр культури проходила у формочці, але не відчувала себе обійденою, упослідженою. Значення речам Лариса не надавала. Зате займалася музикою, отримала освіту з фортепіано, по класу бандури та вокалу.
Волею випадку 9-річна дівчинка опинилася на знімальному майданчику фільму «Партизанська іскра» за повістю Олеся Гончара у ролі юної партизанки Тані. Навчалася вона тоді у другому класі і про акторство ще не думала. Це була доля.
Її перші зустрічі з глядачами, перші виходи на сцену — на переглядах фільму «Партизанська іскра». У пам’яті її — мертва тиша в залі. Потім оплески. Усе це визначило долю актриси.
Паралельно зі школою Лариса щороку знімалася в якомусь фільмі. Змінювалася, набиралася досвіду. Завжди намагалась осягнути неосяжне — крім музики і кіно — вивчила німецьку мову. Спортом займалася — гімнастикою, фігурним катанням, лижами.
До того ж вона дуже захоплювалася фізикою. Трохи писала вірші. А коли з’явилася секція веслування — невгамовна Лариса стала тренуватися й там.
Після восьмого класу вона вступила до знаменитого фізико-математичного інтернату при Київському університеті, мало не стала фізиком, але одумалася. Актриса в ній перемогла.
Цікаво, що, за словами самої Хоролець, тоді її батьків бентежило ставлення до працівників мистецтва як до обслуги, яку треба тримати в ідеологічній вузді. Вони хотіли, щоб дочка мала тверду професію, щоб не загрузла у цьому жахливому існуванні, характерному для більшості акторів і музикантів.
І все-таки вони не стали заважати. Лариса продовжувала зніматись у фільмах, займалася в драматичній студії Володимира Губатенка.
А після школи вступила до театрального інституту на акторський факультет. Їй пощастило, тому що у неї приймав іспити Дмитро Алексідзе, «Додо», з яким потім вона зустрілася в роботі над п’єсою Олексія Коломійця «Камінь русина», що інші режисери не ризикували ставити, боячись отримати ярлик «націоналіста».
А хто не пам’ятає Ларису Хоролець у ролі ведучої передачі «На добраніч, діти!»? Вона вела її 12 років, з другого курсу інституту.
Лариса обожнювала телебачення, адже там, за її зізнанням, вона і навчилася драматургічно мислити. Треба було відповідати на листи маленьких глядачів, вести якусь канву з продовженням від передачі до передачі.
Тоді і з’явилися перші п’єси драматурга Хоролець — «Сирени», «Мені тридцять років» та інші.
Цікаво, що Хоролець не відразу потрапила до Театру імені Івана Франка. Їх всім курсом взяли у Театр «Слово». Кожен театральний курс, кожен випуск, як відомо, мріє створити свій театр...
Якось, коли Лариса грала у виставі «Давним-давно» («Гусарська балада») роль француженки Жермен, партнер Вася Яковець як підняв її та як «торохнув» головою об колону... Прямо на держіспиті...
Згодом Лариса Іванівна зрозуміла, що мистецтво — це не тільки професія. Це — стан душі. Місія. Так, звичайно, майстерність, щоб донести людям своє розуміння речей, але й місія. Для неї кожен вихід на сцену — свято.
А ще їй завжди щастило на режисерів. Дмитро Алексідзе, Ірина Молостова, Володимир Лизогуб, Володимир Оглоблін, Марк Нестантінер. І, звичайно, робота із Сергієм Данченком.
Діяльність у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка (1973–1998) почалася з дебютної ролі розвідниці Оленки («Голубі олені», О. Коломієць).
Основні ролі Лариси Хоролець — це Анна («Украдене щастя», І. Франко), Галя («Майська ніч», М. Гоголь), Софія («Безталанна», І. Карпенко-Карий), Долорес («Камінний господар», Л. Українка), Галинка («Срібна павутина», О. Коломієць), Наталя («Васса Желєзнова», М. Горький).
І в незалежній Україні Лариса Хоролець стала першим міністром культури. Була ініціатором і брала участь у створенні «Основ законодавства про культуру», законів «Про музеї та музейну справу», «Про бібліотечну справу», «Про авторське право і суміжні права»; Національних історико-культурних заповідників, Національного реєстру культурних цінностей, Державної комісії з повернення історичних і культурних цінностей в Україну.
Як міністр вона уклала 11 угод про культурне співробітництво з країнами зарубіжжя. У 1991–1996 роках — заступник голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Розробила концепцію і створила Центр «Український дім» при Кабінеті Міністрів України, а в 1993–1998 вона — генеральний директор.
За її участі проведено міжнародні наукові симпозіуми, концерти майстрів мистецтв, фестивалі народної творчості, книжкові, художні виставки.
У 1998–2004 роках Лариса Іванівна — радник Посольства України в Німеччині. Брала участь в організації та проведенні засідань Змішаної українсько-німецької комісії (завдяки одному з них збережено кафедру україністики в м. Грайфсвальд, Німеччина), Днів культури України в ФРН, культурної програми України на виставці «ЕКСПО-2000» (м. Ганновер, Німеччина), Міжнародних кінофестивалів «Берлінале» і Go East.
У 2004–2012 роках Лариса Іванівна працює радником з гуманітарних питань Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. І вже понад 20 років вона займається педагогічною діяльністю.
З 2014-го — професор кафедри режисури драматичного театру та акторського мистецтва Київського національного університету культури і мистецтв, з вересня 2016-го — завідувач кафедри сценічного і аудіовізуального мистецтва Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв.
За п’єсами Лариси Хоролець «Сирени», «Мені тридцять», «Третій» і «На вулиці Електричній» поставлено спектаклі в багатьох театрах України і в театрі міста Братислава (Словаччина).
Як режисер Лариса Хоролець здійснила постановки вистав «Сповідь» за романом у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» (2015), «Одержима» за поемою Лесі Українки (2016), «Чотири пори життя» за романом Марії Матіос (2016).
Лариса Хоролець удостоєна ордена княгині Ольги III ступеня в 2008 році. Вона також лауреат Літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького.
Сама Лариса Іванівна згадувала, що батько назвав її так на честь Лесі Українки. Здається, він не помилився і Хоролець виявилася гідною імені нашої великої землячки.
Здоров’я Вам, Ларисо Іванівно, і сил для багатьох добрих справ!
