У військовому госпіталі у Фергані, куди Бела приїхала разом із мамою, дівчинка почала співати для поранених «дорослі» пісні про вірність і перемогу. Слухачі викликали юну співачку на «сцену» ще і ще...
Це були перші сольні виступи майбутньої артистки. З евакуації поверталися додому довго. Іноді тижнями стояли на зруйнованих війною станціях. Спочатку оселилися в Сумах, але фронтове поранення Катерини Іванівни давало про себе знати. Лікарі порадили змінити клімат, поїхати туди, де море і багато сонця. Обрали Одесу.
Там родина Руденко квартирувала з колишньою артисткою Ганною Хігер. Вона перша оцінила голос дівчинки, яка соловейком щебетала всюди і завжди: на кухні, під час прибирання кімнат або прання і навіть за уроками.
Згодом Бела Андріївна згадувала, що за два місяці під керівництвом цієї жінки підготувалась, як кажуть, з нуля до вступу до вишу. А це було непросто: крім шкільних предметів, потрібно було пройти історію і теорію музики, сольфеджіо. Адже вперше Бела почула оперу в Одесі, коли їй уже виповнилося п’ятнадцять.
Сімнадцятирічна сором’язлива дівчинка з довгими косами виконувала перед суворими екзаменаторами арію Снігуроньки з однойменної опери РимськогоКорсакова. Після слів: «Без пісень життя не в радість їй...» комісія одностайно привітала абітурієнтку із завершенням іспитів. Так вона стала студенткою Одеської консерваторії імені А. В. Нежданової.
Белі пощастило: потрапила в клас педагога Ольги Благовидової. До слова, коли викладачку запитували, що вона знайшла у цій худенькій дівчинці, та відповідала: «Чистоту. Чистоту дивовижну». Щодня Бела з ранку до вечора працювала над голосом, училася володіти собою, природно триматися на сцені, стежити за мімікою, рухами.
Мало кому пропонують стати солістом знаменитого Одеського театру на четвертому курсі. Белі Андріївні запропонували. Після того як заспівала партію Розіни у спектаклі «Севільський цирульник» Россіні. А дипломною роботою юної співачки була архіважка партія Цариці ночі у моцартовській «Чарівній флейті». Дебютувала ж вона на одеській сцені у ролі Джільди з «Ріголетто» Верді.
Та недовго тішила вона меломанів причорноморського міста: тільки лише одержала консерваторський диплом, як потрапила на Всесоюзний вокальний конкурс у Москві, звідки поїхала вже не в Одесу, а у Київ, в Академічний театр опери та балету УРСР імені Тараса Шевченка.
Уперше Бела Руденко з’явилася перед столичними глядачами теж в образі Джільди, але трохи більш дорослою, не такою наївною і довірливою. Це вже була лукава, рвучка і мужня жінка.
Незабаром Бела Руденко стає лауреатом Республіканського і Всесоюзного фестивалів радянської молоді. Одним зі значних етапів її творчої епопеї був успіх на VI Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві. Тоді Тіто Скіпа (італійський співак і композитор, один зі знаменитих тенорів першої половини XX століття), який очолював журі, зааплодував співачці, порушуючи всі заборони на оплески, що діяли під час конкурсного прослуховування.
Згодом відбулися спільні концерти Бели Руденко та Тіто Скіпи у Москві, Ленінграді та Ризі. У тому ж році вона стала лауреатом Міжнародного конкурсу вокалістів у Тулузі (Франція), а незабаром після цього відбулись її перші гастролі на сцені Большого театру у складі трупи Київської опери. Тоді Бела Руденко виступала в операх «Війна і мир» С. Прокоф’єва і «Мілана» Г. Майбороди.
А вже у наступному році співачка відправляється у перші свої закордонні гастролі — в Болгарію, Румунію і Польщу. Потім були НьюЙорк, Лондон, Торонто... Їй випало об’їхати весь світ, і всюди її супроводжували захоплені відгуки, рецензії.
А першим її артистичним титулом було звання «Заслужена артистка України», отримане у 1959 році. У жовтні 1960го Бела Андріївна, вже відома оперна співачка, побувала на Декаді українського мистецтва в Москві. І стала народною артисткою Радянського Союзу. Довго вона залишалася наймолодшою серед тих, хто заслужив це високе звання.
У Москві добре знали нашу землячку по гастролях на оперній сцені і концертних виступах. У 1973 році Белу Андріївну запросили у головний театр СРСР — Большой. П’ятнадцять років сценічного життя. Оперні партії, концертні програми. Особливо полюбила камерну музику, тому що вона, за словами артистки, ніби зупиняє час, передає найтонші нюанси почуттів і переживань.
Звучали твори Заремби, Стеценка, Лисенка, Степового, Чайковського, Рахманінова, Шуберта, Ліста, Гуно, Баха... Цікаво, що московських меломанів саме вона познайомила з вокальним циклом сучасного українського композитора Лесі Дичко.
З особливим пієтетом ставилася Руденко до народної пісні. Раділа, що під час гастролей у Токіо японські студенти зацікавилися нотами українських творів: «...Диво народної пісні у тому, що вона навіть у сучасних шатах залишається народною, глибокою...» Її улюбленими були «Співаночки мої», «Чом, чом не прийшов», «Пливе щука».
До слова, саме за концертну діяльність народній артистці було присуджено Державну премію СРСР у галузі літератури, мистецтва і архітектури.
У 1988 році Бела Руденко завершила артистичну кар’єру. У прощальній виставі виконувала роль Іоланти — однієї з найулюбленіших героїнь. Після бенефісу співачка зізналася, що і зараз почувається вільною і отримує велике задоволення від занять зі студентами.
«Радію кожному новому молодому таланту», — сказала Бела Андріївна в одному з інтерв’ю. А приводів для радості у неї вистачало завжди: усі «дочки» відомого педагога виконували й виконують провідні партії у престижних театрах Мінська, Москви, Києва. Працюють і в далекому зарубіжжі. І всюди — з неабияким успіхом.