Павло Попович народився 5 жовтня 1930 року в місті Узині, що на Київщині, в родині кочегара.
«Дитинство моє проходило... у щоденній праці і турботах. До війни... я встиг закінчити лише чотири класи школи, але вже тоді марив небом. Під час німецької окупації про нього, звісно, годі було й думати. Однак після вигнання фашистів мрія стати пілотом відродилася. Я вчився спочатку в ремісничому училищі і паралельно у вечірній школі, а згодом у Магнітогорському технікумі трудових резервів на Уралі. Там... почав і літати».
(Зі спогадів Павла Поповича)
І... остаточно закохався в небо. Тож стає курсантом Качинського військово-повітряного училища, яке в роки війни було евакуйоване до Новосибірська. Потім навчався у 52-му Льотному училищі на Далекому Сході, будучи курсантом Центральних курсів удосконалення офіцерського складу ВПС. Там він перенавчався з ЛА-9 на реактивний МіГ-15.
Згодом Попович успішно пройшов відбір до загону космонавтів і його призначили старшим першої групи майбутніх підкорювачів космосу. Сталося це у 1960 році на аеродромі Кубинка, що під Москвою, де йому запропонували літати на штучних супутниках Землі. Молодий льотчик відразу погодився і вже у березні того ж року почав готуватися до польоту.
Мало хто знає, що коли в Радянському Союзі почали формувати перший загін космонавтів, то з 3500 льотчиків відібрали лише 347 молодих офіцерів. Конкуренція за право першим побувати в космосі була досить високою. Звісно, неабияка увага зверталася на фізичний стан майбутнього космонавта. Але не тільки: бралися до уваги інтелект, уміння орієнтуватися в складних ситуаціях, приймати правильні і виважені рішення. Був ще один чинник, про який ніхто не говорив, але всі про нього знали: пальма першості в освоєнні космічного простору мала належати росіянину...
«Із 20 осіб спочатку було відібрано «прекрасну шістку». Так нас тоді жартівливо називали. До неї, крім мене, потрапили Гагарін, Тітов, Ніколаєв, Биковський, Карташов. Першим вибір, як відомо, випав на Гагаріна. Нам же з Ніколаєвим генеральний конструктор Сергій Корольов сказав:
«А ви — чуваш і українець — будете уособлювати дружбу народів СРСР!»
(Зі спогадів Павла Поповича)
«Ось я сокіл, і ось я літаю!..»
...12 серпня 1962 року. З космодрому «Байконур» стартував космічний корабель «Восток-4», який пілотував Павло Попович. Цей політ був унікальним: його особливість полягала у тім, що на орбіті вже перебував «Восток-3» під керуванням Андріана Ніколаєва. Балістики так розрахували траєкторію, що після виходу на орбіту «Восток-4» опинився за 4–5 кілометрів від «Востока-3» і космонавти бачили один одного.
Були проведені перші експерименти з радіозв’язку між самими космонавтами, виконана програма науково-технічних і медично-біологічних експериментів. Зокрема, спостереження за нашою планетою, як поводиться у стані невагомості рідина тощо. Попович виконував орієнтацію корабля в просторі за допомогою ручного керування. За цей політ йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Ось як Павло Романович через багато років згадував свій перший політ:
«Мені було дуже приємно, я навіть пишався, що став першим українцем, який побував у космосі. Першою піснею, яка пролунала на орбіті під час нашого польоту, була чудова лірична пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...». Правда, далі я її дещо перефразував: «...ось я сокіл, і ось я літаю!..»
«Політ успішно завершено. Кораблі-супутники приземлились у заданому районі. Пройдений шлях становив близько двох мільйонів кілометрів. У груповому польоті кораблі-супутники перебували 71 годину. Наукові і технічні завдання польоту і вперше здійснений при цьому груповий політ вирішені успішно і повністю».
(З повідомлення ТАРС від 15 серпня 1962 року)
У 1968 році Попович закінчив інженерний факультет Військово-повітряної академії ім. М. Жуковського, а через 6 років, у 1974-му, Павло Романович знову побував у космосі, здійснивши спільно з Юрієм Артюхіним 16-добовий політ на орбітальній станції «Салют-3». Мало хто знає, що під неї була замаскована військова орбітальна станція «Алмаз», яка збирала інформацію про військові об’єкти на теренах США.
«7 година 45 хвилин за московським часом. З’явився Місяць. Ось він, красень! На відміну від земних умов, має об’ємний вигляд, відчувається, що це куля в пустелі... Корабель мчить із величезною швидкістю. Картини змінюються. Зараз у правому ілюмінаторі — зоряне небо. Воно чорне-чорне. Великі яскраві зірки видно так, як із Землі, але тільки вони не мерехтять. А малі видно як світлі цятки...
Корабель, нарешті, виходить із тіні. Яке видовище! Тим, хто перебуває на Землі, цього не побачити...»
(Із записів, зроблених Павлом Поповичем у бортовому журналі)
Польоти, що не відбулися...
У 1965 році Павло Романович повинен був побувати у космосі з жінкою-космонавтом Пономарьовою. Але цей політ скасували, запланувавши у 1966-му політ двох жінок, який теж не відбувся. В 1965–1969 роках Павло Романович входив до складу групи космонавтів, які готувалися за радянськими програмами обльоту Місяця. Обліт мав здійснюватися на кораблі «Зонд-7» 8 грудня 1968 року. Поповича призначили командиром одного з трьох екіпажів. Але і цього разу його скасували...
І це при тому, що екіпажі написали в Політбюро ЦК КПРС заяву з проханням дозволити летіти до Місяця, щоб випередити в аналогічних планах американців.
Павло Попович був і командиром одного з екіпажів, який повинен був виконати експедицію на Місяць із висадкою на нього людини за паралельно-посадковою програмою. Та й її скасували, зрозумівши, що США не наздогнати: на той час вони успішно висадилися на Місяць на «Аполлоні-11».
Наш земляк входив і до складу екіпажу, який у 1969 році мав здійснити перший політ на військово-дослідному кораблі «Союз-7К-ВІ», але й цій програмі не судилося бути реалізованою. За кількістю польотів, учасником яких він повинен бути, але з незалежних від нього причин не став ним, Павло Романович є рекордсменом!..
Життя на Землі
У 1977 році Попович захистив кандидатську дисертацію і з 1978-го по 1989-й рік обіймав посаду заступника начальника Центру підготовки космонавтів з науково-випробної і дослідної роботи. Наприкінці 1989-го його відрядили до Державного агропромислового комітету СРСР, залишивши на дійсній військовій службі. Потім Павло Романович працював у Російському інституті моніторингу земель і екосистем, очолював державні підприємства.
У вільний від польотів і роботи час написав кілька книг, зокрема «Вилітаю вранці», «Космонавтика людству», «Робінзони Всесвіту» та інші.
Павло Романович завжди пам’ятав, звідкіля він родом, часто навідуючись в Україну, бував на рідній Київщині. Помер він у вересні 2009 році, перебуваючи на відпочинку в Криму.
Про двічі Героя Радянського Союзу Павла Романовича Поповича в Україні пам’ятають. Наприклад, у Білоцерківському міському парку на честь знаменитого земляка відкрито пам’ятний знак «Героям космосу». А в Донецьку і Торезі його ім’я присвоєно вулицям.
Коли мрії здійснюються...
Якби батькам Леоніда — сільським учителям із чернівецької глибинки — хтось сказав, що їхній син побуває в космосі, вони б ні за що не повірили. Адже ніяких передумов для цього не було і вони бачили його продовжувачем своєї справи. Проте...
Закінчивши зі срібною медаллю Клішківську середню школу, юнак вступив до Чернігівського вищого військово-авіаційного училища льотчиків. Правда, для цього довелося дещо підправити свідоцтво про народження, оскільки на той час йому не виповнилося 17 років і через це хлопця не приймали до навчального закладу.
Навчався, як згадують його колишні однокурсники, добре, був допитливим і принциповим, відстоюючи свою точку зору. У 1971 році він отримує погони лейтенанта і як один із кращих випускників залишається в училищі — льотчиком-інструктором. Через п’ять років, влітку 1976-го, його відбирають до загону космонавтів — у групу багаторазової космічної системи «Буран».
«Коли оголосили про відбір до загону радянських космонавтів, вирішив випробувати свої сили. Серед трьох тисяч претендентів обрали всього дев’ять, серед яких було і моє прізвище. Під час підготовки ми не лише ставали фізично витривалішими, але й це була потужна теоретична підготовка».
(Зі спогадів Леоніда Каденюка)
Шлях до підкорення космосу у Леоніда Каденюка видався надзвичайно довгим і виснажливим. Адже між закінченням училища і польотом минуло аж 26 років!
Так, у 1977-му, по закінченні Центру підготовки льотчиків-випробувачів він отримав відповідну кваліфікацію і приступив до загальнокосмічної підготовки.
1984–1988 роки — льотчик-випробувач Державного науково-дослідного інституту ВПС СРСР. При цьому він навчається у Московському авіаційному інституті — на літакобудівному факультеті, отримавши у 1989 році диплом цього престижного навчального закладу.
У 1988–1990 роках проходить інженерну та льотну підготовку за програмою «Буран» як його командир. При цьому бере активну участь у відпрацюванні глісади зниження при посадці космічного корабля «Буран» на літаках МіГ-31 та МіГ-25. Незабаром по повній програмі пройшов підготовку як командир транспортного корабля «Союз-ТМ».
Леонід Каденюк також брав участь у розробці та випробуваннях авіаційно-космічних систем, причому як в ескізному, так і в макетному проектуванні, опанувавши понад 50 типів та модифікацій літаків різного призначення. Готуючись до космічного польоту, який усе відкладався, він пройшов ґрунтовну підготовку з проведення різноманітних наукових експериментів на борту космічного корабля за такими напрямками, як біологія, медицина, метрологія, екологія, дослідження природних ресурсів Землі з космосу тощо.
Чому я перелічую ці факти з життя першого космонавта незалежної України? Відповідь проста: щоб читач краще зрозумів наскільки довгим, а то й тернистим видався його шлях у космос. Але, незважаючи на довгі роки підготовки, тренувань, обставини склалися так, що полетіти в космос як радянському космонавту Леоніду Каденюку все ж не довелося...
«Українці повинні літати в космос...»
З розпадом Радянського Союзу вважалося, що з мрією підкорити космос, до якої було рукою подати, доведеться розпрощатись. Раз і назавжди. Але фортуна все ж усміхнулася українцеві, давши шанс стати космонавтом № 1 незалежної України. І Леонід Каденюк ним скористався. А передісторія цього польоту така...
Ще у 1990 році за ініціативою Леоніда Кравчука, який на той час обіймав посаду голови Верховної Ради Української РСР, порушувалося питання про запуск у Радянському Союзі космічного корабля з українським екіпажем: Леонід Макарович добре знав, що серед потенційних космонавтів є чимало українців за походженням.
Москва, за спогадами Леоніда Каденюка, підтримала ініціативу Кравчука, і такий екіпаж під його керівництвом розпочав інтенсивну підготовку. Та розпад СРСР, здавалося, назавжди поховав прагнення незалежної держави України відрядити на навколоземну орбіту свого громадянина.
Але українська влада не змирилася з таким станом речей, продовжуючи вишукувати можливості для реалізації задуманого. І 13 травня 1994 року президенти України і США оголосили про участь Леоніда Каденюка в польоті на «Шатлі». А Національне космічне агентство України спільно з НАСА розпочало підготовку до космічного польоту і наукових експериментів. Тривала вона три роки, після чого у лютому 1996-го Каденюка зарахували до групи українських космонавтів НКАУ, що передбачало підготовку до космічного польоту. З листопада 1996-го по листопад 1997-го разом із космонавтом-дублером Ярославом Пустовим він пройшов підготовку в американському Космічному центрі ім. Джонсона.
19 листопада 1997 року Леонід Каденюк у складі екіпажу, до якого увійшли громадяни Сполучених Штатів та Японії, на «Колумбії» стартував у космос, а 5 грудня приземлився. Політ тривав 15 діб 16 годин і 35 хвилин.
Наш космонавт виконав широкий спектр робіт у рамках спільного українсько-американського експерименту, головним завданням якого було дослідження впливу мікрогравітації на ріст та розвиток рослин. Окрім цього, Каденюк виконував експерименти п’яти інститутів Національної академії наук України.
«Я переконаний, що українці повинні літати в космос. Якщо проаналізувати розвиток світової космонавтики, то стає зрозуміло, наскільки значним був внесок у цю галузь українців — як теоретиків, так і практиків. Найвідоміші з них — Кібальчич, Кондратюк, Корольов, Глушко, Попович та багато інших. Звичайно, молоде покоління має продовжувати їхню справу.
Неймовірна краса нашої планети наштовхнула на думку, що на такій планеті повинно бути й гарне життя, але, на жаль, саме там, у космосі, гостро усвідомлюєш, наскільки недосконале людське суспільство».
(Зі спогадів Леоніда Каденюка)
Третього грудня 1999 року «за заслуги перед Українською державою у розвитку космонавтики, визначний особистий внесок у зміцнення міжнародного співробітництва в космічній сфері» першому космонавту незалежної України присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».
Повернувшись із космосу, Леонід Каденюк багато зробив і продовжує робити для своєї країни. Він, зокрема, у 2002–2006 роках був депутатом Верховної Ради України, членом Комітету з питань оборони і національної безпеки, захистив дисертацію кандидата технічних наук. А ще написав п’ять наукових праць і книгу «Місія — космос», є одним зі співавторів енциклопедії «Український космос».
Сергій ЗЯТЬЄВ
